Значення події
16 січня 1991 р. проголошено від‑ новлення Перемишльської єпархії та призначення її владикою Кир Івана Мартиняка (врочиста папська булла має дату 25 січня 1991 р.). Це призначення набрало повної юридичної сили 13 квітня цього ж року, коли новий Перемишльський єпарх був інтронізований. Сьогодні, можливо, ці події для нас стали малозначущими, їх начебто затьмарили інші: хіротонія Кир Івана 1989 року, створення митрополії в 1996 році, а якщо ж ідеться про 1991 рік, то пам’ятаємо радше окупацію давнього собору «перемишльськими патріотами» та відвідини Іваном Павлом ІІ нашої спільноти і передачу їй на катедру костелу Ісусового Серця. Проте якраз призначення повноправного єпарха було, по суті, тим зламним моментом, коли греко-католицький владика став господарем у нашій церковній спільноті, а не лише «намісником» (генеральним вікарієм) латинського ординарія. Це, можна сказати, момент отримання УГКЦерквою в Польщі внутрішньої самостійності – що означає воднораз і права, і обов’язки. Що ми зробили з нашою самостійністю за отих 20 років?
Досягнення
Баланс наш почнімо з позитивного. За 20 років Церква зміцніла структурно. Дві єпархії замість однієї, десять протопресвітератів (деканатів) замість чотирьох. Створено й низку нових парафій, нечисленні ж ліквідації стосувалися радше ефемерних станиць. Кілька десятків церков віднайдено, отримано, збудовано чи адаптовано з будівель світського призначення. Тепер ситуація, коли греко-католицька парафія проводить свої богослужіння як гостя парафії латинської – в митрополичій єпархії рідкість, а у Вроцлавсько-Ґданській теж чимало власних храмів, зокрема в найбільших парафіях.
Після гострої кризи покликань до єпархіяльного священства, що збіглася з входом Польщі до ЄС (наслідок – у начальному році 2010/11 на старших курсах семінарії, з четвертого по шостий, – лише один питомець), вже кілька років у люблінську постійно вступають по двоє кандидатів на І курс щорічно. Це начебто й небагато, але коли взяти до уваги реальне число греко-католиків у Польщі, наш показник не гірший від латинського, ба – навіть кращий! Єпархіяльний же клир у нас переважно молодий (одиниці народжені перед 1960 роком), доволі чисельний (знову ж таки, за числом реальних вірних на священика залишаємо далеко позаду найкращі єпархії РКЦ!), час від часу трапляються т. зв. запізнілі покликання – отож ситуація з єпархіяльними священиками в нас і справді непогана. Додаймо, що після різних бурхливих подій, пов’язаних з питанням священичого безженства (целібату) і висвячування одружених пресвітерів (пам’ятаємо контроверсії навколо цього ще у 80-х роках ХХ ст., найбільшого же розголосу справі надав лист кардинала Содано у 1998 р. ) – тепер безпроблемно висвячуються для УГКЦ в Польщі одружені священики, тільки чомусь іще на пресвітерське рукоположення мусять вони їхати в Україну.
Згаданий уже вище перехід бага‑ тьох парафій УГКЦ до власних церков приніс певне підвищення стандартів дотримання чистоти обряду. Звісно, картина й досі не ідеальна, але храм обладнаний з дотриманням хоча б мінімальних обрядових вимог – вже не якась мрія-казочка, а повсякденна дійсність. Навіть там, де наші громади моляться ще по костелах, помітно усвідомлення ваги іконостасу, чому доказ – використання переносних намісних ікон. Вагомим фактором в обрядовій сфері стало створення в Перемишлі Реґентського інституту з maestro Ярославом Вуйциком на чолі. Після років дискусій, після спроб у Вроцлавсько-Ґданській єпархії над Сяном постав і успішно діє центр професійного вивчення літургійного співу. Якщо взяти до уваги, що літургійне життя відіграє взагалі першорядну роль у Східних Церквах, а в нашій дійсності є основним і не раз єдиним проявом церковного життя, то значення церковного співу і його вдосконалення є очевидним.
Дуже важливе явище – церковний патронат у сфері мистецтва і культури. Знаковий приклад цього – збудований і прикрашений за проектом бл. пам. проф. Юрія Новосільського (1923-2011) храм у Білому Борі. Але й на межі Церкви і «зовнішнього світу» з’явилися дуже цікаві проекти. Згадаймо хоча б хор «Синтаґма» і пам’ятник високого мистецтва – Архиєрейську Літургію композиції братів Дроздів. Не можна промовчати й про діяльність двох фундацій, заснованих греко-католицькими священиками – Фундації духовної культури пограниччя о. митрата Степана Батруха і Фундації ім. Митрополита Андрея Шептицького о. Іринея Кондро. До досягнень першого суб’єкта належить м. ін. врятування церкви в Корчмині та організування вже від кількох років Днів добросусідства на кордоні України й Польщі. Другій з Фундацій належать ініціативи реставрації церкви в Чертежі, створення соціального центру підтримки в Щепкові-Боровому, ведення декількох веб-сайтів (grekokatolicy.pl, andrej.pl та інші), а зокрема видання першого часопису, присвяченого справам Греко-Католицької Церкви, який не є куріяльним органом і видається польською та українською мовами, з перевагою першої.
Цей часопис, який видається двічі на рік, має назву «Grekokatolicy.pl». Його значення годі переоцінити. По-перше, дає він змогу самим греко-католикам вести живу, автентичну дискусію на церковні теми. По-друге ж, є засобом і свідченням відкритості греко-католиків до місцевого суспільства, яке в Польщі є вочевидь польськомовним.
Якщо ж говоримо про відкритість до зовнішнього світу, то важко не помітити величезних змін, що сталися за минуле двадцятиліття. Колись, як пам’ятаємо, греко-католицька тематика була відсутньою на державному телебаченні (а ще раніше – на сам факт існування ГКЦ в «Народній Польщі» цензура наклала своє табу). Нині ж ТБ регулярно транслює обширні уривки святкових Богослужб УГКЦ (на Різдво, Йордан, Великдень, празники у Хшанові та Білому Борі), фінансувало також два фільми про Митрополита Андрея Шептицького і один про бл. священномученика Омеляна Ковча. Якщо додати до цього присутність Церкви в Інтернеті – можна з упевненістю констатувати, що від колишнього інформаційного бар’єру нічого не залишилося.
На завершення слід згадати про успіх у галузі міжконфесійних стосунків, а саме про угоду від 16 грудня 2008 року, завдяки якій можливим стало основне вирішення майнового спору з Польською Автокефальною Православною Церквою. Щоправда, отримання греко-католицькою стороною державної компенсації лише за два перейняті у власність православними храми (адже всю цю ситуацію і міжконфесійний спір спричинив не хто інший, як саме держава – ПНР – своєю політикою) може насторожувати. Одначе позитив, гадаю, переважає: покладено основу для формування між УГКЦ і ПАПЦ не конче одразу щиросердечних і дружніх (для цього потрібен час!), але принаймні нормальних, цивілізованих взаємин. Може, врешті-решт зуміємо бути взаємно нормальними партнерами, може, закінчиться політика блокування участі УГКЦ в екуменічних заходах? Ця політика, до речі, і так в останні роки була не до кінця успішною. УГКЦ, наприклад, стала учасницею, а то й співорганізатором Ґнєзненських з’їздів – її представник о. Петро Кушка ЧСВВ зайняв місце в офіційній комісії з’їздів.
A коли вже мова зайшла про василіянського ієромонаха, то згадаймо врешті й про позитивне зрушення в польській містопровінції Василіянського Чину св. Йосафата (єдиного в Польщі греко-католицького чоловічого ордену). Нова управа місто‑провінції, очолена о. протоігуменом Ігорем Гарасимом, усвідомлює потребу плекання власної специфіки й василіянських чернечих харизматів, протистоїть тенденції дублювання василіянами єпархіяльного духовенства в його пастирсько-парафіяльній праці. Поважних змін на краще зазнав сайт www.bazylianie.pl, вийшов друком перший випуск джерельнонаукового журналу Bazyliańskie Studia Historyczne, помітні й позитивні зрушення в літургійному житті. Дай Боже, щоб ця тенденція стала тривалою, зміцнила василіянське чернецтво в Польщі та врешті-решт привела до новіціяту місцевих вступників! Та про чернечі покликання, з якими, на жаль, погано в нас, писатиметься в наступному розділі.
Поразки
Баланс нашого 20-ліття, крім «плюсів», містить у собі ще й «мінуси». Це природно, як знаємо з життєвого досвіду. Проте в нашому випадку непокоїть те, що деякі з поразок стосуються, так би мовити, програмних і організаційних основ церковного буття.
Невирішеним до кінця залишається статус УГКЦ в Польській державі. Всупереч термінології, приписаній Кодексом канонів Східних Церков від 1990 р., для РП ми й надалі не УГК Церква, а «візантійськоукраїнський обряд Католицької Церкви в РП». Чинним залишається і припис, який Конференцію єпископату Польщі окреслює терміном osoba prawna Kościoła o zasięgu ogólnopolskim (закон від 17 травня 1989 р. про стосунок держави до КЦ, ст. 6.1). Наші владики є повноправними членами КЄП, структури Латинської Церкви – натомість місцевого митрополичого синоду створити неможливо, адже колегіяльний орган мусить мати щонайменше трьох членів. Отже, за минуле 20-ліття не вироблено такого статусу УГКЦ в державі, який водночас віддзеркалив би католицький характер цієї Церкви та її окремішність від Церкви Латинської (Римо-Католицької). Певним проблиском оптимізму можна вважати створення спільної комісії для контактів і переговорів між УГКЦ та урядом РП – яка, на жаль, почала працю зовсім недавно. Цей відрадний по суті факт змін у юридичному статусі УГКЦ не приніс – але, можливо, стане він першим кроком в цьому напрямі? Дай Боже!
Крім незадовільного статусу в державі (який впливає, в свою чергу, на стосунки з РКЦ та іншими Церквами та на деякі інші питання, як-от функціонування спеціалізованих видів душпастирства, майнові справи тощо), на чисто церковному форумі не вдалося нам закріпити за УГКЦ визнання Римським Престолом історичних меж власної території нашого Патріархату (Верховного архієпископства) на території Польщі. Йдеться про землі історичних єпархій нашої Церкви: Перемишльської, Холмської та митрополичої. Звичайно, не отримали ми й «спеціального тимчасового права», яке б зрівняло решту Польщі з історичною територією. Через кілька десятків років дослідники встановлять, чи взагалі були про це старання на відповідному рівні. Що знаємо напевно – так це те, що в славних мирянських протестах проти приєднання Перемишльської єпархії до Варшавської митрополії РКЦ, зокрема в листі до Папи від 3 квітня 1992 р., підписаному приблизно 10 тис. вірних, стосовно питання території було допущено разючу помилку. Слушний протест супроводжувався проханням створити в Польщі греко-католицьку митрополію na takich samych zasadach, na jakich opierają się metropolie greckokatolickie w USA i Kanadzie – тобто країнах очевидної діаспори, extra fines territorii. Іншими словами, одну діаспорну організаційну схему, яка стосується напр. єпархії УГКЦ в Австралії, Аргентині чи Бразилії, просили замінити іншою, не менш діаспорною. Таким чином, самі наші миряни зробили внесок у те, що тепер де-факто УГКЦ в Польщі вважається діаспорною, попри наявність у ній регіонів, які історично входили до Києво-Галицької митрополії. Варто про це згадати тим паче, що на загал це питання в нас повністю ігнорують. Промовистим доказом цього були нещодавні висловлювання в «Нашому Слові» Юрія Рейта (людини, причетної до тої справи, тодішнього голови ОУП!), що буцімто УГКЦ в Польщі на початку 90-х «хотіли підпорядкувати під польський єпископат», та після мирянських протестів ця Церква «підлягає Львівському синодові» (!).
Закінчуючи тему організації Церкви, хотів би звернути увагу на те, що не вироблено в нас відповідних механізмів комунікації між церковними «верхами» і «низами», які б виробляли в «низах» почуття спільної відповідальності за долю Церкви. Існують готові канонічні рецепти, приписи про єпархіяльні та парафіяльні ради, про єпархіяльні собори – але все це (поза, можливо, деякими парафіями) або залишається на папері, або вводиться в життя формалістично, про людське око.
Підкреслюю, що не йдеться про введення в Церкві демократії. Хто за народовладдя в Церкві, хай згадає «липківську» УАПЦ з її руйнівним «радоправством», хай зайде на www.luteranieforum.org і побачить на прикладі цієї конфесії, що наявність формальних демократичних механізмів нічого не гарантує. Церковне право в Соборах і радах бачить передовсім дорадчі органи для помочі єпископату. Але, на мою думку, ще важливіша їхня менш наголошена функція – «каналу вниз», завдяки якому єпископ доводить свої ідеї, свою програму до відома клиру, чернецтва і мирянства, а разом із тим виховує еліту вірних єпархії в почутті співвідповідальности за місцеву Церкву. Такого в нас немає. Найкращу нагоду, Собор 2002 року, ми змарнували: нема чого дивуватися тому, що наші партикулярні закони не вплинули на церковне життя, адже їх, публікованих під назвою «Рішення Собору», Собор так і не бачив. Їх опрацювали «післясоборні» комісії, а проголосили єпископи в січні 2005 року (!) – не було спільної дискусії над проектами, не було спільного читання і врочистого проголошення на соборі, то й не диво, що загал вірних практично й не помітив цих законів.
Переходячи від устроєвих проблем до питання ідентичності, хотів би передовсім зупинитися на темі покликань. Коли з покликаннями до єпархіяльного священства у нас доволі добре, то з чернечими – трагедія: тривалий брак місцевих кандидатів до всіх чинів. Правда, наші ченці й черниці до деякої міри можуть розраховувати на поповнення з України, проте це лише «протез», який не вирішить ситуації. Це проблема не лише чернечого середовища, а й усієї Церкви: чернецтво в ній, зокрема в Церкві візантійської традиції, не малозначущий додаток, а основний елемент!
Проблема покликань, всупереч стереотипам, стосується й мирян. Кількісним аспектом займуся наприкінці. Тут зверну увагу на якісний вимір. По-перше, зауважмо, в нас практично немає мирянського руху. Крім того, що немає механізмів активізації мирян (про що була мова вище), поза Братством «Сарепта», яке має свою специфіку і своє коло потенційних зацікавлених, нема в нас, по суті, мирянських організацій! Братство св. Володимира, після успіху 1993 року і переходу п. Мирослава Чеха в політику, практично завмерло. Чи це озна‑чає, що нема в нас активних мирян? Ні, вони є, але чомусь мирянського руху нема. Чому? – це питання для глибшого дослідження.
По-друге, все ж актуальна в нас проблема основ ідентичності. Чому, заради яких цілей і цінностей, бути греко-католиком в сучасній Польщі? Що це означає? Чи «бути християнином-католиком візантійської традиції в її українському варіанті»? А може, головне бути українцем і розмовляти українською? Латинізація, йосифінізм, бездержавність українського народу віками сприяли послабленню суто релігійної тотожності греко-католиків та заміні її тотожністю національною. В наших же умовах додаткового удару завдали акція «Вісла» і пізніша політика ПНР, що вкрай утруднивши релігійне життя греко-католиків і громадське українців, витворила поняття про УГКЦ і її парафії як «останній оплот і криївку українства». Синдром діа‑ спорного церковного етноцентризму (в Православній Церкві має це назву «єресь філетизму») є неабиякою проблемою для УГКЦ в Польщі. Якщо Церква не подолає його, тоб‑ то якщо не навчимося про церковні справи думати по-церковному, а не по-національному – УГКЦ в Польщі не матиме майбутнього.
Перспективи
Що чекає на УГКЦ в Польщі в майбутньому? Поступовий занепад? Демографічні показники оптимізмом не надихають: похоронів більше, ніж хрестин, змішаних шлюбів багато, але відносно мало з цих пар та їхніх дітей практикують в УГКЦ (чому важко дивуватися, враховуючи україноцентричну атмосферу в багатьох громадах і брак інституційної підтримки для таких осіб), приєднання до УГКЦ шляхом вільного вибору дорослої людини здійснюють лише дуже здетерміновані, лічені одиниці. За станом на 1947 рік було в Польщі бл. 100 тис. греко-католиків. Шематизм УКЦ в діаспорі о. д-ра Д. Блажейовського (Schematism of the Ukrainian Catholic Church: a Survey of the Church in Diaspora, Rome, 1988), коли підрахувати разом всі дані з окремих станиць, подає загальне число вірних на рівні приблизно 4144 тис. (у випадку двох чи трьох станиць подане число не вірних, а «сімей»). Підрахунки, зроблені мною на основі опублікованих джерел, дають змогу говорити про число близько 31 тис. вірних на початок ІІІ тисячоліття, ще перед входом РП до Євросоюзу. Отже, за не повних 60 років від акції «Вісла» греко-католики втратили 2/3 «особового складу». Скільки вірних УГКЦ залишилося в країні декілька років згодом, вже після хвилі міґрацій «за хлібом»? Якусь картину міг би дати всепольський перепис населення (квітень-червень 2011 р.), проте як дивовижна методологія цієї конскрипції (питання про конфесію ставитиметься лише 20 % опитуваних), так і загальні її організаційні хиби можуть плодоносити фальшивим результатом.
Та перепис населення – це ще найлегший виклик. Щоби не програти в боротьбі за виживання, УГКЦ, яка мусить рахуватися з повністю від неї незалежними чинниками, такими як розпорошеність вірних, виїзди за кордон, загальна демографічна криза в країні й атеїзаційні процеси, мала б подбати про справи, про які я писав у розділі «Поразки». Впорядкувати питання назви і юридичного статусу, активізувати мирянство і будувати почуття співвідповідальності за Церкву всіх її членів, реорганізувати структуру – або шляхом збільшення кількості єпархій до трьох-чотирьох (попри малу кількість вірних!), з одночасним мабуть перенесенням митрополичого осідку на північ (Варшава? Ольштин?), або навпаки, шляхом повернення до однієї єпархії, з почесним архиєпископом-митрополитом як її главою. На чолі Церкви в масштабі Польщі мав би стояти або один архиєрей, або Синод із трьох-чотирьох владик, який би очолював митрополит.
Та головне інше – повернення до джерел нашої ідентичності, перехід від етноцентризму до христоцентризму. Щоби врешті-решт дивитися на УГКЦ як на Христову Церкву par excellence, а не на установу, створену заради «зберігання українства». Щоби навчитися думати про Церкву і свою в ній роль саме в ключі Божого покликання – шукання волі Божої щодо себе самого і церковної спільноти, шукання місії, яку має УГКЦ виконати як Східна Католицька Церква тут і тепер. Щоби розвивати свою ідентичність християнина, католика, вірного візантійської традиції в її українській чи пак київській версії. Щоби, як-то серед цивілізованих людей водиться, навчитися врешті розрізняти віросповідання і національність як дві різні складові тотожності людини.
Без цієї духовної революції (чи радше контрреволюції – повернення до нормального ладу) перспективи УГКЦ в Польщі – під великим сумнівом.
Первісний варіант статті, написаний на зламі січня й лютого 2011 р., публікувався (з деякими редакційними змінами) у варшавському тижневику «Наше Слово» – №20 від 15 травня 2011 р.
Диякон Петро Сивицький
