«Не бійсь, маленьке стадо, бо вашому Отцеві вподобалося дати вам Царство»
Лк 12,32
Королівство Бельгія поділене на три регіони: північний – Фландрія, південний – Валлонія та центральний Брюссельський регіон. Греко-католицькі громади присутні у всіх трьох регіонах. У Фландрії є чотири громади: Ґенк, Лювен, Антверпен і Ґент. Шість громад діють у Валлонії: Вам, Тамін, Корбе, Ла-Лув’єр, Льєж, Турне і Шарлеруа. Одна громада є в столиці Королівства – Брюсселі. У цих дванадцяти громадах провадять служіння одинадцять священників.
Коротка історія
Майже століття тому в столичному Брюсселі появилася перша громада УГКЦ. Її ініціатором став нунцій у Бельгії архиєпископ Клемент Мікара. На Великдень 1932 року від відвідав спільноту бельгійських редемптористів і запропонував їм заснувати при їхньому храмі Святого Йосифа громаду східного обряду для українців і росіян. Для цієї мети нунцій спеціально обрав редемптористів, адже на той час вони вже мали східні спільноти в Канаді та Галичині, які разом творили одну віцепровінцію під керівництвом отця Йосифа Схрейверса. Влітку 1933 року його призначили протоігуменом Бельгійської провінції з осідком у Брюсселі. Це стало ще однією спонукою до заснування греко-католицької громади для емігрантів із Галичини. Тож уже наступного року при храмі Святого Йосифа почала функціонувати каплиця Святого Володимира з гарним іконостасом, у якій 17 червня 1934 року відслужили першу літургію. Священниками, які опікувалися греко-католицькою спільнотою, стали отці-редемптористи Луїс Ван ден Босхе та Річард Костенобель,які раніше служили у східному обряді в Галичині та Канаді. До кінця 1930-их років з’явилися українські спільноти й у Льєжі – Серен та Ейзден.
Після Другої світової війни внаслідок великого напливу емігрантів почало появлятися ще більше українських громад. У березні 1946-го отець Максим Германюк, український редемпторист, написав рапорт для бельгійського єпископату, в якому представив непросту ситуацію з душпастирством серед українців і для певної його централізації запропонував створити Українську католицьку місію в Бельгії. Окрім того, разом із бельгійськими співбратами влітку 1946 року почав видавати релігійний журнал українською мовою «Голос Христа Чоловіколюбця». 15 жовтня 1946 року владика Іван Бучко був призначений апостольським візитатором для українців-католиків у Західній Європі. На кожну більшу країну владика створив окремі вікаріати. Бельгійський вікаріат, який очолив отець Маврикій Ван де Малє, включав також сусідні Нідерланди і Данію. Причому в Бельгії служило дев’ять священників (сім редемптористів і два світські), за дві інші країни відповідальним душпастирем був сам отець Ван де Малє.
У Бельгії українці селилися в місцевостях, де на той час могли забезпечити себе роботою. Це переважно райони, пов’язані з вугільною промисловістю: округа міста Намюр на Валлонії та провінція Лімбурґ у Фландрії. Отож у тих місцевостях були створені нові церковні громади. Також багато українських дівчат, які вступали до різних монастирів латинського обряду, щороку з’їжджалися в одне місце з нагоди приїзду до Бельгії владики Івана Бучка. Особливим місцем зібрання всіх українських громад стало містечко Бани, у якому в 30-их роках сталося об’явлення Пресвятої Богородиці. Щороку там відбувалася всеукраїнська проща, і ця добра традиція триває донині.
Українська діаспора в Бельгії ніколи не була великою. Дуже багато українців, які після війни опинилися в цій країні, згодом виїхали – переважно до США і Канади. До початку 1990-их років нової хвилі еміграції не могло бути. Тому громади в Бельгії меншали або й цілком ліквідовувалися. Ставало й менше душпастирів.
Греко-католицькі громади в Бельгії як окремий вікаріат були під персональною юрисдикцією апостольського візитатора. Спочатку (1946 –1974 рр.) ним був владика Іван Бучко, опісля (1974 – 1982 рр.) – владика Мирослав Марусин. У 1982-ому греко-католицькі громади в Бельгії як апостольська делегатура ввійшли до складу екзархату Святого Володимира для українців візантійського обряду у Франції, який тоді очолив владика Михайло Гринчишин. У 2012 році для українців у Франції призначили нового екзарха – владику Бориса Ґудзяка, а вже наступного року екзархат був піднесений до статусу єпархії. Отже, владика Ґудзяк став ординарієм для українців у Франції, але для країн Бенілюксу та Швейцарії залишився апостольським делегатом. Тепер єпархію Святого Володимира у Франції очолює владика Гліб Лончина у статусі апостольського адміністратора.
Специфіка громад УГКЦ в Бельгії
У Бельгії всі громади УГКЦ дуже відрізняються, і різниць між ними декілька. Найперше – історія заснування та розвитку громади. До прикладу, найстарша громада в Брюсселі з’явилася в далекому 1934 році, а наймолодша, в місті Ґент, цього літа святкувала третю річницю свого існування. На перший погляд така відмінність відіграє незначну роль, але не у випадку діаспорних спільнот. Адже від віку залежить, яка хвиля міграції є складовою частиною громади. Спільноти, засновані до 1939 року (Брюссель та Льєж) чи після війни (Лювен, Вам, Тамін, Ла-Лув’єр, Ґенк і Шарлеруа) – це спільноти із так званою старою діаспорою. І якщо у спільнотах в Брюсселі та Льєжі (два великі міста) поряд зі старою діаспорою вже є багато вірних так званої нової діаспори (прибули до Бельгії після 1991 року), то в інших представників нової діаспори нема, а якщо і є, то дуже мало. Приїзд нових мігрантів породив також нові спільноти: Антверпен (2006 р.), Корбе (2014 р.) і Ґент (2018 р.).
Спільнота в Лювені практично від початку свого заснування у 1945 році завжди мала характер студентського душпастирства. В місті діє один із найстаріших католицьких університетів Європи, заснований 1425 року, який завжди притягував студентів з різних країн. Українські студенти навчалися тут ще до Другої світової війни. Воєнна міграція збільшила число студентів, для яких уже в 1946 році був придбаний дім. У 1960-их роках коштом Конгрегації Східних Церков владика Іван Бучко купив новий будинок, який був для українських студентів гуртожитком і водночас українським центром у цьому місті.
І якщо всі названі громади є суто українськими, то громада в місті Турне у цьому плані унікальна, адже є франкомовною громадою візантійського обряду для жителів Турне та округи. В самому місті українців нема, на богослужіння приходять люди різних національностей і навіть обрядів. Ця спільнота, заснована наприкінці 2018 року, спочатку була задумана як лабораторія виходу з національного ґетто. Вона має за мету плекати універсальний характер УГКЦ.
Поряд із цими відмінностями можна згадати ще одну: наявність чи відсутність власного храму. Це пов’язане з часом та місцем заснування спільноти. Із 12 громад лише чотири мають власний храм: перебудована у 1960-их роках невелика церква Покрову Пресвятої Богородиці у Вамі, каплиця Покрову Пресвятої Богородиці в Українському домі у Лювені, збудована в 1980-их роках церква Святого Івана Хрестителя в Ґенку та каплиця Богородиці Ля Салет, яку віддали у користування франкомовної громади візантійського обряду в Турне. Всі інші громади на різних правах оренди використовують храми місцевих римо-католицьких громад.
Специфікою громад УГКЦ в Бельгії є кількість вірних, яка залежить від наявності українців у тій чи тій місцевості, що, своєю чергою, особливо в останні роки, залежить від наявності роботи, адже 90% українців у Бельгії – це економічна міграція. Тому громади в Бельгії є і великі, і середні, і малі. Найбільша у Антверпені, де за нормальних умов щонеділі приходить до 200 осіб на літургію. Середніми за чисельністю є громади у Брюсселі та Ґенті: 30-60 осіб; менш ніж 30 осіб – у містах Ґенк, Вам, Тамін, Корбе, Ла-Лув’єр, Льєж, Турне і Шарлеруа.
Ще одна специфіка громад УГКЦ в Бельгії – відмінність церковного календаря. Кілька років тому всі громади в Бельгії використовували звичний для більшості українців юліанський календар. Першою громадою, яка з дозволу єпископа змінила календар, була мала спільнота в Лювені. Вона обрала новоюліанський календар, у якому нерухомі свята відзначає за григоріанським календарем, а рухомі – за юліанським. Згодом на цілковито григоріанський календар перейшли громади в Ґенті, Льєжі та Вамі. До такого ж переходу готується і громада у Антверпені. Зміна календаря у всіх інших громадах – питання часу. Бо позаяк Бельгія – християнська країна, важливіші церковні свята мають державний статус і, відповідно, дні, на які вони припадають, є вихідними. Навіть у великі свята за юліанським календарем через роботу далеко не всі вірні можуть взяти участь в богослужінні, не кажучи вже про те, щоб мати вихідний.
Також відмінною у цих громадах є регулярність богослужінь. У більшості спільнот, з огляду на відсутність власного храму, а також на кількість чи розміщення вірних, немає можливості відправляти богослужіння щоденно. Тому душпастирство обмежується звершенням літургії у неділю та, в кращому випадку, у свята серед тижня. Є також малі громади, до яких священник приїжджає раз на два тижні. Не всі душпастирі мешкають на території громади, в якій служать. Четверо священників, окрім громад у Бельгії, також відповідальні за громади в сусідніх Нідерландах і Франції. Кілька священників мають біритуалізм і служать для римо-католиків.
Кожна громада може похвалитися різноманітністю походження своїх вірних. Зокрема, громади, у яких переважає нова міграція. Хоча в більшості це галичани, є вірні з Буковини, Волині, Закарпаття, а ще, хоч і в малій кількості, з центральних та східних теренів України. І оскільки віряни в Бельгії – це, мабуть, на 90% трудові мігранти, які приїжджають сюди на роботу, в багатьох громадах відсоток сталих парафіян, які вже остаточно осіли в країні, дуже малий. Ця трудова еміграція впливає й на віковий ценз вірних, бо прибувають до Бельгії переважно молоді та середнього віку люди, серед яких не бракує й цілих родин: батьки перебувають тут зі своїми дітьми. Така різноманітність і часткова нестабільність вірних теж творить певну атмосферу церковної спільноти.
Греко-католицьке духовенство в Бельгії також різне. Із 11священників семеро одружені, троє целібсів і двоє єромонахів зі Згромадження Найсвятішого Ізбавителя, які мають свій малий монастир у Брюсселі. Усі священники є українцями, крім одного, який родом із Боснії, всі походять із України. За всю історію української діаспори в Бельгії є лиш один священник, який тут народився, але тепер служить в Україні. Окрім священників, у Бельгії є й Сестри Служебниці Непорочної Діви Марії, які несуть своє служіння в нунціатурі у Брюсселі. Також є один семінарист, який приїхав з України і вже другий рік навчається у бельгійській семінарії в Лювені.
«Не бійсь, маленьке стадо, бо вашому Отцеві вподобалося дати вам Царство» (Лк 12,32) – ці слова Господні для діаспорних громад УГКЦ в Бельгії є дуже важливими, адже в них криється правда про сучасний стан громад, а разом із тим вказана дорожня карта. Ми в Бельгії справді – маленьке стадо. Нас небагато, але перед нами багато викликів, які часом можуть лякати. Бельгія хоч і традиційно християнська держава, але дуже секуляризована, з великим напливом вихідців із мусульманських країн. Римо-католицькі громади в Бельгії переживають далеко не найкращі часи. Це здебільшого громади людей старшого віку, яким служать такого ж віку священники. Бельгія, яка свого часу висилала місіонерів у всі куточки світу, вже багато років переживає кризу священничого і монашого покликань. У такій атмосфері живуть і українці в Бельгії.
Одначе Бельгія залишається доволі успішною країною. Українці, зокрема нової міграції, прибули сюди в пошуках особистого успіху, найперше доброго заробітку. Для багатьох із них віра та Церква є не найважливішими у їхньому житті. «Я приїхав сюди гроші заробляти, а не до церкви ходити», – такі слова не раз доводилося чути від наших людей… Та, безперечно, є й такі, Богу дякувати, і їх немало, які разом із пошуком доброго заробітку щиро шукають Бога та вдячні, що хоч раз на тиждень мають можливість взяти участь у спільному богослужінні своєю рідною мовою, в своєму обряді.
Тож УГКЦ у Бельгії хоч і є «маленьким стадом», проте довіряє голосу свого Спасителя. Тому й несе світло Євангелії найперше своїм землякам, хоч і не творить національного гетто, бо відкрита для всіх. Стратегія нашого розвитку і успіху не в кількості, а в якості. Це дозволяє нам сміливо дивитися у вічі всім викликам і труднощам, бути свобідними від страху перед ними. Наша мета, а отже, й успіх – помогти кожній людині відкрити для себе образ милосердного Бога, перебувати з Ним у тісному контакті та разом, як діти одного Бога, прямувати до царства Божого.
о. Руслан Піх
