«Мусимо учитися пізнати Лемківщину»,— пропонує А. Крог у своїх «Лемківських реколекціях», (Т.П. 4 81) і як одну з правд, що не підлягає дискусії, висуває твердження, що «лемківський нарід» ніколи не вважав себе частиною українського народу, мав сильно підкреслену свідомість групової окремішности. Чи це твердження було колись доведене серед лемківського населення, в імені якого пан А. Крог говорить, чи робив він якесь опитування — плебісцит, що так рішучо твердить: «не уважав себе ніколи»? Крім того, він дорікає п. Хшановському «певне прикре упрощення», що на шпальтах того самого «Т.П.» — «він називає населення русинами, що заселює Низький Бескид і східню Сандеччину українцями». А чи пан (розумій Крог — ред) здає собі справу з того, що «русини» і «українці» — це є прикметники на те саме значення, але з тим, що русини — це перестаріла назва?
Утотожнення лемків з українцями навели на думку А. Крога, що «священики й учителі, які переважно походили зі східньої Галичини». При цій нагоді автор згадує час окупації, щоб ідею українськости лемків цілковито перекреслити. Це мені пригадує дещо давніші твердження, що українців, мовляв, вигадали австрійці. Ось що на цю тему писав в 1934 р. Лєон Васілєвські:
«Держави, під владою яких знайшлась територія, заселена українцями, творили, виходячи з власних інтересів спеціяльні історичні теорії, етнографічні, мовні, про походження українського народу. Не бракувало і в нас, особливо давніше, таких, що висували, якщо не теорії, то опінії, що їх поділяли ширші кола. А тим більше вони всіми силами намагалися впровадити засадничі національні різниці між поляками і українцями до проблем льокальних, расових і релігійних чи соціальних.
На терені Східньої Галичини ще кількадесять років тому панувала опінія, що місцеві русини є таким самим місцевим селянським відламом польського народу, як мазури, круп’є, підгаляни чи краков’яки. Вершком такого погляду дотепер є де-не-де блукаюче переконання, що «русинів винайшов австрійський Губернатор Галичини граф Стадіон для боротьби з поляками» (Л. Васілєвські «Квестія українська яко заґаднєнє мнєндзинародове». Варшава 1934, стор. 5).
Напевно пан був би дуже здивований, Пане Редакторе, якби були спроби переконати Вас, що кашуби чи шльонзаки не мають нічого спільного з поляками (а знайшлись би такі, що бажали б так твердити!). Не знаю, чи Ви здаєте собі справу з того, скільки прикрости зробили Ви лемкам тим своїм рішучим твердженням, бо лемки, які власне тому були виселені, що почувалися українцями і протягом 35 літ не виреклися нічого, хоч терпіли не тільки від влади, але й від різних сторонніх людей, а навіть від добрих католиків і поляків.
Але пригляньмося твердженням учених-філологів на тему лемків і їхньої мовної приналежности, бо це вже є конкретне твердження, а не особисте переконання.
Проф. С. Урбаньчик в своїм «Зарисє діялєктології польскей», Варшава 1976 p., пише про засяг польських говорів:
«Завдяки взаємному порозумінню з Радянським Союзом переведено виміну населення на тих відтинках, де були відхиленя від засадничої лінії. В той спосіб зникла частина українського населення, т. зв. лемків, які в Карпатах доходили аж під Щавницю» (стор. 13).
Не входжу в те, що в підручнику цілковито перекреслюється лемківський говір, що, як ми всі знаємо, існує. Але, чи це було бажанням кожної влади, і на цьому місці підкреслюю, що слушно говориться про «українське населення, т. зв. лемків».
Проф. В. Курашкевіч в своєму «Зарисє діялєктології всходньо-словянскей», Варшава 1963, так пояснює на стор. 67 походження українських говорів:
«Загально беручи, вирізняємо два українські говори: північний і південний, подібно як у російській мові(…). Крім того засягу південного говору вирізнюються говори східні або степові, досить одноцілі, й західні — сильно зрізничковані. Серед говорів західніх вирізняємо: а) архаїчні карпатські або лемківські, бойківські й гуцульські, б) говори польські, звані галицькими або наддністрянськими, і говори подільські».
Більше цитувати не будемо, але візьмемо до рук будь-яку працю з мовознавства, де є мова про говори східньо-слов’янські, байдуже, хто і в якій мові це писано, — говори лемківські є приналежні до українських-карпатських говорів.
В цікавій книжці Л. Васілєвського п.н. «Склад народовосьцьови паньств европейськіх», Варшава 1933, де можна знайти цікаві дані, наприклад, що після перепису населення в 1921 р. українці в Польщі у міжвоєнному часі становили найбільшу меншину, бо аж 14,4%. В цій надзвичайно об’єктивній праці читаємо:
«Українська мова панує в південній частині воєвідства Поліського, в малих частинах воєв. Любельського (Холмщина, Підлісся), в цілім воєв. Волинськім, Тернопільськім, Станиславівськім, Львівськім за винятком його західньої частини та вузького пояса підгір’я в воєв. Краківськім (Лемківщина)» (стор. 77).
Повоєнні польські енциклопедії на тему лемків подають відомості досить неконсеквентно і соромливо, а, властиво, неприхильно. Але залишім в спокої наші енциклопедії.
Селянський поет, народжений в році (помилкове число, — Автор) в Гусові в сусідстві з лемками написав у своїх чотирьох рядках:
«Любий Русине, брате,
Чому жаль до мене маєш,
Не шукайте спричинників,
Навіть якби святу одіж мали».
Цими словами Івана Рака можна б закінчити участь в розпочатих в «Т.П.» — «Реколекціях лемківських».
Варто ще звернути увагу на деякі інші поважні недоговорення про цей закуток землі, що його ще не так давно на наказ згори був забутий. Доводить це стаття Мацєя Козловскеґо — «Лемки», поміщена в тижневику «Солідарносць», ч. 20/1981, де твердиться, що всі лемки належать до православного обряду. Дійсність, однак, є така, що на тім терені серед русинів-українців-лемків пануючим обрядом був греко-католицький (уніяти). Донедавна був окремий наказ цензури, щоб взагалі не згадувати про існування греко-католиків у сучасній Польщі. Можливо, автор цієї статті на всякий випадок змінив всім лемкам релігійний обряд і віроісповідання, щоб не наврочити собі біди? Як бачимо, він намагається їм також змінити національність.
Більше й солідніше вчімось про Лемківщину.
* Під цим заголовком була надрукована стаття у польській газеті «Тиґоднік Повшехни», 15.Х.81, ч. 46, яку подаємо в українському перекладі.
