Українська Греко-Католицька Церква все відігравала важливу ролю в національно-громадському житті нашого народу і це є незвичайно позитивне явище, яке підкреслюють не тільки наші, але і чужі визначні мужі, от хоч би Святіший Отець Іван Павло II, який майже кожний раз, коли звертається до нас, то все підкреслює нерозривний зв’язок між нашою Церквою і нашим народом. А всі ми дуже добре знаємо, як дуже захищали спільні інтереси Церкви і народу наші найбільші церковні світочі 20 ст., які не тільки словом, але і ділом доказують необхідність гармонійної і тісної співпраці між Церквою і народом. Маю тут на думці Слугу Божого Митрополита Андрея і Блаженнішого Патріярха Йосифа. Коли ця співдія була такою корисною і конечною на рідних землях, то багато конечнішою є вона тут на поселеннях, бо з усіх сторін загрожує нам релігійна і національна асиміляція, тому і Церква повинна стояти не тільки на сторожі наших релігійних, але і національних ідеалів. Ту всесторонню ролю нашої Церкви в еміграційних обставинах дуже виразно підкреслює Святіший Отець у свому посланні з нагоди приготувань до ювілею тисячоліття Хрещення Руси-України. Він пише: «Коли сини і дочки українського народу залишають свою державу, остаються все, навіть як переселенці, зв’язані із своєю Церквою, яка через традицію, мову і свою літургію стає для них наче духовною батьківщиною серед чужих народів».
Віч-на-віч усіх тих фактів дивне і неприємне враження викликало інтерв’ю з одним нашим церковним достойником, який цей нормальний зв’язок між Церквою і народом заперечує. Коли б наші Владики і священики рішилися піти по цій лінії найменшого опору, тоді наша Помісна Церква втратила б рацію свого окремого існування, бо наші вірні знайдуть добру духовну опіку і загально-християнське навчання також у сусідніх римокатолицьких парафіях, і не буде сенсу для них їхати не раз довгими годинами до своїх церков, які майже нічим не різнилися б від американських парафій.
Як практично повинна виглядати ця участь Церкви в житті народу? Часи змінюються, тепер священик не мусить вже бути головою читальні чи кооперативи, бо маємо до того світських людей, а священики мають свої завдання. В ніякому разі не повинна Церква чи парафія ідентифікуватися з тією чи іншою політичною партією, чи вмішуватися у внутрішні партійні чи міжпартійні спори. І тут саме Церква може відіграти незвичайно важливе завдання. Вона повинна виховати справжніх ідеалістів соборників, які добро загалу і цілого народу ставили б вище своїх особистих амбіцій чи групових інтересів. Натомість Церква повинна живо інтересуватися всіма проявами нашого національно-громадського та культурно-мистецького життя і заохочувати вірних до активної участи у всіх імпрезах чи акціях своєї української громади. Вірні мусять зрозуміти, що, щоб бути добрими українськими християнами, не вистачає тільки ходити до Церкви і сповняти релігійні обов’язки, але треба працювати теж для того народу, до якого їх покликало Боже Провидіння. Українські батьки мають не тільки патріотичний, але і християнський обов’язок, коли йдеться про виховання їхніх дітей на добрих християн і свідомих українців. Те саме стосується і їхніх дітей, які не сміють легкодушно покидати свій нарід, свою громаду, свою Церкву. І якраз Церква повинна все те пригадувати.
Наша Церква має дорожити українською мовою, повинна старатися зберегти її та поширювати добру українську пресу і книжку. Індиферентність Церкви у тих важливих справах нашої еміграційної спільноти могла б відчужити цю Церкву від загалу вірних, а це знов мало б негативний вплив на духовне життя людей. А роля Церкви не може обмежуватися тільки до плекання і зберігання мови і культури. Думаю, що і справедливі змагання українського народу до самостійности повинні знайти всецілу моральну піддержку Церкви. Прикладом хай нам тут послужить Святіший Отець Папа Іван Павло II, який на початку вересня ц. р. заявив публічно на загальній авдієнції, що Польща має повне право до самостійности і додав також, що те саме право мають і інші народи. Чому ж тоді деякі наші церковні достойники так дуже бояться тієї т. зв. «політики», а властиво справедливої оборони прав свого народу, чому ми маємо бути більше «папськими», ніж сам Папа?
Дехто може спитати, чи таке взаємовідношення між Церквою і народом є згідне з духом св. Євангелії, бо Христос казав «Віддайте кесареві те, що кесаря, а Богові Боже», казав також, що «Царство моє не з того світу». На те відповім, що тут не йдеться про справи чисто ПОЛІТИЧНОЇ натури, про якийсь національний егоїзм, але про справи моральні, про пошанування прав людини і людської спільноти-народу. Коли нарід, здобувши свою незалежність, починає сягати по чужі території і переслідувати людей інших національностей, тоді Церква має не тільки право, але і обов’язок осудити імперіялістичні зазіхання свого власного народу і стати в обороні справедливости. Коли Церква так поступає, то вона дійсно стоїть на висоті свого завдання.
Плекання християнського патріотизму випливає з 4-ої Божої заповіді про пошану батьків, яка включає в собі також і любов до батьківщини. Також Христова заповідь любови ближнього в першій мірі стосується власного народу, як це сам засвідчив Христос прикладом свого життя: «Я посланий тільки до овечок загинулих дому Ізраїля». Але головно таїнство Воплочення Божого Сина представляє цю проблематику в цілковито новому світлі. Ставши справжньою людиною, Ісус Христос зідентифікувався з усіма нашими потребами і справедливими змаганнями. Він увійшов у всі ділянки людського життя. Саме Христос усунув відвічну прірву між Богом і людиною, між небом і землею, між духом і матерією, між дочасністю і вічністю. Тому також і Церква повинна займатися цілою людиною, всіма ділянками людського життя, а не виключно стисло релігійними, чи то духовними аспектами. Головно на Сході Церква все вдержувала тісні зв’язки з народом, була і є народньою, національною Церквою, а не якоюсь клерикальною інституцією, далекою від людського життя.
На закінчення пропоную наступні точки до резолюцій: 1) Помісна Українська Католицька Церква повинна продовжувати свої світлі традиції тісної співпраці з українським народом у всіх ділянках нашого національно-громадського життя, повинна плекати серед своїх вірних національну свідомість та морально піддержувати наші змагання до вільного життя на рідних землях. 2) В такому дусі треба виховувати в духовних семінаріях наших питомців, щоб вони могли стати добрими українськими священиками, свідомими своєї помісности, своїх традицій, своєї приналежности до українського народу. 3) Релігійна, національно свідома молодь є будучиною Церкви і народу. Так духовні, як і миряни повинні доложити всіх зусиль, щоб молодь одержала відповідне релігійно-національне виховання. Цьому питанню повинні присвятити багато більше уваги наші парафіяльні цілоденні школи.
* Передруковано з «Церковного вісника», 19 жовтня 1980 p., що появляється в Чікаґо.
