«Миряни! Одне з ваших завдань є стояти на сторожі, щоб українська суспільність і Українська католицька Церква мали своїх духових і світських провідників, відданих ідеалам своєї Церкви й народу».
Це цитата з одного із численних рефератів-промов, які виголосила по різних місцях скупчення українців у Америці Мати Марія ЧСВВ. Хто є ця скромна монахиня, який її життєвий шлях і які діла, що дають їй моральне право звертатися з таким закликом до людей, які ще не забули свого походження і не виреклися приналежности до української духовости.
Мати д-р Марія Должицька, роджена 28-го травня 1888 р. у Львові, донька Адольфа й Анни з дому Вульґевич. Батько, син священика з села Должиці п. Ліско, був професором математики. Помер молодо, залишаючи вдову з чотирма дітьми. Мимо тяжких матеріяльних обставин – Марія закінчила гімназію у Львові та після студій на університетах у Відні, Берліні і Львові одержала докторат з філософії на львівському університеті в 1911 р.
Цього самого року Рада Шкільна вислала її до української семінарії в Яворові, яку провадили Сестри Василіянки. Рівень науки у цій семінарії був такий низький, що грозило її замкнення. Впродовж одного року д-р Марія Должицька переорганізувала семінарію так, що вже в 1912 р. ця школа дістала право прилюдности. Вона залишишсь на дальше у Яворові, а в 1913 р. вступила там до манастиря Сестер Василіянок. З вибухом війни в 1914 р. школу зайнято на шпиталь, який сестра Марія провадила. Окупаційні влади змінялись, хворі і ранені були різно-національні, але сестра Марія опікувалась ними усіми, виконуючи сумлінно взятий на себе обов’язок нести поміч ближньому в потребі.
В 1916 р. Мати Марія переїхала до манастиря в Словіті, де був інтернат для дівчат, але не було учительок. Там вона вишколювала сестер на учительок і заложила при манастирі чотиро-клясову школу.
В 1917 р. Миторополит Андрей Шептицький при нагоді свого побуту в Словіті запропонував, щоб п’ять сестер виїхали до Югославії і там заснували манастир. Ігуменя, Мати Анна Теодорович і чотири сестри, а в тім і Марія, виїхали в осені 1917 р. до Югославії і заснували манастир в Крижавцях, а потім в Шіді. Мати Марія провадила там сиротинець, а в 1921 р. заснувала при цьому сиротинці школу. До Львова вернулася щойно 1929 р., але вже слідуючого року, разом з Мати Монікою, виїхала до Америки для збірки грошей на манастир в Підмихайлівцях коло Рогатина.
В цьому часі єп. Богачевський звернув більшу увагу на парохіяльні школи, для заснування яких потрібно було йому учительок. Він звернувся до ігумені Мати Йосафати Теодорович, щоб дала до парохій своїх сестер, але ці не мали фахового вишколення. Тоді Мати Йосафата запропонувала Матері Марії залишитися в Америці і працювати в українському шкільництві.
Мати Марія прийняла пропозицію і вже 1931 р. оснувала академію у Факс Чейзі, а до року дістала для школи акредитацію з католицького Університету у Вашінґтоні. В 1934 р. пенсильвенійський стейт дав також акредитацію а д-р Джеймс Пенц з Гарісбурґу спеціяльним письмом уповажнив давати повний кредит з української мови, на рівні з іншими предметами.
Мати Марія дбає рівнож про вишкіл сестер і кожного літа багато сестер виїжджає до католицького університету у Вашінґтоні для доповнення фахового знання. Крім науки Мати Марія вела і була дириґентом хору і оркестри. Вона сама грає на піяно і на цитрі.
Шкільництво по парохіях розвинулося повним темпом. Крім цього Мати Марія організувала вечірні школи у Філядельфії: 1933 р. на 23-ій і Бравн, 1934 р. на Найставні, а 1935 р. У Південній і Західній Філядельфії.
Відпуст в День Матері на Факс-Чейзі започаткований Мати Марією був величавою українською релігійною маніфестацією. В 1946 р. Мати Марія заснувала на Факс-Чейзі каледж, щоб приготовити дівчат до вищих студій, головно в ділянці україністики та східньо-европейської історії. В цьому часі манастир і школа на Факс-Чейзі були українськими інституціями і українська мова була обов’язковою і в школі і в манастирі.
По другій світовій війні Мати Марія, одна з перших, під кличем «Діти Дітям», організує, сама пакує і висилає посилки для українських дітей на скитальщині. Рівнож висилає афідавіти і спроваджує багато молодих дівчат-українок, так католичок як і православних, які знайшли місце в інтернаті і в школах на Факс-Чейзі.
На жаль в 1954 р. померла заслужена довголітня настоятелька Школи Мати Йосафата Теодорович. Прийшов новий заряд, неприхильний до цьогочасного провадження манастиря, і Мати Марія залишила зачату працю і свій пост.
В 1963 p., будучи в Римі на капітулі, Мати Марія відвідала їх Блаженство Верховного Архиєпископа і з цього часу стала гарячою приклонницею його ідей і задумів. Вона заснувала Комітет Прихильників Українського Університету св. Климентія і збирала на нього фонди, їдучи по відпустах від парохії до парохії з медальйонами і виданнями їх Блаженства. Вправді деякі священики, а навіть оо. Василіяни в Ню Йорку, не хотіли дати їй позволення на це. Коли їх Блаженство Верховний Архиєпископ видвигнув справу патріярхату Української Католицької Церкви, Мати Марія їздила з промовами і закликала мирян піддержати Верховного Архиєпископа, бо «Українській Церкві грозить денаціоналізація, а спасіння лежить у єдності Церкви і у створенні центральної адміністративної управи».
А коли Кардинал де Фюрстенберґ заквестіонував її виступи серед українського громадянства перед Архимандринею Клявдією Федаш, Мати Марія відповіла, що «її совість і національна гідність не позволяють мовчати, коли Українській Церкві і Українському Народові діється кривда».
В 1971 р. була капітула Сестер Василіянок в Римі. Мати Марія мала заступати Сестер України, Чехословаччини і Польщі. Одначе темні сили, чужі і, на жаль, свої, так попровадили справами, що Мати Марію не прийнято як делегатку і навіть заборонено їй мешкати там, де сестри вели капітулу, та стрічатися з ними. Були пляни вивезти її до латинського манастиря на «покуту». Тільки завдяки приятелям привезено її назад до манастиря в Асторії, де вона тепер живе.
Цього року сповнилося вісімдесятчотири роки її трудолюбивого і посвяченого Українській Церкві та українському народові життя. Мимо такого віку вона все ж знаходить можливість удержувати другу хвору сестру та ще висилати посилки для сестер в Україні і Польщі.
У вісімдесятчетверту річницю її життя та поверх шістдесяту річницю її праці для народу ми клонимо голови перед її заслугами, бажаємо їй ще довгі літа виголошувати свої палкі промови для добра української спільноти та обіцяємо слухати її заклику «боронити Українську Церкву перед латинізацією, а український нарід перед денаціоналізацією».
