Милосердний Господь покликав до себе нашого єпископа Теодора Майковича 9 травня 1998 року, на 67-му році життя в Краківському шпиталі, а 11 травня ц.р. зійшлися його знайомі й бувші мешканці Перемишля до собору Успення Пресвятої Богородиці в Місіссага на жалібну Службу Божу й Панахиду, яку правив о. Антон Семчук в наміренні Покійного.
Похоронні врочистості почалися у Вроцлаві 13 травня, а 14 травня відбулися в Перемишлі й завершилися в Репеді, біля Сянока, де поховано тіло, згідно з волею Покійного Єпископа, на вічний спочинок в його рідному селі. В похоронному жалібному торжестві взяли участь владики з України, а саме: Любомир Гузар. Василій Медвіт ЧСВВ. Юліян Ґбур, Юліян Вороновський. численне греко-католицьке духовенство. вірні, ієрархія Римо-Католицької Перемишльської митрополії. Крім того, представники влади та місцеві парляментарії. З Варшави прибули: посол Мирослав Чех. Голова ГУ ОУП Юрій Рент. Мирон Кертичак. гол. ред. «Нашого Слова» І. Щирба. Похоронні обряди завершив митрополит УГКЦ Іван Мартиняк.
Смерть єп. Теодора Майковича викликала в широкому світі серед українців християн болючі відчуття. Увесь нарід, а зокрема всі ці, які мали змогу особисто знати Покійного, оцінюють його як добру й прикладну людину, великого богослова й виваженого українського патріота. Життєвий шлях Покійного Владики Т. Майковича був так само важкий, як доля кожного українця в Польщі.
Теодор Майкович народився 6 січня 1932 року в Репеді на Лемківщині. Злочинна акція «Вісла», яка відбулася в 1947 р. не дозволила Т. Майковичеві любуватися чаром і красою рідної сторони: шумом гірських поточків, шепотом лемківських лісів, хвилюванням збіж і шовкових трав та слухати чарівних мелодій. Його з родиною і односельчанами, під багнетами, було прогнано на далеку Ольштинщину. В цій чужині молодий талановитий Т. Майкович рішається своє життя присвятити духовному служінню своєму народові й Богові.
Хоч автор цієї розповіді народився в Люблинському воєвідстві. але та сама лиха доля акції «Вісла» й мене запроторила також в Ольштинське, де я мав змогу пізнати не лише Покійного Теодора, але також його релігійну й національно свідому родину. Ми оба були ровесниками. Не багато було серед наших ровесників таких, які обрали таку життєву дорогу як Т. Майкович. Ще з наймолодших років в свідомості покійного прокинулися міцні релігійні відчуття, якими він намагався відродити і перевиховати наших на вигнанню земляків. Мені пригадуються давні розмови, які, з таким глибоким переконанням, провадив Теодор. Нам забрали наші гори, річки, поля, наші кладовища й святині. Злочином буде — говорив Покійний — якщо ми забудемо звідкіля наш рід і яка наша духова національна субстанція. Так довго будемо жити, доки буде жити серед нас наша церковна традиція. Сила любови оказувалась в його почуттях вищою від переслідування, гноблення, тортур, в’язниць, концентраційних таборів і всякого мучеництва, яке переносили українці під час депортації.
Всі ці зустрічі мали характер на пів конспіративний. адже ж відповідні органи не переставали слідкувати за кожним рухом, навіть вже нашого покоління. Але ми зустрічалися, вели часто академічні дискусії, мовляв, людина відкрила ядро атому, але втратила ядро душі. Віднайти повновартісну людину в людині в той час, було важко. Але ми вже тоді розуміли за Плятоном і Арістотелем, що в людині її вершком є духовність, а в тій духовності найвищі й найважніші ціннощі є національно-релігійна свідомість. Навіть Кант говорив: «Немає вищої релігії, як християнська». Ми вже тоді добре розбиралися в тому, які чинники мають вагомий вплив на закріплення української душі. Наша національна духовність, з її глибоким корінням в природньому патріотизмі, була спільною для всіх нас українців незалежно від того, де ми родилися і в якій нас церкві хрестили — в греко-католицькій чи православній. У всіх була та сама любов до своєї землі та історії, яка полонила нашу психіку. Всіх нас єднала та сама пісня, джерело наших радощів і смутку, вияв наших найчистіших і найглибших почуттів любови.
24 червня 1956 р. о. Т. Майкович прийняв священичий сан в Ольштині. Це період, в якому наступає незначна політична відлига. В червні т.р. покликано до життя Українське Суспільно-Культурне Товариство і почав виходити тижневик «Наше Слово». Мене обрано на голову Воєвідської Управи УСКТ в Ольштині. Несміливо, але починається відроджувати українське життя на вигнанні. Однак національно свідоміші громадяни використовують цю нагоду і виїжджають в рідні сторони. В тому числі батьки о. Т. Майковича та і мої батьки скористали з цієї спосібности і повернули в рідні сторони.
Тодішня польська влада все чинить, щоб зупинити тенденцію поворотів. Навіть погоджується на відкриття церков в деяких місцевостях, де були депортовані українці. Отець Т. Майкович править Служби Божі в римо-католицьких костелах і переходить до провізорично оформлених наших церков. Вірні греко-католицького обряду пам’ятають його священичу діяльність в Доброму Місті, Пєнєжні, Гурові Ілавецькому та не лише в Ольштинщині, але також в церквах інших воєвідств в Польщі. Дорочі, широко відома тоді священича діяльність оо. Мирослава Ріпецького, Василя Гриника, Степана Дзюбини, Івана Сиротинського та інших, які вийшли з польських в’язниць і повернули до своїх душпастирських обов’язків.
Під впливом тих досвідчених, відданих нашій церкві й народові, великих душпастирів о. Т. Майкович заблис ясною зорею. І це був той найкращий, найбільший період у його душпастирській праці на благо Церкви і рідного народу.
В житті нашої Церкви в 1967 році стається небуденна подія. В цьому році о. митр. Василь Гриник повертається до Перемишля на душпастира, а Примас Польщі назначує його генеральним Вікарієм для вірних греко-католицького обряду в Польщі. На свого помічника до душпастирських чинностей о. митр. В. Гриник покликає о. Т. Майковича, одного з найбільш на той час талановитих молодих священиків.
Невелика, але активна група українців Перемишля з радістю не лише прийняла в свої обійми обох душпастирів, але й допомагала їм. Мій контакт відновився з о. Т. Майковичем. Маючи власне авто я неодноразово возив священиків по різних церквах в околиці, особливо на терен Лемківщини. Такі самі послуги виконував і п. Андрій Білий і багато інших перемишлян. Отець мітр. В. Гриник так, як і о. мітр. Т. Майкович в наших зустрічах дали себе пізнати не лише як подих святости і побожні мужі, але в першу чергу вони знаменито вчили, як розрізняти добро від зла. що ми повинні уникати, а що треба серед нас розбудовувати і відроджувати. Під їхнім впливом ми відчували, що будучність нас кличе і ми потрібні для неї. Яку велику увагу вони прив’язували до рідної землі, твердячи, що це та найголовніша функція релігійно-національної свідомости.
Смерть 31 травня 1977 року о. мітр. Василя Гриника була для всіх нас великим і болісним ударом. Але на його місце покликано на Головного Вікарія греко-католицької Церкви в Польщі о. мітр. Степана Дзюбину, визначного богослова УГКЦеркви. Отець мітрат Т. Майкович став парохом в Перемишлі. І від цього моменту помічається тиск зі сторони, в першу чергу, від римо-католицького кліру. В тому часі багато часу Покійний приділяє уваги поглибленню своїх знань. їздить до Люблина і подає лекції на теологічному факультеті й дальше несе духовну допомогу вірним греко-католицького обряду.
Через деякий час він виконує обов’язки канцеляра консисторії в Перемишлі й приймає 12 липня 1996 року єпископський сан. Від того торжества Він став владикою новозведеної Вроцлавсько-Ґданської єпархії Греко-Католицької Церкви в Польщі.
Всі ми втратили великого Богослова, чесного українця.
Хоч через глибокі океани бренить в ухах і серці трагічна мельодія похоронної пісні, засумувала лемківська трембіта над могилою в Репеді Покійного Єпископа, що спочив поруч своїх батьків і церковці, яку так палко любив. В наміренні 40-го дня від смерти, знову в церкві в Міссісага прибув немалий гурт перемишляків, щоб помолитися за упокій Єпископа і заслухати зворушливих слів о. А. Семчука: «Єп. Т. Майкович у місці світлому, у місці квітучому, у місці спокійному, де нема ні болю, ні печалі, ні зітхання, а життя безконечне». Хай пам’ять про Покійного буде вічною.
Ярослав Стех
