Здається, що це було так недавно, коли жалібно дзвони грали на Свято-Юрській горі у княжім городі Львові, сповіщаючи до болю сумну вістку, що відійшов з цього світу у Божу безконечну вічність Князь Української Католицької Церкви Слуга Божий Митрополит Андрей Шептицький. Відтоді досьогодні проминуло повних сорок років, на протязі яких ліквідовували і вбивали нашу Українську Церкву.
Кожного року, як тільки промине гаряче літо, наступить осінь і земля починає вкриватися листям з дерев, все нам нагадує ось цю сумну дату, коли відходив Керманич нашої Церкви Слуга Божий Андрей, віддаючи своє нелегке кермо у руки наслідника, Блаженнішого Патріярха Йосифа. Князь нашої Церкви, Слуга Божий Андрей, мав пророчу візію, коли на свого наслідника покликав отця Йосифа Сліпого. Митрополит Андрей за своє багатотруднеє і нелегке життя зорав багатовікову церковну цілину, доглядав її, плекав, щоби на ній виростала не тільки релігійна, але й національна свідомість українського народу. Митрополит все підкреслював й наголошував, щоб ми пізнали себе. Бо тоді, коли ми пізнаємо свою ідентичність, національну й особисту, краще буде розвивати і плекати релігійну духовість.
Без найменшого сумніву належить підкреслити, що Митрополит Андрей поклав тверді основи під нашу Помісну Українську Католицьку Церкву як на батьківщині, так також у діяспорі. Якщо поглянути на історію нашої Церкви в США чи в Канаді, то побачимо, що основи під неї поклав Митрополит Андрей. І сьогодні стався такий збіг обставин, у якому є Боже Провидіння. Тоді, коли наші Церкви на батьківщині загнані у сучасні катакомби, замовкли християнський Київ і Львів — відізвалась Українська Церква у діяспорі. І з перспективи сорока років бачимо, якими крутими дорогами йшла і далі продовжує йти наша Українська Церква. Великий Слуга Божий Андрей приготовив нашу Церкву до цієї, унікальної у цілому світі, хресної дороги. Вона її витримала і дальше витримує, що не раз є подивугідне, бо ставлять їй перепони з усіх сторін.
Постать Митрополита Андрея така багатогранна і кольоритна, що може нам служити своїм прикладним життям і самопосвятою на довгі, довгі віки. Мабуть, немає багато таких людей, щоб могли перевищити у доброті й любові Митрополита Андрея. В нього ця любов була справді євангельсько-апостольська, себто неперевершена. Любов — це ж основа Христової Церкви. Все, що наш Слуга Божий Андрей робив,— все випливало з любови до Бога і ближнього. Чи це було, коли він висилав студентів на студії мистецтва, чи інші студії, без різниці у їх віроісповіданні, чи коли рятував євреїв від смерти під час гітлерівської окупації, чи коли скликав відомі Велиґрадські конгреси, чи коли писав послання: «Не вбивай» — це був виклик проти гітлерівських млинів смерти, а все це випливало з того самого невичерпного джерела любови.
Без сумніву, Митрополит Андрей був Князем Української Церкви і Великим Сином українського народу, чи, іншими словами, можна сказати,— великим українським Патріотом у повному розумінні цього слова. Поруч з тим він належав до людей, які не вміли ненавидіти, а це — одна з найбільших і дуже рідкісних прикмет у людському житті. Митрополит Андрей пробував іти справжнім шляхом Ісуса Христа, який у хвилині своєї смерти просив небесного Отця прощення для тих, що його катували, знущались і розпинали. Якщо ми вдумаємось над життям і творчістю нашого Митрополита Андрея, то ми знайдемо невичерпне джерело добрих християнських і людських прикмет, які людину роблять справжньою Великою Людиною.
Митрополит Андрей і його рідний брат Климентій — Архимандрит Отців-Студитів, що загинув на засланні, як Ісповідник Віри, виховувались у польському дусі, але вони відчули свою приналежність до старо-руського народу і повернули на своє прадідівське лоно, щоб обняти свого найменшого брата. Вони прийшли, щоб принести світло Христової правди, щоб піднести свідомість українського народу.
І знову ж перед нашими очима перший листопад. Пригадуємо наш перший переможний листопад у 1918 році, який закінчився трагічно для українського народу. Тоді майже одинокою надією, маяком і світлом для українського народу була Свято-Юрська митрополича палата, на якій княжив наш Великий Митрополит Андрей. Наша Церква стала нашою остоєю не тільки християнського, але й українського національного життя. Свято-юрське сяйво за Митрополита Андрея ніколи не згасало, і ніхто не поважився за його життя це сяйво погасити, хоч такі бажання серед окупантів України були.
Щойно після смерти Слуги Божого Андрея большевикам вдалося перемістити сяйво Свято-Юрської гори, воно перейшло разом з його наступником, Блаженнішим Митрополитом Йосифом Сліпим, що його він високо тримав упродовж сорока років. Всі і повсякчас молім Всевишнього Триєдиного Господа Бога за прославу Слуги Божого Андрея і світлої пам’яті Патріярха Йосифа.
М. Г.
