Тепер доволі часто в Україні задумуються над тим, якими мають бути політики, щоби їм довіряли пересічні громадяни. Як відомо, політики, урядовці, судді та правоохоронці є лідерами недовіри серед українців. Але без них держава не може існувати. З іншого боку побутує думка, що політики, як і партії, всі на одне лице. Навіть якщо партії мають у назві певні ідеологічні маркери, це ще нічого не означає і не впливає на їхній світогляд та діяльність. КПУ, яка наразі існує, яскравий доказ цього. Але, що найбільш цікаво, попри те, що більшість українських громадян називають себе віруючими, що у різних опитуваннях схиляються до підтримки політичних ідей з релігійною складовою, в нас так і не існує жодної такої політичної сили. Хоча були неодноразові спроби створити християнські партії.
З глибини віків
Приймаючи християнство як державну релігію, князь Володимир подбав і про імплементацію релігійних моральних норм в життя своєї держави, зокрема в законодавство. Ми бачимо доволі швидке втілення християнських цінностей у суспільно-політичне життя на прикладі князів-братів Бориса та Гліба, які пожертвували своїм життям, аби не допустити братовбивчої війни. Князь Київський Володимир Мономах (1113–1125 рр.) у своєму «Посланні дітям» подає чіткі директиви, як правити християнському правителю.
Звичайно, це не означає, що всі князі чинили так. Пригадаймо сумнозвісного заліського князя Андрія, який пограбував Київ, викрав ікону Вишгородської Богородиці. На жаль, Російська Церква визнала його святим і нарекла Боголюбським. І таких сумнівних святих було в РПЦ немало. Це приклад ще з тих часів, як вірою спекулювали і як негідні політики прикривали «богоугодними» подачками свої безбожні дії.
У наступні століття Церква була частиною суспільно-політичного життя, наповнюючи його своїми моральними принципами та сама стаючи учасницею державно-політичних інтриг. І хоча загалом ці принципи були вирішальними, зловживання прапором віри з політичними мотивами стало практично нормою того часу. Про це свідчать релігійні війни ХVI – XVII ст., у тому числі козацькі повстання і війна під проводом Богдана Хмельницького.
З підпорядкуванням українського православ’я Російською Церквою відбувається його денаціоналізація, а згодом і відокремлення національної релігійності та «казенної» церковності. Це відображено і в творчості Тараса Шевченка, і в поглядах української інтелігенції під царським режимом. Політична програма Кирило-Мефодіївського братства і за назвою («Книга буття…»), і за змістом була глибоко релігійною. Проте цей релігійний базис серед інтелігенції щораз далі відходив у минуле під впливом соціалістичних (атеїстичних по суті) ідей, які щораз глибше входили в українське політичне середовище. Скажімо, політичні погляди М. Драгоманова хоч і були побудовані на принципах, по суті, християнської громади, проте для їх реалізації він вимагав секуляризації суспільства, усунення всілякого впливу церковного чинника на суспільні процеси.
Дещо іншою була ситуація на західноукраїнських землях, зокрема в Галичині та Закарпатті, де спостерігався дуже вагомий вплив Греко-Католицької Церкви, яка, окрім іншого, стала оплотом національної свідомості. Недарма галицьких українців називали нацією із «хлопа і попа». Вже з початку ХІХ ст. галицький клир взяв на себе відповідальність за освітній та політичний стан українців. Саме священики стали на чолі національного відродження, очолювали місцеві представницькі ради і Головну Руську Раду. Священики були серед лідерів політичних напрямків – москвофілів чи народовців, які виникли у 60-их роках ХІХ ст. Проте поступово їх витісняла світська інтелігенція, нерідко вже під впливом більш радикальних, у тому числі соціалістичних ідей. В Галичині тоді також почав поширюватися секуляризм, який тут був набагато відчутніший, ніж на Наддніпрянщині.
До джерел християнської демократії в Україні
Втрачаючи політичний вплив, священики намагалися його компенсувати в соціальній, економічній та культурній сферах. Вже із 70-их років Церква почала активно реагувати на соціально-економічні проблеми: видавати відповідні звернення до пастви, засновувати просвітні та економічні товариства. Натомість у суто політичній сфері священичий вплив зменшувався. Молоді політики схилялися до підтримки соціалістичних чи соціал-демократичних ідей, антихристиянських по суті. Тому митрополит С. Сембратович (1882 – 1898 рр.) вирішив створити клерикальну партію, яка мала б відстоювати християнсько-консервативні погляди, – Католицький русько-народний союз (жовтень 1896 р.). Владика мав своє бачення української національної ідеї. Зі спогадів сучасників, ставив Греко-Католицьку Церкву в центр націотворчого процесу, вважаючи, що українці є релігійною спільнотою, а УГКЦ – єдиною на той час національною Церквою. Проте ця партія так і не розвинулася. Священики, які до неї входили, не були активні, а світські діячі не були у захваті від ідеї клерикальної партії.
З-поміж них вирізнявся О. Барвінський – лідер угодовського крила народовців, який віддавав перевагу так званій органічній праці – поступовому осягненню конкретних цілей, у тому числі шляхом угод і порозумінь з владою центральною та місцевою. Тактика «органічної праці» передбачала формування основ для побудови високорозвинутого українського суспільства в Галичині у напрямках національно-політичному, економічному, культурно-духовному і науково-просвітницькому. Така тактика вимагала великої планованої праці із залученням всіх народних одиниць. Християнські консерватисти зауважували, що до цього необхідно підходити із зрозумінням справи та з терпінням, а його часто українській громадськості бракувало. Вони вважали, що українське суспільство потребувало різносторонніх реформ, а не революційно-радикальної пропаганди, націленої на руйнацію суспільних устроїв.
О. Барвінському та його колегам вдалося багато досягти в галузі освітній – відкрити три із п’яти українських гімназій, українські кафедри в університеті; економічній – страхове товариство «Дністер», кредитні спілки для селян; науковій – дотації для НТШ тощо. І вони були єдиною політичною силою, що не намагалася протиставитися церковним впливам, та захищали християнські цінності в суспільно-політичному житті.
Це був час появи перших християнсько-соціальних і християнсько-демократичних партій у Європі. Часто їх сприймали в Католицькій Церкві з підозрою. До терміна «демократичний» тоді ставилися в церковних колах нерідко упереджено, оскільки його часто вико‑ ристовували ліві сили. А ось християнсько-соціальний рух здобув підтримку після енцикліки Папи Лева ХІІІ Rerum Novarum (1891 р.). А першою енциклікою ХХ ст. стала Grave de communi (1901 р. ), присвячена саме християнській демократії.
З діяльністю цього руху в Європі О. Барвінський і його однодумці ознайомилися у австрійському парламенті. Учасники Християнсько-соціального руху були для них близькими і навіть певний час творили спільну фракцію – Слов’янсько-християнський союз. Завдяки консолідованій праці із однодумцями з інших частин імперії українські діячі зуміли підтримати ряд важливих справ, зокрема, заснування селянських кредитних спілок на християнських засадах і за підтримки держави.
Проблемою було те, що Католицький русько-народний союз не став потужною партією і доволі швидко зник з політичної орбіти. Заснована О. Барвінським та колегами інша політична партія – «Руська громада» – також не могла конкурувати з націонал-демократами чи радикалами. Тим більше що й у польських правлячих колах з початком ХХ ст. відійшли від політики співпраці з українськими угодовцями. Тому останні вже від 1901 року переходять до опозиції галицькій польській владі, бо там почали цікавитися співпрацею з москвофілами, до яких О. Барвінський ставився негативно.
Наступна спроба створити християнську партію була зроблена у 1911 році, коли за підтримки Церкви виник Християнсько-суспільний союз. Він пережив Першу світову війну, його діячі брали участь у формуванні першого уряду ЗУНР. А далі, наприкінці 20-их – на початку 30-их років, за підтримки станіславівського єпископа Григорія Хомишина виникла католицька партія «Українська народна обнова». Вона також стояла на позиціях порозуміння з польською владою, через це не була ні чисельна, ні надто впливова, хоча й мала певний час своїх представників у польському сеймі.
Натомість Митрополит А. Шептицький не прагнув створити власної партії. Від початку правління відчував підтримку групи О. Барвінського, проте акцентував на співпраці з політиками з різних політичних кіл. А ось духовенству радив не займатися суто політикою, а зосередитися на пастирській та соціально-просвітницькій діяльності. Недарма саме тодішній клир був особливо активним у читальнях Просвіти, заснуванні економічних і кредитних товариств. Тобто займався тим, що вважав частиною «органічної політики» О. Барвінський. І ця праця дала дуже позитивні результати після Першої світової війни, коли в Галичині розгорнули дієві кооперативний і просвітницький рухи. А. Шептицький також акцентував на підтримці діяльності різноманітних громадських об’єднань: від християнських товариств до економічних і мистецьких спілок. Тож не дивно, що в результаті у Галичині була високою громадська активність місцевих українців. Це проявилося у тому, що після Другої світової війни нова хвиля еміграції була також дуже громадсько активною і швидко почала відновлювати на поселеннях старі та організовувати нові різнопрофільні товариства і об’єднання. Зрештою, фундаментальним підсумком державно-політичних поглядів Митрополита Андрея був його лист «Як будувати рідну хату».
Християнська демократія в незалежній Україні
Навіть у радянський час серед української інтелігенції існували ідеї побудови Української держави на християнських засадах. Хоча тоді навіть думати про таке було злочином. А ось наприкінці 80-их років ідеї християнської демократії знову виринули із забуття. Приблизно цим часом датується заснування Української християнсько-демократичної партії на чолі з родиною Січків із Прикарпаття. Ідеологія цієї партії стала сумішшю християнсько-демократичних ідей і засад українського націоналізму, а конфесійна орієнтація була в першу чергу на УГКЦ, а також на «національне» православ’я. Щоправда, в цей період католицько-православних конфліктів міжконфесійного порозуміння у лоні однієї партії годі було чекати.
1992 року з центром у Києві виникає Християнсько-демократична партія України. Її лідер В. Журавський робив ідеологічний акцент на європейські засади християнської демократії та позаконфесійність партії. І якщо УХДП базувалася в Галичині, то ХДПУ здобула представництво в більшості областей України і мала представників у Верховній Раді.
Обом цим партіям бракувало активності та ідеологічної підготовки. Писалися брошури із загальними фразами про побудову християнської України, але не було зрозуміло, як це робити. У ХДПУ почалися внутрішні конфлікти, які призвели до розколу і створення ще однієї партії – Християнсько-народного союзу на чолі з В. Стретовичем. Не дивно, що вже у той час побутувала думка серед віруючих, що в цих політичних партіях замало розуміння не лише, що таке християнська демократія, але й що таке християнство. Як результат на перших виборах до Верховної Ради за змішаною системою чотири‑ відсотковий бар’єр не здолала ні ХДПУ, ні об’єднані в одному блоці УХДП і ХНС. Далися взнаки і брак політичної організації з відповідною мережею та ідеологічною просвітою, і відсутність позитивної співпраці з церковним середовищем, і часом підмочена репутація лідерів партій.
З другої половини 90-их у Києві ідеї християнської демократії почало поширювати представництво німецького Фонду Конрада Аденауера. За підтримки Центру політичних досліджень на чолі з О. Разумковим вони започаткували круглий стіл з державно-конфесійних відносин. Крім того, фонд шукав політично-партійне середовище, яке могло б популізувати засади християнської демократії, але не зупинявся на жодній із політичних партій з такою назвою. Тим більше що це середовище й надалі розколювалося. На основі ХДПУ виник ще один відламок – Всеукраїнське об’єднання християн на чолі з фінансистом В. Бабичем. Ця партія вирішила орієнтуватися на протестантське середовище, яке, як показали вибори 1998 року, було найбільш дисциплінованим щодо підтримки політичних сил, на які робить ставку їх церковне керівництво. А у виборах 2002 року ці партії взагалі не брали самостійної участі, чим засвідчили свою кризу. І після цього розпочались переговори про об’єднання.
Базою для об’єднання стала ХНС. До неї приєдналися ті, що залишилися у ВОХ і УХДП, а також ряд дієвих обласних організацій ХДПУ. Нову партію назвали Християнсько-демократичним союзом. Старт був направду вдалий – вона стала тоді частиною опозиційного блоку на чолі з Ющенком і Тимошенко. Піднесення відбулося після Помаранчевої революції, коли партія лобіювала інтереси релігійного середовища, освіти тощо. Зокрема ХДС лобіювала визнання богословської освіти, викладання християнської етики, надання права Церквам засновувати загальнонавчальні заклади, повернення куль‑ тового майна, надання пільг церковним інституціям на комунальні послуги та ін. Лідери ХДС були активні в приурядових громадських радах. У областях партія мала своїх депутатів у органах місцевого самоврядування. Тому здається, що все складалося доволі добре. Але фінансова нестабільність і незрозуміла партійна політика проводу привели до того, що ця партія в 2009–2010 роках опинилася у руках політика-бізнесмена Д. Жванії, який довів її, як то кажуть, до ручки. У цей час деякі діячі партії підтримували догналітів, а 2010 року з приходом до влади Януковича поповнили ряди «тушок» у парламенті. Потім ХДС зникла з політичного небосхилу, себто вона ніби була, але про її активність ні в центрі, ні в областях не було чутно.
Під час Революції Гідності на Майдані ХДС також не засвітилася. Здається, залишилося тільки саморозпуститися…
При нагоді варто сказати, що свого часу появлялася партія скандального київського мера Л. Черновецького (Християнсько-ліберальна партія України). Перед виборами з’являлися блоки з християнськими назвами та орієнтацією знову ж таки на протестантську аудиторію. Але вони зникали швидше, аніж встигали засвітитися.
Нині склалася ситуація, що в Україні так і не існує повноцінної партії на християнській соціальній основі. І це при тому, що соціологічні опитування засвідчили: християнсько-демократичну ідею підтримують 15% українців.
Причини можна шукати різні. Але головна, що наразі всі ці партії не лише не заслужили довіри, але й дискредитували і рух, і гасла. Залишилися цінності, які вони так і не використали у своїй праці.
Напевно, як вихід, варто приглядатися до молодих політиків і громадських активістів, котрі керуються у своїй діяльності релігійно-моральними принципами. Тепер визріло першочергове завдання церковних структур зробити акцент на плекання молодих політиків-християн.
Тарас Антошевський, директор Релігійно-інформаційної служби України
