Щоб мати кращу і повнішу уяву про життєву дорогу нашого Ювілята та щоб зрозуміти величину його постаті,нам — старшим, треба пригадати собі, а молодшим варто дізнатися про те, що початкові місяці 1962 року в церковному і громадському житті української спільноти проходили під знаком відзначування 70-ліття тодішнього митрополита Блаженнішого Йосифа.
Тоді, ініціяторами відзначування 70-ліття його життя були ієрархи Української Католицької Церкви разом з провідниками громадських чинників. Незвичайною і сумною сторінкою цього пам’ятного ліття було те, що тоді наш Ювілят не був в Україні і також не був між нами на еміграції. В тому часі він був там, звідкіля ніколи не повернувся ні один владика знищених Москвою українських Церков — Православної і Католицької. Він був там, де в тортурах загинуло застрашуюче число українських священиків, монахинь і монахів та вірних синів і дочок українського народу. Він був на московському засланні…, а звідтам вороття не було й нема для української духовної особи. Нам і невідомо було, де в тому часі тримали ув’язненим нашого Митрополита. Ми догадувалися, що його тримали десь у Мордовії.
Велике число Молебнів в наших церквах з проханням, щоб Всевишній облегшив терпіння нашого ієрарха-каторжника, а також чисельні імпрези в пошану його 70-ліття виразно вказували на те, що наша спільнота не забуває свого духовного пастиря та щиро турбується його недолею.
Тепер, з перспективи двадцяти двох років, нам варто застановитися над тією до унікальности незвичайною подією. На тлі того, що Москва вчинила з нашими Церквами — перше з Православною, а відтак з Католицькою, ми не мали найменшої підстави сподіватися того, що Москва помилує нашого Митрополита — Ісповідника Блаженнішого Йосифа. Тоді, нам залишалося тільки одне — уповати на Боже чудо. Чим більше застановляємося над тією справою, тим більше приходимо до висновку, що тоді, поза почуттям пошани до нашого Митрополита-Ісповідника, в наших серцях і намірах діяв ще інший найважливіший чинник, а саме,чинник Божого Провидіння.
За один рік після того показалося, що ми діяли на часі, і, що наша дія була необхідною в цілому пляні визволення Митрополита-Ісповідника, помимо того, що той плян тоді не був відомий нам, а то тільки тому, що ним керувало Боже Провидіння.
З чисельних звідомлень в нашій пресі про відбуті імпрези для відзначення 70-ліття Митрополита Йосифа Сліпого виходило, що в тих імпрезах брали активну участь наші брати православні, які ніколи не забувають Москві знищення Української Автокефальної Православної Церкви та її ієрархії на чолі з Митрополитом Василем Липківським.
В Денвері справу відзначення 70-ліття порушив наш парох отець крилошанин Павло Смаль. На початку січня 1962 року він звернувся до мене, як до голови Відділу УККА, з пропозицією, щоб наша громада спільно з парафією нашої церкви підготовили імпрезу для відзначення 70-ліття Митрополита-Ісповідника. Варто відмітити, що отець крилошанин Павло Смаль особисто знав отця Йосифа з часів, як він був професором і ректором Духовної Академії у Львові, в якій отець Смаль студіював теологію.
Щоб не ускладнювати справи підготовки такої імпрези в нашій громаді, ми не творили комітету. Отець Смаль діяв безпосередньо від парафії, а екзекутива Відділу УККА уповноважила мене діяти в підготовці в імені зорганізованої української громади в Денвері. Таке рішення виявилося дуже практичним, бо наша співпраця з отцем Павлом Смалем пройшла у взірцевій гармонії, і як вислід цього імпреза випала дуже добре. Прикрасою тієї імпрези був наш церковний хор під управою довголітнього дяка нашої церкви — Ярослава Нижника. Тоді усі пісні релігійного характеру, включно з нелегкою до виконання піснею про Почаївську Божу Матір — «Ой, зійшла зоря та вечеровая», — випали прекрасно. Добрими були промови та вся програма.
Своєчасно перед імпрезою ми з отцем Смалем відвідали редакції обидвох денверських щоденників та редакцію «Ди Кетолик Реджистер» і доставили їм текст для статті із світлиною Блаженнішого Йосифа. Наш труд не був даремний, бо, як обидва щоденники, так і «Кетолик Реджистер» на добрих місцях надрукували статті зі світлинами Митрополита Йосифа.
На жаль, сам зміст тої, хоч і вдалої за формою, імпрези не був впливом якоїсь радости, бо тоді в наших серцях тої радости не було. Багато з нас мали причину сумніватися в тому, чи наш Ювілят ще живий. Збереження його життя виглядало неймовірним або якимсь рідкісним чудом, і…. те чудо таки сталося, бо за рік, лише без кільканадцяти днів, а точніше, 11 лютого 1963 року наш Митрополит був звільнений і вже знаходився в Римі під опікою його дійсного Добродія — Папи Івана XXIII.
Здається, що навіть найбільші оптимісти з-поміж нас в часі тої імпрези і не мріяли про те, що наш 70-літній мученик за Бога і свою Церкву через рік буде звільнений і ще так довго нам проживе та зробить так багато корисного для нашої Церкви-Страдальниці, яка чомусь була і є сіллю в очах, як православних царів, так і в очах комуністичної Москви. Я особисто вірю, що це чудо було пляноване і кероване Божим Провидінням.
Коли б зібрати разом усе те, що досі світова преса написала з приводу звільнення, а відтак про таку багату діяльність Блаженнішого Патріярха Йосифа, то напевно, що воно перевищувало б все те, що до часу його звільнення в 1963 році було написане про нашу Церкву та Україну — взяте разом.
Про велич індивідуальности нашого Ювілята усі ми чимало читали та чули в доповідях, декілька разів навіть ось тут, в цьому приміщенні. Вже за його життя ми впевнені в тому, що його особа займає поважне місце серед найвизначніших постатей, які видав наш нарід. Коли получимо усі дані про особистість Блаженнішого Патріярха Йосифа, то приходимо до висновку, що в його особі поєднані найкращі прикмети, якими наш Творець обдаровує своїх вибранців, а в першу чергу поєднані глибока віра з мудрістю, які, як знаємо, є найбільшими Божими дарами для людини. Щоб збагнути його мудрість, не конечно є аж вчитуватися в його теологічні праці, а вистачить вглибитися в кожне слово його послання чи звернення до вірних або послухати звуко-записану промову в часі посвячення катедри Св. Софії в Римі, яку також слухав Папа Павло VІ та багато кардиналів. Усі його послання, звернення та промови наповнені мудрістю, якої, здається, вивчити не можна, а треба бути обдарованим нею від Творця.
Безумовно, що Блаженніший Отець Йосиф збагатив даний Богом талант мудрости — наукою, набутою в кращих університетах. У своїй науковій розвідці п.н. «Наука і віра», виданій у Львові в 1935 році, а тепер вміщеній у другому томі творів Блаженнішого Йосифа, що були видані Українським Католицьким Університетом в 1969 році, де написано: «Два крила, якими підноситься людський дух в безкраї простори,— це віра і наука».
Наш Ювілят справді піднявся високо в ті простори, а в цьому сприяв йому його дуже бистрий ум та добре знання клясичних і інших мов. Блаженніший написав цю працю в 1925 році, і вона є також вміщена в другому томі його праць, виданих тепер в Римі.
Направду, ще досі ніхто так зрозуміло не представив мені істоти Візантії, як це зробила його праця «Візантизм як форма культури». З якою глибиною думки та об’єктивністю написані його біографічні праці про св. священомученика Йосафата Кунцевича з нагоди 300-ліття його смерти, або як гарно написана біографічна праця про феноменально талановитого єпископа Йосифа Боцяна, а також біографічна праця про Слугу Божого Андрея. Ця остання біографія обнімає життя Слуги Божого від дитинства до 1888 року, тобто, до його вступу до манастиря. Тепер її поважно трактують в процесі беатифікації Слуги Божого Андрея.
Перечитуючи цілий другий том, до якого, як вказано в інтродукції, увійшли праці більш різнородного змісту, читач в кожній з них вичуває автора — великого ерудита.
Мені не довелося читати першого тому наукових праць нашого Ювілята, до якого увійшли більші праці богословського змісту, і тому я дозволю собі навести декілька думок з дуже цінної промови отця Мелетія М.Соловія, яку він виголосив на науковій конференції НТШ 17.11.1962 року. Ця доповідь була надрукована серією статтей у «Свободі» п.н. «Митрополит Йосиф, як богослов-науковець».
На вступі доповіді о. Соловій пише: «Митрополит Йосиф Сліпий увійде в історію Української Католицької Церкви не тільки як ієрарх-ісповідник, але й теж як один з наших найбільших науковців і богословів новіших часів. Бог наділив Митрополита Йосифа глибоким і творчим умом, великим замилуванням до богословських студій, невсипущою працьовитістю, пильністю в здобуванні та поширюванні наукового знання і духом синтези».
В іншому місці о. Соловій цитує слова співв’язня Станіславського, що разом з митрополитом перебував в Темняковському таборі праці впродовж 4-х років (1948-1952). Станіславський між іншим сказав:
«У митрополиті Сліпому я пізнав не тільки ієрарха нашої Церкви, але разом із тим людину незвичайно високої культури, глибокого ума, широкого світогляду і знання. Він володіє всіма мовами більших народів і є поліглотом у найкращому значенні цього слова… Він знаменито знає клясичні мови — старогрецьку, латинську і гебрейську, постійно їх плекає для глибших студій Церкви, релігії і культури давніх народів. Його стремління до знання не має границь. Під тим оглядом він належить до фавстівських натур, а знання громадить без стриму і кінця».
Цей самий Станіславський засвідчує, що митрополит Йосиф продовжував на засланні свої студії коштом тих посилок, що їх діставав від добрих людей для скріплення свого здоров’я. Коли ж після звільнення з табору дістався до табору інвалідів у Красноярському краї, то за найбільшу ласку для себе уважав те, що управа дому дозволила йому користуватись бібліотекою.
Про наукові праці Блаженнішого Патріярха Йосифа отець Соловій між іншим сказав: «Першими науково-богословськими працями митрополита Йосифа були дві наукові дисертації з ділянки догматичного богословія, а саме, про походження Святого Духа. Перша — Die Trinitaetslehredesbyzan tischen Patriarchen Photios, що була предложена і прийнята в Інсбруцькому університеті як докторська праця. Друга праця була предложена і прийнята в римському університеті Ґреґоріянум для осягнення Досить рідкісного титулу «маґістер аґріґатус» (себто габілітаційна праця): вона має назву De principio spirationis in Spiritus Sancti Trinitate.1929, 120).
І дальше, о. Соловій каже: «Усі 4 догматичні трактати з ділянки догматичного богословія є перлинами творчо-аналітичного ума митрополита Йосифа. Тут він порушив найтрудніше питання тринітарного богословія, себто т.зв. питання «Філіокве», що від часів візантійського патріярха Фотія уважалося за одну з головніших точок догматичних розходжень між Східньою і Західньою Церквами. Митрополит Йосиф старався вияснити це питання з усією тонкістю догматичної аргументації, доказуючи на порівняльних текстах св. Отців, що між навчанням Східньої Церкви і Отців Східньої Церкви та наукою про Святу Трійцю на Заході немає ніякої суттєвої різниці».
Отець Соловій згадує про укладання науково-богословського підручника, над яким довгі роки працював митрополит Йосиф. Це мала бути багатотомова праця. На жаль, обов’язки ректора Духовної Академії не дали йому змоги вповні віддатись тій праці і закінчити її. Якась частина того підручника збереглася в одного з колишніх питомців, а доля решти рукопису невідома.
Отець Соловій каже: «Дав би Бог, щоб інші томи Догматичного Богословія, над якими стільки років працював митрополит Йосиф, пережили наше сьогоднішнє лихоліття і колись таки побачили світло денне. Тоді митрополит Йосиф увійде до української богословської літератури як український новочасний Іван Дамаскин або Тома Аквінат Української Католицької Церкви».
Отець Мелетій Соловій каже: «Бистрі й оригінальні думки митрополита Йосифа знайшли в крузі спеціялістів (догматистів, орієнталістів) високу наукову оцінку. Такі богослови як: Жюжі, Каттербуш, Міхель, Штуфлєр, Бартман та інші, підкреслювали слушність та оригінальність поглядів митрополита Йосифа, і вони знайшли в богословській літературі невідмінне право громадянства».
Можна було б продовжувати думки о. Соловія про особу Блаженнішого Патріярха Йосифа, та думаю, наведеного вистачить для того, щоб збагнути духову велич нашого Ювілята.
Старші віком з нас пам’ятають, як прийшло до звільнення з неволі митрополита Йосифа Сліпого, але молоде покоління напевно недостатньо орієнтується в цій досить складній справі.
Сьогодні маємо добру нагоду пригадати та запам’ятати це, що найбільше правдиво про звільнення Митрополита-Ісповідника написав Норман Казінс. Написане Казінсом про звільнення митрополита Сліпого треба уважати першоджерелом. Чейже він особисто був посередником в розмовах про звільнення між Папою Іваном XXIII, президентом Кеннеді і Микитою Хрущовим.
Казінс успішно вив’язався з порученої йому місії і так само з неменшою ретельністю описав перебіг звільнення нашого Митрополита у своїй статті п.н. «Неймовірний тріюмвірат — Хрущов, Кеннеді, Папа Іван», яка була надрукована в журналі «Сатурдей Рев’ю» з датою 30-го жовтня 1971 року.
Казінс за спеціяльним дозволом през. Кеннеді переговорював з Хрущовим справу звільнення митрополита Йосифа Сліпого, бо згідно з американським законом приватному громадянинові не вільно вести якісь переговори з головою іншої держави.
А дальше Казінс пише: «Два дні після мого повороту до Нью-Йорку амбасадор Добринін з Вашінґтону поінформував мене про те, що на бажання предсідника Хрущова архиєпископ Сліпий був звільнений. Амбасадор висловив думку, що я можу повідомити про це Святішого Отця».
Стаття Нормана Казінса дає вірний образ політичної ситуації, на тлі якої звільнено Блаженнішого Отця Йосифа.
Хрущов на початку розмови з Казінсом, у відповідь на прохання звільнити митрополита Сліпого, вагаючись, сказав: «Знаєте, як звільнимо, то преса горлатиме про те, як архиєпископ Сліпий терпів знущання в тюрмі».
Мабуть тільки тому Казінс написав про звільнення Кир Йосифа аж тоді, коли з його «тріюмвірату» не стало ні одного в живих, а проте він написав усе з особистого досвіду, і тому воно має історичну вартість.
Наш Ювілят був звільнений з ув’язнення, маючи 71 років. Для більшости людей це вже вік відпочинку, але зовсім інакше провів на волі понад 20 років Блаженніший Отець Йосиф.
Вже 11 жовтня 1963 року, під час другої сесії Вселенського Собору, він забрав голос в обороні нашої Церкви. Про його виступ писав ватиканський щоденник: «отці прийняли його довготривалими оплесками на знак подиву для його довголітніх геройських страждань. Він став славою всього єпископату».
У своїй промові Митрополит-Ісповідник просив Отців піднести Києво-Галицьку Митрополію до ряду патріярхату, без чого, на його думку, вона не зможе вповні розвиватися у майбутньому. Це його домагання Отці апробували довготривалими оплесками. Мабуть, у зв’язку з цим домаганням папа визнав за ним рідкісний титул «Верховного Архиєпископа» після закінчення другої сесії Собору. (До цього слід завважити, що папа нічого не визнавав, тільки привернув Києво-Галицькій Митрополії старий титул Верховного Архиєпископства, а кожночасний Владика, що сидить на цьому престолі, має титул Верховного Архиєпископа — Редакція).
У Декретах Вселенського Собору Ватиканського II в 10-му параграфі говориться: «Те, що сказано про патріярхів, є важне теж згідно з приписами права, відносно Верховних Архиєпископів, які є в проводі Помісної Церкви чи Обряду».
Згідно з редакційною статтею журналу «За Патріярхат» за березень 1972 p., цей параграф відноситься до Української Церкви, бо під сучасну пору Блаженніший Отець Йосиф єдиний у всій Католицькій Церкві має такий титул. Він проголосив у свойому «Благовіснику» 22 грудня 1964 року, що, спираючись на постанови Собору про власть східніх патріярхів і верховних архиєпископів, він заряджує, що згаданий декрет про Східні Церкви в Українській Церкві ввійде в життя 7 квітня 1965 року.
На жаль, як подав названий журнал, переведення в життя декрету натрапило на перешкоди, а головно зі сторони Конгрегації Східніх Церков. Почалось негативним ставленням Конгрегації до скликання Собору Українських Єпископів. «Тому ухвали ІV-го Архиєпископського Синоду не були визнані, і бракувало однозгідної постави владик, духовенства і мирян» («За Патріярхат», березень 1972 p.).
Пригадується вислів Блаженнішого до нашої еміграційної спільноти, яка з ентузіязмом вітала Блаженнішого з нагоди номінації його кардиналом. «Я буду таким кардиналом, якою ви є спільнотою», — сказав тоді Блаженніший Отець Йосиф.
Здвигнення в Римі собору Св. Софії, створення Українського Католицького Університету та створення осередку кругом цих монументальних творів — це заслуга Блаженнішого Патріярха Йосифа. Не зважаючи на перешкоди і на своє підірване здоров’я, він відвідав більші поселення своїх вірних у широкому світі, духовно об’єднав нас і зміцнив стан нашої Церкви в Америці, Канаді, Полудневій Америці, в Австралії та інших частинах світу. Напевно, що без Блаженнішого Патріярха Йосифа ми не зробили б цих осягів, а противно, без його авторитету нашій Церкві вже грозило роздроблення, яке в свою чергу було б вже довело до підпорядкування її римо-католицьким церквам в різних країнах нашого поселення.
Тільки завдяки цьому фізично безсилому старцеві, але сильній духом Людині-Велетневі вдалося на довший час відвернути ту загрозу, що вже звисала над нашою Церквою поза межами України.
Вірмо, що тільки Боже Провидіння визволило його з неволі і післало його для порятунку нашій Церкві в нашому розсіянні.
Тож «Горі іміймо серця» і в низькому поклоні, глибокій пошані і вдяці схилім наші голови перед маєстатом нашого Дорогого Ювілята та щиро побажаймо йому МНОГИХ І БЛАГИХ ЛІТ.
Використана література:
ТВОРИ КИР ЙОСИФА, ВЕРХОВНОГО АРХИЄПИСКОПА І КАРДИНАЛА. Український Католицький Університет ім. св. Климентія Папи. Зібрали о. проф. д-р Хома і о. Іван Яцків, Том II, Рим, 1969. МИТРОПОЛИТ ЙОСИФ ЯК БОГОСЛОВ-НАУКОВЕЦЬ, о. Мелетій М. Соловій, ЧСВВ. Доповідь на науковій Конференції НТШ 17.11.1962 р.
Журнал «За Патріярхат», березень 1972 р.
* Це текст доповіді Корнеля Крупського, виголошеної на святочних сходинах, що відбулися 19 лютого 1984 р. Друкуємо з скороченням. Редакція.
