При кінці опублікованих Синодальних Постанов у «Благовіснику» Ч.1-4, стор. 128, читаємо таке:
«Щоб постанови цього нашого Синоду мали бажаний успіхами повинні найперше щиро молитись до Всевишнього за їхнє здійснення. Крім цього треба,щоб усі наші Отці духовні,чернечі спільноти,та всі миряни прийняли їх не тільки словами, але щоб ціла наша Церква, тобто вcі її вірні, в почутті відповідальности за всі наші митрополії, єпархії, екзархати й церковні громади старалися спільними силами, під проводом своїх Владик з Верховним Архиєпископом, їх переводити в щоденне життя. Бо тільки тоді зможемо зберегти органічну одність нашої Помісної Церкви в усіх країнах світу і тільки таким чином ми зможемо сповнити наше післанництво серед українського народу й в лоні цілої Вселенської Церкви. Інакше, наша Церква без свого Верховного Проводу ще більше поділиться на митрополії, єпархії, екзархати, парафії й церковні громади та, позбавлена життєвої одности, поволі розплинеться в чужому морі.
Тому, щоб правильно взятись за виконання цих синодальних постанов, треба завжди пам’ятати, що пошана й довір’я до свого церковного проводу, зрозуміння і пошана до поглядів інших людей та щире бажання помогти своїй Церкві можуть принести більше користи для справи, як метушливість, критика, легковажне осуджування і вороже взаємнопоборювання. Зокрема справа піднесення Верховного Архиєпископства нашої Церкви до гідности Патріярхату, яка так дорога нашому Єпископатові, вимагає, щоб уникати всього, що могло б вийти на шкоду нашій Церкві.
У наведеному виявлено дві інтенції одної методи введення в життя Синодальних постанов. Одна – що охоплює позитивні елементи, як молитва, відповідальність за «наші митрополії, Єпархії, екзархати й церковні громади», яка повинна бути здійснювана «під проводом наших Владик і Верховного Архиєпископа», збереження органічної єдности нашої Церкви і її Верховного Проводу,як також пошана й довір’я до свого церковного проводу, і до поглядів інших людей. І друга інтенція – це елімінація негативних елементів із церковного поля, таких як «метушливість, критика, легковажне осуджування і вороже взаємопоборювання». Прояви обох моралей знаходимо у першому посинодальному році і тому виринає делікатна проблема – як говорити про конечні і актуальні справи Церкви без того, щоби створилась «метушня і критика».
х
Минулого року українські Владики, під проводом Верховного Архиєпископа здвигнули морально своїх вірних, піднесли їх надії на покращання становища української Церкви й заведення правопорядку, змобілізували їхні душі, уми й матеріяльні засоби для творення нової дійсности, – єдности і структурального вивершення церковної організації. Це не втерта порожня фразеологія. Тут йдеться дійсно про врятування і збереження нашої церковної організації і її тисячлітньої традиції від заходів на її загибіль, дорогою тимчасового модифікування поодиноких її елементів та структурального роздрібнення. Численне паломництво, а в слід за ним усе мирянство одержали від своїх Владик не тільки духову надію але й друковані пляни і вказівки що до дальшого розвитку церковного життя. За один рік надійшов час запитатись устами тих паломників і мирян – що з того здійснено на сьогодні і що їм дальше діяти? Запитатись наших дорогих Владик, які нам цю надію дали.
Це також і час на підрахунок протипатріярхальних заходів Римських чинників. Ще Архиєпископський Синод Українських Владик добре не закінчився, як уже Східня Конґреґація почала заперечувати його легальність. Кардинал М. де Фюрстенберґ твердив,що це не був Синод а лише конференція, бо скликання такого Синоду вимагало дозволу Святійшого Отця, та вимагалось присутности Владик з-поза залізної куртини. Тому – твердив він – це не був Синод, а радше корисна конференція без жадних правничих /канонічних/ прероґатив. В слід за тим Архиєпископ Маріо Бріні з доручення Кард. М. де Фюрстенберґа повисилав письма до Апостольських Делегатів у кожній країні поселення наших мирян, в яких доручав повідомити усіх заінтересованих про те, що Синод Українських Єпископів не є визнаний Синодом. 20 грудня минулого року Апостольський Делеґат у Вашінґтоні одержав копії переписки Кардинала де Фюрстенберґа із Верховним Архиєпископом на тему леґальности Синоду із новим запевненням про його неважність. До речі, кожний український Владика одержав від Апостольського Делеґата в країні свого поселення таку ж саму кореспонденцію. У квітні цього року від Східньої Конґреґації прийшли дальші повідомлення про те, що справу українського патріярхату відложено на певний час.
Майже в цей самий час українськими політично-громадськими чинниками було проголошено, що Впр. Кир Амброзій, одинокий дисидент, долучив свій підпис до прохання Синоду Святійшому Отцеві про піднесенням нашої Церкви до гідности Патріярхату. Ця подія не змінила практично нічого у нашому церковному житті, ані в легальному аспекті церковної організації.
В цьому році акція зверхництва Сх. Конґреґації у нашій Церкві продовжувалась без уваги на спірність наявних церковних законів і постанов. Широко говорено було про те, що деяких Владик у ЗСА пляновано перенести на нові місця, а деяких нових іменувати. Що Впр. Амброзій поїде на стало до Риму, його місце у Філядельфії мав би зайняти Кир Йосиф Шмондюк, а місце у Стемфорді мало б бути тоді для Кир Ярослава Ґасфа. До Чікаґо мав би прибути новий Єпископ, номінований із таких кандидатів: о. Лостєн, о. Савка, о. Монастирський, о. Федорович та й інші, яких уже людська уява могла ставити. А вже цілком реальними й неуявними були листи від Апостольського Делегата у Римі, Архиєпископа Раймонді, до деяких довірених його серед наших священиків, /це нормальна процедура перед номінацією нового єпископа/, за опінією для декого із названих священиків-кандидатів. Досі нічого в цій ділянці не здійснилось, і, як можна догадуватись, вища церковна влада рішила припинити цей процес. Згідно з. постановами II Ватиканського Собору і Синодом Українських Єпископів відбутим на базі тих постанов, право номінувати єпископів, яке на базі передсоборового закону бажала здійснити Східня Конґреґація, належить Верховному Архиєпископові. Але й Верховний Архиєпископ не направить сам ситуації без виразного і практичного попертя його усіми Владиками, тими, що підписали постанови Синоду і дали їх в руки своїм вірним.
х
З обширної переписки, яку посідають члени нашої управи, ми мали нагоду запам’ятати один фраґмент: «Чи ви чули про соборчик у Гартфорді? Отець Чомко мав відвагу запитатися чи нас, священиків, зобов’язують передсинодальні постанови, чи посинодальні. Його духовний зверхник дав йому коротку відповідь, що Синод не зобов’язує бо незатверджений, і Папа його відкликав… По цій самій ідейній лінії ідуть доручення Філядельфійського Владики, поки що не виявлені прилюдно, щоби отці не брали участи в жадних святкуваннях днів помісности, які мирянські комітети їх не ініціювали б. Намагання нашої мирянської делегації говорити в цих справах з Владикою залишились безуспішними.
І тепер з однорічної часової перспективи треба нам зробити перевірку становища нашої Церкви і дати собі відповідь на питання – що в ній тепер діється. Чому Високопреосвященні і Преосвященні наші Владики підняли осінню минулого року свій народ до ентузіязму, праці і кращих надій, а потім замовкли, відгородились від народу, не виконали ні одної букви їхніх власних постанов і залишили своїх вірних серед невияснених конфліктних церковних потягнень, без пояснень? Чому вони не візьмуть керми церковного життя у свої руки саме тепер, коли історична доля поставила їх у центр подій і нагородила їх можливістю створити правопорядок в ньому на базі приписаних нам прав і постанов, а воліють залишатися лише мовчазними адресатами листів від Східньої Конґреґації? Чому життєвими справами нашої Церкви мають займатися «некомпетентні і крикливі» миряни, а не Ієрархія та духовенство? І що в цій ситуації залишається діяти нам, мирянам, крім молитов, прохань, і розчарованих святкувань /без участи Владик/ одноліття знаменної події, яка через невияснену нерішучість її співтворців готова залишитись без реального значення.
Можливо, що наступний посинодальний рік буде конкретнішим і конструктивнішим, і, можливо, він таки приведе до збалансованого правопорядку у нашій церковній організації.
