Чим ближче було до заплянованої поїздки їх Блаженства Кир Йосифа І по Північній Америці, тим більше неспокійні були київські «трудящі», що мали на меті нападати й дискредитувати його в радянській пресі і перед зовнішним світом. Сьогодні запізнаємо наших читачів із черговим нападом на нього, надрукованим в газеті «Робітнича Газета» за 15 березня цього року, в статті під наголовком «Перед судом історії», й піднаголовком «Унія якою вона є»… Прізвища авторів: Бичатін, кандидат історичних наук, та Сугак – викладач філософії Київського Політехнічного Інституту.
Завданням більшовицьких ніби-науковців, а на ділі наївних аґітаторів, є дискредитувати нашу церкву в минулому і тим знецінити й оплюгавити її на сучасному етапі її боротьби за життя. Вони пишуть ось так: «Серед численних розгалужень християнства особливо сумну славу здобула греко-католицька, або уніятська церква. Церква ця виникла на прикінці 16-го століття на території колишньої Речі Посполитої з метою покатоличення й поневолення українського та білоруського народів і відриву їх від споконвічної дружби з російським народом… Особливу реакційну роль уніятська церква почала відігравати в епоху імперіялізму, коли на чолі її став польський граф Андрій Шептицький… Незабаром після визволення радянськими військами Західньої України весною 1940-го року Митрополит Шептицький писав у таємній відозві підлеглому йому уніятському духовенству таке: «багатьом з нас Бог пошле милість – проповідувати в церквах Східньої України, право – і ліво-бережної, до самої Кубані і Кавказу, Москви і Тобольська»…
У дальшій цитаті большевики згадують про звернення до Гітлера, яке підписали 72-ох визначних діячів Галичини 1941-го року, яке як вони кажуть – «ганебне звернення до біснуватого фюрера підписали немало уніятських священиків. Другим підписав це звернення тодішній ректор уніятської духовної академії і найближчий співробітник Шептицького – Йосиф Сліпий. Шептицький, Сліпий та інші лідери уніятства допомагали гітлерівцям грабувати Україну, вивозити юнаків і дівчат на фашистську каторгу, придушувати народній опір окупантам»…
Розвиваючи дальше теорію співпраці української греко-католицької церкви з гітлерівською Німеччиною автори пашквілю наводять факт створення Дивізії Галичина, до якої капелянами відряджено таких священиків, як отець Лаба, отець Карпінський, отець Ковалюк та інші. Осуджуючи найбруднішими лайками цей, так званий по їхньому – союз уніятської церкви з гітлерівськими окупантами, автори стверджують, що проіснувавши три з половиною століть уніятська церква скомпромітувалася остаточно, і тоді, під натиском вірних її зліквідовано. Вони говорять, що ця самоліквідація була жорстоким судом історії, і наводять до цього слова одного з найбільших ренегатів, якого українська земля виростила – Ярослава Галана, що писав таке: «Уніятська церква народилася 350 років тому в атмосфері зради. В цій атмосфері вона сьогодні вмирає»…
Ми свідомо навели декілька яскравих прикладів з більшовицької газети, як сполокуються мозґи вельми вченими кандидатами історичних наук, що покликуються на відомі факти й прізвища, але при тому вихолощують їх із всього, що позитивне для укараїнського народу, а наповняють їх казьонною лайкою і пропагандою. Якою твердою людиною треба бути сьогодні в Україні, щоб усю цю зливу більшовицької звироднілої псевдо-науки відкинути й стояти твердо при своїй прадідівській вірі. І власне цей факт, що такі статті пишуть сьогодні у Києві не у формі ретроспективних аналіз, але у наявному відношенні до сучасности, свідчить виразно про те, що нічого вони, більшовики, 1946-го року у Львові не вбили, і не зліквідували. Уся їхня лють, ненависть, нахабство перекручування фактів і їдка вулична термінологія походить із безсилля вбити те, що не вмирає: вбити віру в Бога. Бо ані рафінованими терористичними методами в Україні, ані дипломатичним тиском назовні, у Ватикані, віри української людини зліквідувати не можна.
1946 року більшовицька влада силою зліквідувала греко-католицьку церкву в Україні. В процесі ліквідації зліквідовано насамперед ієрархію, і як відомо, ні один із наших єпископів не відрікся своєї віри і не перейшов на казьонне московське православіє. Частину духовенства арештовано й вивезено, а частину стероризовано і примушено перейти на православіє. Дуже сумну ролю відіграли тут декількох ренегатів священиків, що діяли в цій акції з власної ініціятиви, і деяких із них московські каґебісти мусіли «Хіротонізувати в єпископи, бо усі наші єпископи були вже ув’язнені. Розправившись так із церквою можна було думати, що на цьому історія зупиниться. Одначе вона не зупинилась, і греко-католицька церква мимо терористичного переслідування також не зупинилась. Вона продовжує існувати серед своїх вірних в Україні у своїх власних формах. «Робітнича Газета» не може цього промовчати, і мусить її принижувати, оббріхувати та фальшувати форми її вияву.
Щоб не признати нелегального церковного життя вірючих в Україні в газеті весь почин і ініціятиву релігійних практик в Україні пришивають зовнішним силам, а спеціяльно активності нашої ієрархії на Другому Ватиканському Соборі. Про це пишуть автори статті так: «…Однак лідери уніятства не склали зброї. Частина з них разом з гітлерівцями втекла з території України і тепер бере активну участь у антикомуністичній діяльності націоналістичного охвістя, частина з них, (священики та колишні уніятські ченці що «не приєдналися» до православія), намагається проводити у західніх районах України. Особливо посилилася активність уніятів після закінчення роботи Ватиканського Собору католицької церкви… Ще до Ватиканського Собору, від Конференції уніятського духовенства було передане по радіо Ватикан звернення до уніятського духовенства в Україні із закликом зберегти вірність «найсвятішому престолу»… А під час Собору так звана «Українська Католицька Місія» розповсюдила серед учасників наклепницькі листівки про переслідування, заслання і ростріли, що ніби то були на Україні через релігійні переконання».
Приписавши ось так усю активність вірних в Україні ініціятиві зі зовні, колишньому націоналістичному та клерикальному активові, більшовики стверджують таке: «Помітно посилилась активність останнім часом і колишнього уніятського духовенства в окремих областях України, яке веде нелегальну агітацію за одновлення уніятської церкви що дискредитувала себе серед віруючих на території Радянської України.
Ці священики використовують радіопередачі та інші виступи Ватикану українською мовою, щоб виставити себе в очах віруючих у ролі мучеників за віру, розповсюджують серед колишніх членів уніятської церкви релігійні листівки, календарі й молитовники анти-радянського змісту, які доставляють з допомогою деяких «туристів»…
Отже, церква раз зліквідована, стероризована, розв’язана на бажання вірних, як це вони кажуть, – а тут раптом «помітно посилилась активність»… А як що так, тоді з ласки і дозволу «Робітничої Газети» слід ствердити цілому світові, що наша церква існує й живе в Україні і не думає вмирати. І це в найтвердішій формі слід закомунікувати Ватиканським «остполітікерам», а в свою чергу усім тим нашим «Святішому Престолу» вірним служакам, що відчужують Церкву від її знедоленої матірної організації, творячи на еміграції візантійський гібрид.
Не обходиться тут і без провокацій, бо провокації це найулюбленіша метода роботи радянських органів безпеки. Щоб скомпрометувати нелегальних грекокатолицьких священиків, і рівночасно мати матеріял обтяження їх антирадянською роботою, священикам: Солтисові, Поточнякові та Сирецькому, приписується створення чуда появи Богоматері, і створення груп «покутників», що походить від слова покута.
«У своїх інструкціях ватажки покутників вимагають від своїх послідовників не працювати в радянських установах, відмовлятися від паспортів, військових квитків, та інших радянських документів, не посилати своїх дітей до школи, і не звертатися за медичною допомогою до лікарів». Дальше ідуть ще пов’язання з міжнароднім монополістичним капіталом та підривною антирадянською діяльністю, щоб було чим підробити справу згідно з радянським карним кодексом закону. А це тому, щоб доліквідувати в 1973-му році те, що невдало зліквідували 1946-го року.
Мимо найтяжчих репресій і вирафінованих провокацій Українська Греко-католицька Церква в Україні живе, і не дає себе ліквідувати.
