Кожний, хто цікавиться життям підпільної Української Католицької Церкви за останні роки її існування в Україні, слова «митрополит Володимир Стернюк» чи саме «Володимир Стернюк» вимовляв із святковим набоженством, бо майже кожний в діяспорі знав, що значить очолювати Церкву в підпіллі і вести душпастирську працю в системі совєтського ідолопоклонства.
Хоча мої відвідини у Львові були треті з ряду, мені не складалося, щоб мати нагоду поклонитися цьому святцеві, якому сповнилось 85 років 12 лютого 1992 р. Не помогло теж посередництво вже покійного о. Йосипа Годунька, підпільного священика, який пропонував свої послуги. Щойно 31 жовтня 1991 р. я без труднощів добився на Свято-Юрську гірку після короткого телефону до Блаженнішого Володимира. Він з місця погодився дати інтерв’ю і визначив час словами: «Коли зможете прибути, потелефонуйте й приходіть». Так і було. О год. 11:30 перед полуднем я був у резиденції Митрополита Володимира.
З вступної розмови я довідався, що саме ця резиденція — це колишня резиденція Слуги Божого Андрея, де він приймав відвідувачів на приватній авдієнції. В нижчій залі є інша приймальня, де відбувалися зустрічі митрополита Андрея з ширшими колами українського громадянства.
Пояснюючи це, митрополит Володимир сказав: «Як бачите, обстановка майже в нічому не змінилася, хіба в тому, що в книжкових шафах, які стоять рядом попід стінами вітальні, підміняно видання. З’явилась більша кількість совєтської літератури».
Вже на вступі зустрічі я погратулював Митрополитові за його мужню поставу, коли то Ватикан ділив з Російською Православною Церквою святині і добра УКЦ, бо ж відомо, що коли митрополит Володимир побачив, якими шляхами йшов поділ дібр, зірвав переговори й залишив представників Східньої Конгрегації архиєпископа Мирослава (Марусина) й митрополита Сулика з представниками Російської Церкви. У відповідь мені митрополит Володимир відповів тільки, що він у своїй праці й обов’язках старався іти слідами своїх попередників, а саме митрополитів Андрея та Патріярха Йосифа. «Їм я, — сказав він, — завдячую свою силу і міць, що я видержав на моєму твердому посту».
— Скажіть, будь ласка, — питаю митрополита Володимира, — як властиво йшли переговори з РПЦ.
— То був найважчий час моєї праці, — була відповідь. — Легалізація й регабілітація Церкви натрапляли не тільки на великі перешкоди від офіційних чинників (себто урядових), але ще більше зі сторони неофіційних, себто російського православія.
— Наші північні сусіди — це хитрий народ, — продовжував митрополит Володимир. — Вони поступаються в дрібних і благих справах, а твердо наставали у великих. Коли я заявив, що в дальших договореннях не підемо, бо не можу діяти на шкоду своєї Церкви, владика Мирослав попросив мене тільки, щоб я не проголошував цього публічно, доки римська делегація не залишить кордони СССР.
— Як зараз маються справи?— ставлю питання.
— Не просто. Ускладнено. В Києві дали нам дзвінницю, а церкву дали О. Бердникові. В Києві була заснована перед кількома роками парафія УКЦ. Був рукоположений священик о. Віталій Шкарупський. В самому Києві й околиці живе понад 25,000 українців-католиків, але легального дозволу на відкриття парафії покищо не маємо. Духовне життя мирян найбільше сконцентроване на Заході України. Як знаєте, крім УКЦ, діє тут УАПЦ. Якщо трапляється згода між людьми на місці, то благословенний час для мирян. Якщо її немає, в селі стає пекло. Ми стоїмо на становищі, що ми походили з Києва, коли в Апостольській Церкві не було розриву.
Я зараз поставлений в стан відпочинку. Я цього не просив і не очікував, бо маю ще сили служити Богові й народові. На такому відпочинку від дня 28 липня. Папа вислав подячне письмо за відданий труд у Винограднику Христовому.
— Чи Синод УКЦ розглядав Вашу справу? — питаю.
— Ні! — була відповідь. — Синоду не скликають, і не було кому справи розглядати.
— Хто кермує справами Церкви в терені? — знову запитую.
— Верховний архиєпископ Любачівський і його канцлер Іван Дацько, — була відповідь.
— Чи є дорадники із світських, подібно як це є в православних?
— Ні, немає.
— А як прийняло мирянство рішення про Ваш відпочинок, отці з підпілля?
— Ошоломлено, приходять до мене і жаліються, але що я можу зробити.
— Чи Ви складали заяву в пресі про потребу папської інгеренції на цю справу?
— Ні. Була згадка в одному пресовому органі в інтерв’ю, чи я погодився на рішення папи, але я, як пригадую собі, я не складав заяви, щоб цю справу віддати під вирішення папи, бо уважаю, що це справа нашого синоду.
В дальшому інтерв’ю переходимо на історичні аспекти підпільної УКЦ і ставлю питання:
— Яка схема була у Вашій підпільній праці?
— Тут було тільки два організаційні ступні: єпископ і священики, інших посередніх інстанцій не було. Теж не роблено жодних списків і нотаток. Цього уникалось з уваги на ревізії і всипи. Ми були підміновані всякими донощиками. Звідси мусіла бути велика обережність. Ми уникали всяких провокацій, а навіть шляхів, куди шлялись провокатори, сексоти. Відправляли в приватних просторих мешкальних кімнатах. Вся форма богослужень була в якнайбільшій скромності, але при тому великій набожності.
При цьому Владика Володимир розповів різні дрібніші й цікавіші деталі підпільного життя, що вартують уваги найвибагливіших повістей та романів.
Під кінець просимо Достойного Господаря розказати про його родинне походження та його тернистий шлях.
— Народився в Пустомитах біля Львова. Батьки: Володимир і Євгенія з дому Коновалець (сестра полковника Євгена Коновальця). В родині було четверо дітей: брат о. Осип старший та дві сестри — Оксана й Орися. Оксана була дружиною відомого старшого пластуна і діяча Северина Левицького. Свої студії починав у Бельгії в Боплято, закінчивши найперше вступні початкуючі в Україні. Товаришами студій того часу були о. Володимир Маланчук, пізніший єпископ УКЦ Парижа, та о. Пищук. В 1932 р. Митрополит Володимир закінчив студії в Бельгії й повернувся на Україну. Спочатку працював на Волині під кермою єп. Чернецького. Там редемптористи купили були в Ковлі коло самого цвинтаря військову російську церкву, побудували манастир й обслуговували греко-католиків. В роках 1935-1936 працював у манастирі в Івано-Франківську, працював і в інших місцевостях. Прихід совєтів застав митрополита Володимира в Івано-Франківську. Тут пережив масові арешти червоними та масові розстріли жидів нацистами. Все це відбувалось на пасовиську, прямо публічно. Десь у тому часі архимандрит Де Вохт перевів владику Володимира на працю до Львова, до церкви Непорочного Зачаття Божої Матері при вул. Івана Франка. В 1947 році став працювати бібліотекарем в Університеті Івана Франка, але мешкав в Голоску. Там мешкали ще й студенти. Також вів священичу працю підпільно. Був арештований за те, що сповідав члена УПА, який пізніше до допитах НКВД признався.
Арештували в бібліотеці університету і завезли на допити на Зелену вулицю у Львові до підземелля. Тут скрізь було повно арештованих. Арештантів навіть тримали в костелі Францішканів. Арештували численними сотнями. В’язнів не затримували довго. Кожному без суду давали п’ять років на так званому «Особом совещании». Митрополитові Володимирові не обійшлося так легко. Були допити й побиття. Допитували два місяці й тортурували. Допити відбувалися вночі, а вдень не дозволяли спати. Одного разу звалився мимоволі на сінник і сторожа не зганяла, а якщо зганяла, не могла упритомнити. Однак після цього негайно пристав до нього зрадник підпілля Середа й став намовляти митрополита, щоб признався до «всіх політичних гріхів». В допитах намагалися дізнатися про побут генерала Шухевича-Чупринки.
На Сибірі працював в Архангельську, в Єрцево на залізній дорозі, а перед звільненням на лісоповалі. Скінчивши «пятилетку», повернувся до Пустомит і жив у батьківській хаті. Працював з владикою Василем Величковським, теж редемптористом, якого Блаженніший Патріярх Йосиф хіротонізував у Москві, коли його перевезли на звільнення в 1963 році. Після цього, коли єпископ Величковський їхав до Югославії, хіротонізував митрополита Володимира. З того часу почалася плянована організаційна праця підпільної УКЦ, яка має довгу історію єпископів, священиків з митрополитом на чолі.
Час був пізній, і треба було інтерв’ю кінчати. Від душі складаю подяку цьому безстрашному пастиреві та гідному й вірному синові Церкви і народу. На прощання о. Іван Галімурка, який терпеливо ждав на своє побачення в почекальні, зробив нам на прощання ще спільне фото.
М. Г. Марунчак
