Одне з найбільших наших нещасть протягом нашої історії — це брак відчуття національної гідности, зокрема там, де це є справа центральної ваги. Тут приходять на думку слова Максима Рильського у відношенні до своїх сучасників: «Хоч крихітку національної гідности!». Я не належу до гурра-патріотів, але сьогодні почуваюся до «псячого» обов’язку «гавкати» (за висловом Івана Франка), щоб перестерегти, поки буде запізно.
Дійшла до мене підтверджена кількома джерелами вістка, що готується великого маштабу профанація українського тисячоліття. Голова секретаріяту церковної єдности, Кардинал Ян Віллебрандс, уже не раз записувався на сторінках історії як той, для кого українці усіх віроісповідань були і є головною перешкодою для «церковної єдности» у його специфічнім розумінні. Тут він заступає позицію діяметрально противну від становища Папи Івана Павла II, який тими днями дав новий доказ своєї відданости та пошани Української Католицької Церкви, номінуючи кардиналом її голову.
Мабуть, завершенням українофобії кардинала Віллебрандса у новий, дуже спритно, після усіх макіявелівських засад, заплянований задум, а саме відбути спільно з московською патріярхією та представниками совєтської ідеології «екуменічну» конференцію у центрі інтелектуальної Канади — в Торонто. Як своє знаряддя він обрав професора на Катедрі Українських Студій Торонтонського університету Р. Павла Магочого. Як відомо, названа катедра постала заходами зорганізованого українства Канади.
Професор Магочий відзначається великим організаторським хистом. Він проявив його ще як співробітник УНІГУ, а ще більше в минулому році, коли він блискуче зорганізував конференцію в пам’ять Слуги Божого Андрея в Торонто.
Власне успіх тої конференції звернув на нього увагу представника Секретаріяту церковної єдности. Кілька тижнів тому Секретаріят запросив проф. Магочого до Риму, і він захопився новим менаджерським завданням, тобто можливістю зорганізувати конференцію «світового» маштабу. Йому обіцяли дати до диспозиції великі фонди, що, очевидно «переконало» президента Торонтонського університету дати на це свою згоду.
Я особисто цінив і ціню проф. Магочого за його талант і працьовитість. У минулому я не раз допомагав йому в різний спосіб як надійному молодому вченому. Я ніколи не старався примусити уважати себе за українця, бо це справа особистого вибору. Але навіть «американець слов’янського походження» — як він себе окреслює, не може, працюючи в Канаді на Катедрі Українських Студій, а до того ще й на ниві української історії, робити кроки, які є проти української національної гідности. Немає сумніву, що науковці Заходу і Сходу, включаючи Совєтський Союз, повинні й мусять зустрічатися на міжнародніх конгресах чи симпозіях. Але це неодмінно мусить бути на стисло науковій плятформі. Конференція під патронатом ненаукових інституцій, з чисто агітаційними цілями, не повинна мати місця у шануючому себе університеті, а ніяк під егідою катедри українських студій.
Як довго московська патріярхія і совєтський уряд не практикують на ділі екуменізму, тобто як довго вони, зліквідувавши насильно українські Церкви, православну, католицьку і протестантську, насаджують силою багнетів на українській землі чужу нам Російську Православну Церкву, українські Церкви діяспори опльовують у найбільш нехристиянський спосіб, а Секретаріят церковної єдности це все толерує, ніяка катедра українських студій не може і неповинна — під ніякою умовою — мати що-небудь спільного з такими установами. Я собі не уявляю, щоб у будь-якім університеті вільного світу професор юдаїстичних чи жидівських студій влаштовував святочну конференцію з офіційними представниками та агітаторами нацистів. Реакція жидів на заплямовану президентом Регеном візиту німецького військового цвинтаря, в якому теж похована деяка кількість вояків відділів СС повинна дати нам приклад, що є границі національної гідности, яких не можна толерувати.
Тому, поки ще не запізно, я звертаюся оцією дорогою до проф. Магочого і президента Торонтонського університету, щоб вони оставили це негідне діло.
Я ні на хвилину не сумніваюся в тому, що проф. Магочий робить оту скандальну справу несвідомо, не щоб зробити шкоду українській справі. Він прямо не знає, що це таке — національна гідність, і перспектива організувати щось «величаве» його засліпила.
З другої сторони, я закликаю голову Товариства Українських Підприємців Канади адв. Ігоря Бардина, спонзора Студій в Торонто, щоб вияснив обом названим особам, що заплянована конференція, та ще й організована Катедрою Українських Студій, буде плюванням у лице канадцям українського походження і напевно викличе непередбачені реакції.
Я теж прошу владик УКЦ та УПЦ, як теж голов протестантських громад, зокрема Канади, міністрів, сенатора Павла Юзика та репрезентантів канадського парляменту українського походження, КУК, СКВУ, дирекцію Канадського Інституту Українських Студій та професорів університетів Канади, зокрема Торонтонського, виявити якнайширшу активність і переконати, як Торонтонський університет, так і канадський уряд, що названа конференція є лише плятформою для ідеологічної агітації та антиукраїнської дискримінації, негідна мати місце у системі поважного університету.
Треба діяти скоро й рішуче, не чекаючи на «дванадцяту годину», коли буде запізно!
Українська громадо! Українська національна гідність є у великій небезпеці!
