…Ці люди жили ще зовсім недавно. Вони дуже різні – за віком, характером, освіченістю, статусом. Поєднує їх одне – вони «матеріалізували» віру, яка в певні моменти життя навіть глибоко релігійній людині може здатись абстрактним поняттям. І коли хочеться промовити слова «Боже, чому Ти мене покинув?», перед очима постають саме вони – такі світлі, святі і в житті, і в смерті.
УГКЦ має 27 блаженних новомучеників (їх беатифікував Іван Павло ІІ у 2001 році), а справи ще 45-ох інших постуляційний центр УГКЦ готує до подання на урочисту беатифікацію. З-посеред цих людей кожен може вибрати собі «свого», близького за духом, святого. Життєві історії одних можуть лягти в основу добротних кінофільмів – такого драматизму і неймовірних поворотів долі сповнені, як-от життя блаженного отця Омеляна Ковча, отця Степана Венгриновича, матері Моніки Полянської… А є й інші постаті – непримітні на перший погляд, та за їхньою зовнішньою непоказністю ховається глибока жива віра і несхитність у слідуванні Божій волі до кінця. Про кількох таких людей і хочемо розповісти.
Марійка Шведа
Про цю скромну чорняву дівчину якихось 30 років раптом заговорив світ. Тоді її жорстоке вбивство енкаведистами у Львові привернуло увагу світу до переслідуваної УГКЦ. А на похороні римо-католицький священик сказав, що не за Марійку треба молитися, а до неї, бо її вічність у раю запевнена. Вже тоді багато хто не сумнівався у її святості.
Ще є багато людей, які знали цю дівчину. І показово, мабуть, що свідчення про неї зовсім скупі – такою непримітною і тихою була. Народилась і виросла в селі на Самбірщині, Яремкові, у простій родині. В сім’ї спокою не було: дитиною часто бачила п’яне татове обличчя і заплакані мамині очі.
Якось підпільний греко-католицький священик Петро Періжок побачив на Службі Божій дівчинку, яка плакала і ревно молилась за мир у своїй родині. Був глибоко зворушений. Відтоді вони стали друзями. Марійка, коли підросте, не раз допомагатиме священикові в його підпільній праці. За це зрештою й загине.
Наука не була сильною стороною дівчини. Тому, покинувши навчання у будівельному технікумі, пішла працювати на фабрику. Співпрацівники запам’ятали її як дуже врівноважену та спокійну – здавалось, не знала, що таке гнів чи злість. Симпатична чорнявка завжди була гарно вбрана, хоча й скромно, на обличчі – скромний макіяж. Намагалась не вирізнятись з-поміж інших, не привертати до себе уваги. Адже будь-якої миті могла потрапити в поле зору «органів»: допомагала священикам підпільної Церкви організовувати богослужіння, перевозила і зберігала богослужбові речі, була близька з черницями. Вочевидь, відчувала покликання і мала намір його здійснити – якби її життя не обірвалось так трагічно й безглуздо.
Активно допомагаючи під‑ пільним греко-католицьким священикам, Марійка дуже любила й «катедру» – римо-католицький катедральний храм, який за радян‑ ських часів діяв офіційно. Тут мала можливість залишатись наодинці з Христом. «Молилася довго, в повній задумі. Не існував тоді світ для неї. Це була справжня молитва – розмова з тим, Хто для неї був усім», – згадує сестра Г. Совган.
Такою Марійка постає зі спогадів очевидців – тиха, скромна, завжди готова прийти на допомогу, поділитись. Втім дівчина не була позбавлена вигадливості й гумору. Її рідна сестра згадувала, як годинами могли слухати смішні розповіді Марійки. А один випадок був просто курйозний. Марійку не полишало бажання показати мамі величаву львівську «катедру». Ніяк не могла це організувати. Врешті-решт вигадала, що у Львові захворіла сестра. Мама, не бажаючи їхати з порожніми руками і не маючи часу на приготування, взяла у сумку живу курку. Вже у Львові Марійка знову щось придумала і таки запровадила маму до церкви – а тоді весь час молилась, аби курка в сумці сиділа тихо.
Її вбили у 1982-му. Того вересневого вечора отець Періжок та Марійка сиділи у скверику і розмовляли. Раптом підійшло двоє «дружинників», почали про щось розпитувати отця. Дівчина ж тихенько взяла сумку і відійшла – намагалась врятувати священика від арешту, заховати «компромат» і не допустити осквернення богослужбових речей. Далі все сталося за лічені хвилини: один із кагебістів забіг за Марійкою в браму і за мить зник, а мешканці будинку побачили закривавлену дівчину, яка сповзала по стіні…
Брат Мар’ян Галан (ЧНІ)
Ще одне тихе юне життя, що обірвалось надто рано. Теж простий сільський юнак, який змалечку любив Бога і Церкву. На відміну від Марійки, зміг здійснити своє покликання – став монахом-редемптористом. Але життя у рідній спільноті перервалось із приходом на Західну Україну радянської влади. Монастирі розігнали, а молодих ченців покликали до лав Червоної армії. Не оминула ця доля і брата Мар’яна: потрапив в Уфу. Дивно, але простий український хлопчина з вразливою душею, вихований на ідеалах Альфонса Лігуорі (засновника чину редемптористів, провідною думкою вчення й життя якого є любов і прощення), здобуває авторитет серед товаришів-армійців. У звітах-характеристиках про Мар’яна, які потім фігуруватимуть в справі про його антирадянську діяльність, можна прочитати, що (цитуємо мовою оригіналу) «имел хорошую успеваемость по политической и боевой подготовке. Из себя представляет развитого, грамотного человека. Каких-либо отрицательных фактов в его поведение не замечали».
Разом із тим, усі зауважують його глибоку віру – як молився після їжі, носив на шиї медалик і на будь-які зауваження про те, що Бога немає, стверджував, що безбожність – це гріх. Не насміхаються – лишень дивуються.
У листах додому просив сестер не вступати до комсомолу. Сестри слухали старшого брата: наймолодшу через це навіть зі школи виключили.
Через три роки за добру поведінку та відмінну стрільбу на змаганнях солдат отримав відпустку. Десять днів минули як мить. Та до частини він так і не доїхав. Заарештували хлопця в потязі, звинувативши у «антирадянській діяльності», в російському місті Чкалові. Уже під час слідства його тримали в жахливих підвальних приміщеннях, іноді по коліна у воді, а допити тривали годинами. Здоров’я його почало занепадати. Врешті-решт юнак захворів на туберкульоз. Розбудовувати Волго-Донський канал (таким був присуд трибуналу) хлопець приїхав із повністю підірваним здоров’ям. Вже після проголошення вироку звернувся до суддів: «Особисто мені ніхто не забороняв вірити в Бога, я навіть хрестик носив до останнього часу. Віра в Бога була в мені вихована і зміцнена у часі дворічного перебування у монастирі редемптористів. Згідно з нашим віровченням, безбожність є великим гріхом».
Лише два роки ще прожив брат Мар’ян. Відчував, що уже не повернеться додому, не стане священиком, як мріяв з дитинства. Та в листах до рідних не нарікав – потішав і себе, і їх, що «на все Божа воля». Так покірно проніс він свій хрест до останнього подиху. Помер 25-літній хлопчина на чужині, і нікому не відомо, де його могила, де спочили юначі мрії про священство, де розвіяна туга за рідними монастирськими стінами…
Михайло Горечко
Сільський парафіяльний священик, який відмовився підписати православ’я. Народився у 1900 році, душпастирював у селах: спочатку на Лемківщині, а потім на Старосамбірщині. У проповідях цитував латиною церковні першоджерела. Вважав, що священик має бути завжди «на рівні». Втім освіченість не ставала на заваді у спілкуванні з селянами. Любили його за веселу вдачу, милосердя. Ніколи не відмовляв тому, хто опинявся в скрутній ситуації (тут його образ перегукується із постаттю Омеляна Ковча). «Отець трохи знався на лікуванні і приписував людям рецепти», – згадують очевидці. Був доступний кожному, а під час війни парафіяни постійно збирались у нього: єдиний у селі мав радіо. І мало хто знав, що цей вродливий, дотепний і життєрадісний священик – інвалід із серйозною легеневою патологією.
… З приходом радянської влади отець усвідомлював можливість свого арешту. Просив парафіян триматись рідної віри. Коли ж за ним приїхали, люди почали ревно благати отця, забувши його повчання: нехай підпише православ’я і залишиться з ними. Почули тверде: «Старша віра, ніж собача шкіра».
…Плакали всі – і парох, і люди. «Як вивозили підводою, то ціле село проводило його з плачем аж до Лібухови. Він попрощався з кожним зокрема», – згадували. Коли ж у пересильному пункті чекав на далеку дорогу, просив парафіян привезти одяг на смерть – знав, що уже не повернеться.
Заслали священика у Хабаровський край. Покірно і терпляче переживав він там свій біль. Так описував парафіянам життя на засланні: «В одній кімнаті живе нас 11 людей, одна коза, кіт і пес… Часами, як бачу багату пошту до моїх товаришів, чуюсь дуже осамітнений. Тут ліс зовсім без овочів, навіть цвітів дуже мало… Цілий день і ніч страшна мушка і комарі, так що роз’їдають наше тіло. Спимо на стриху і в сінях, бо у всіх хатах блощиці страшні. По дорозі вдень бігає багато дітей, се наші малі сибіровки, вони ніколи не бачили жодного овочу, деякі з них і молока не видять. Люблять мене і зачіпають, бо деколи я дав їм по цукерку, але не можу їм давати так, як вдома, бо я сам часом пощу. Як шлете на Служби Божі, то подавайте імена, бо я всіх не знаю».
Ані слова нарікань – лише колоритний опис тамтешніх реалій та делікатна згадка про «осамітненість»… Можна лиш уявити, що насправді відчував.
Отець Михайло помер на сам Старий Новий рік під час літургії, яку правив на далекому засланні, в 1953 році. «…Це ти так проповіддю зворушився. Тобі не треба було її говорити. Лікар казав тобі, щоб ти нічим не зворушувався. А ти не послухався: всі в хаті плакали, і ти розплакався. Сьогодні ми тебе хоронили, – так прощався із другом отець Степан Венгринович, який відбував з ним заслання і теж є у списку новомучеників. – Чи знаєш? З цего тяжкого кінця, де голова, я сам тебе ніс, бо в коридорі не було місця для двоїх… Аж надворі вже шістьох домовину перехопили. Не хотіли тебе на сани класти. Нас так багато. Самих твоїх товаришів-священиків тринадцять. Співали «Со святими упокой». Казали люди, що аж на старий посьолок і на озеро спів було чути».
Підготувала Катерина Лабінська, журналіст, автор книги «Дивен Бог у святих Своїх»
