Йоган Антін Ґюльденштедт,[1] академік Петербурзької Академії, є відомим мандрівником по Україні в ХУІІІ ст. На пропозицію цієї Академії він відбув наукову подорож по північно-східніх областях Кавказу в 1768-1774 pp. На поворотному шляху до Петербургу мандрував Лівобережною Україною й побував також у Києві, що належав тоді до російської імперії. Його опис України дуже цікавий, бо фіксує досить докладно все, що було гідне уваги[2]: міста, села, церкви, манастирі, фортеці, мости, шляхи, обробіток ріллі, промисел і ремесло, внутрішню й зовнішню торгівлю, шкільництво, харчування населення, фльору й фавну тощо. Отут обмежимося лише до його опису церков та манастирів.
В’їхавши на територію України (в оригіналі Кляйнрусслянд — Малоросія) від степу Донських козаків і прямуючи на північний захід, він вступив у прикордонне містечко Карлівку, розташоване над річкою Орчик. На правому березі річки Орчика височіло укріплення в формі квадрату, обведене валом землі. В середині укріплення — церква й палата дворянина.
На віддалі шістьох верст[3] від Карлівки, по обох боках Орчика, розмістилися містечка, села, слободи. І в кожному з тих поселень була одна або й більше церков: слободи Федорівка, Варварівка, містечко Сніжкикут має три церкви, а Коломак — лише одну. Між Коломаком і Полтавою є ряд сіл, і в кожному, як подає Ґюльденштедт, була церква…
Врешті добралися до Полтави. Насамперед впадає в очі твердиня на правому березі Ворскли на висоті тридцяти сажнів[4] над рівнем води у річці. В обхваті твердиня має три з половиною версти. Але укріплення її понищені. На валах немає вже гармат. У твердині є п’ять церков, три з них з каменю. З усіх сторін твердині — міські будівлі, а далі за ними — степ. На віддалі трьох до чотирьох верст на захід від твердині, на тій же височині, що й твердиня, між двома ярами (прірвами) стоїть Полтавський манастир. Він обведений дерев’яною стіною й має вигляд твердині. У середині манастиря велична церква, збудована з каменю, дві менші дерев’яні, велика з каменю палата для архимандрита, ряд кам’яних будинків і кілька дерев’яних. У тих будинках були келії для шістдесят шістьох ченців манастиря. Полтавський манастир підлягав Київській митрополії.
У Полтавському манастирі перебувала головна квартира шведського короля Карла XII в 1709 р. Звідси шведи обстрілювали гарматами московське військо в Полтавській твердині. Зі східньої сторони, на похилій долині до Ворскли, простягалися манастирські овочеві сади та виноградники. Манастиреві належали навколішні села (в них мешкало щось із чотириста родин). Від них манастир мав великі прибутки. В 1774 p., як подає Ґюльденштедт, у манастирі викопано глибоку (на тридцять два сажні) криницю. Перед тим воду носили з річки Ворскли.
З Полтави подорож звернула на захід через Рибці, Шостаки… В Сорочинцях, де стояла колись козацька сотня, є чотири гарні церкви. Далі на північ — містечко Гадяч. Над річкою Хорол розкинулося село Холодне із церквою і сотенне містечко Хорол, де було чотириста домів і п’ять церков. Над річкою Хорол, на височині тридцяти сажнів над рівнем води у річці, стояла твердиня, в середині якої було кілька хат і одна церква.
Продовжувалася мандрівка в північно-західньому напрямі через Турбаї, Ладарівку, Білики, Жабокрики, Турбайці, Мишняки, Попівку, Ковалі, Абрамівку, Шишаки. Петрівці. Вергуни, Мелешки, Ярмаки, Миргород, Хомутець. У кожній із тих місцевостей Ґюльденштедт занотував наявність церкви.
Перед мандрівником місто Лубні. Здалека майорить твердиня, збудована на височині сорока сажнів над рівнем води в Сулі, на скалистому та стрімкому березі. У твердині є дві церкви, а третя — в її підніжжі. П’ять верст від твердині, на правім березі Сули, на плоскій височині розположився Лубенський манастир. Перед ним чудова панорама долини річки Сули. В манастирі було дві церкви й три будинки з каменю. Один будинок був резиденцією архимандрита, в інших — мешкали ченці. Крім них, були ще дерев’яні забудовання. Усі забудовання манастиря обведені стіною з грубого твердого дерева. За укріпленням манастиря розтягнувся виноградник (тисяча кущів) і овочевий сад, а ще далі, на віддалі шістьох верст, великий ліс з твердим деревом. Ці земні багатства давали добрий прибуток манастиреві, навіть жителі міста Лубень купували у них дерево.
На шляху Лубні-Прилуки лежить містечко Пирятин. В ньому був осідок козацької сотні. Тепер тут є ще дві церкви, а по лівому боці річки Удаї — третя. В околицях Пирятина є ряд козацьких сіл, і в кожному з них церква. В Переяславі було кілька церков і резиденція єпископа. Мандрівник, пройшовши село Лук’янівку й Рудницю, опинився на території міста Києва.
Після кількамісячної мандрівки лівобережною Україною Ґюльденштедт прибув до Києва. Місто складалося з трьох дільниць: Печерське, Старий Київ і Поділ.
Величною будівлею на Печерську був Печерський манастир. Назва його пішла, як уважає Ґюльденштедт, від печер, що знаходилися під манастирем, де лежали нетлінні мощі печерських святих. Церкви й будівлі, що належали до манастиря, були обведені міцним кам’яним муром. Посередині — соборна церква Успіння Пречистої Богородиці. Величина її — шістнадцять квадратних сажнів. Висота її стін — десять сажнів. На них сім округлих позолочених бань, висотою на декілька сажнів. Поблизу входу до церкви стоїть двоповерхова дзвіниця. На першому поверсі, висота якого чотирнадцять сажнів, висять три великі дзвони. В другому, такому ж високому поверсі, — годинник, який дзвонив один раз із заходом сонця і показував двадцять чотири години. Ця славетна дзвіниця є найвища у цілому Києві. Верх її позолочений. Між церквою й її дзвіницею стоїть високий п’єдестал із чотирибічним соняшним годинником. Кілька кроків[5] на південь від соборної церкви розташована трапеза для ченців. Вона збудована в формі церкви з позолоченою банею. Дещо далі на південь — двоповерховий дім архимандрита. Біля нього велика та глибока криниця. З північно-східнього боку соборної церкви стоять одноповерхові будинки — це були келії ченців.
Мандрівник Ґюльденштедт подає нам ось таку історичну хронологію Печерського манастиря та його головної (соборної) церкви. Цей манастир належить до найстарших будов на Русі-Україні. Збудував його у XI ст. великий князь Ізяслав Ярославич. Перші будівлі були дерев’яні. Брат Ізяслава, великий князь Святослав, перебудував манастир і соборну церкву в камені. У середині XIII ст. (1240 р.) татарський хан Батий пограбував манастир і соборну церкву, а в половині ХV ст. відновив його великий князь литовський Семен Олелькович.
В середині Печерського манастиря стоїть церква Всіх Святих, поруч з нею мала каплиця, а з північно-західньої сторони — Трисвятительська церква, збудована в XII ст. Трохи далі на захід від Печерського манастиря є жіночий манастир (Вознесенський), але він припинив свою чинність.
На Печерському стоять ще чотири муровані церкви. Але їхня архітектурна будова нічим не вирізняється.
Важливою будівлею Печерського є Печерська твердиня. Її перебудував у 1707 р. цар Петро І. Твердиня лежить на високому плоскому горбі, що стрімко спадає до Дніпра. Цей горб висотою в сорок чотири сажні понад рівнем води у Дніпрі. Печерська твердиня має дві версти в обхваті, обведена сухими ровами й високими валами, на яких були вміщені гармати. Близько трьохсот кроків на захід від Печерської твердині, на тій самій висоті, над Дніпром стоїть чоловічий манастир св. Миколая з двома гарними мурованими церквами посередині, обведений сильним муром. Недалеко (сто кроків) від Печерської твердині розтягнулося передмістя Печерське. Там були мешканеві будинки, базарна площа з крамницями й дві дерев’яні церкви.
На південь від Печерського, у віддалі однією версти, але трохи нижче від нього, простягнувся над самим Дніпром Видубецький манастир із церквами св. Михайла, Трапезною й ще однією церквою. Усі будовані з каменю. Церкву св. Михайла , як подає Ґюльденштедт, збудував у 1080 р. великий князь Всеволод Ярославич, і звуть її св. Михайло з Видубець, для відрізнення від іншої церкви такої самої назви, що існує у Києві. Ще одну версту нижче над Дніпром стоїть дерев’яний голосіївський манастир, а ще нижче, одну версту від цього манастиря, є мурований Китаївський манастир.
Двісті кроків далі, з північно-східньої сторони соборної церкви, на похилій площі, що спадає стрімко до Дніпра, стоїть церква св. Антонія, а побіч неї — вхід до Ближніх печер. Триста кроків на схід від церкви св. Антонія й п’ятнадцять сажнів вище на похилій площі знаходиться церква св. Теодосія, поруч вхід до Дальніх печер. Обидві церкви — це невеликі каплиці з позолоченими на банях шпилями.
Печери — це підземні ходи шириною на три стопи[6] і висотою в один сажень. У деяких місцях ці проходи ширші й вищі: там були каплиці або келії ченців. Печери тягнуться горизонтально з різними закрутами та бічними ходами. Площа, яку займають печери св. Антонія, має двадцять квадратних сажнів. Печери св. Теодосія менші, прохід довжиною в п’ятдесят сажнів, дуже кривий. Вони мають подвійний вихід.
У деяких місцях у стінах печер видовбані заглиблення на дві стопи від землі. Там були приміщені труни з нетлінними мощами печерських святих. В печерах св. Антонія є сорок сім заглиблень, а в печерах св. Теодосія — тридцять три. Перед кожною труною — дерев’яна табличка з написом, хто в ній лежить. Наприклад: всечесний Нестор-Літописець; блаженний Онуфрій Мовчазливий; блаженний Симеон, єпископ Суздальський; блаженний Йоан-дитина; мертвонароджені діти та інші. Усі мертві лежать у відкритих трунах, а їх тіла покриті дорогими тканинами різного кольору. У Великий Піст блаженним відслонювали обличчя, руки, стопи.
Крім цих трун у заглибленнях печер лежали людські черепи, накриті вишиваними покрівцями. З них краплями спливала оливна рідина. Яким праведникам належали ці голови, ніхто не знає.
В різних місцях печер лежало багато домовин із нетлінними мощами. Труни були замуровані. Залишений був лише отвір у склепінні на одну стопу. На дошці були імена тих, що лежали під склепінням, напр.: блаженний Панкратій-Замурований та інші. Поховані в склепінні мали назву «замкнених» (т.зв. «затворники»).
Ближні й Дальні печери знаходилися на високій, похилій площі, що спадає до Дніпра. Завдяки високій (двадцять сажнів від рівня води в Дніпрі) та стрімкій площині, видовбані заглибини були завжди сухі, що сприяло висиханню людських тіл. Геологічний склад грунту — твердий пісковик із малою домішкою глини — сприятливий для підтримання сухости й навіть у вогкі пори року, весною чи восени, повітря було сухе, й тіла померлих не розкладалися. Для кращого бальзамування стіни й долівку склепінь у печерах обсипали вапном. Тіла померлих були менші від живих, бо шкіра на них стягнулася, стала брунатного кольору. Тому вони не потребували багато місця для переховування. Ці печери протягом сотень років були кладовищем київських ченців. Гюльтенштедт свідчить, що печери й заглибини в стінах збереглися в доброму стані, мощі можна добре розпізнати. Виразні написи на таблиці подавали ім’я покійника.
Печери можна було відвідувати кожного дня вранці, після Богослуження. Прочанин ішов до ченця, що сидів перед церквою, вмочував три пальці у посвячену воду й три рази хрестився, потім одержував просфору й клав на стіл кілька копійок.
Звідси прямував до входу печери. Там другий чернець виписував імена святих, які прочанин хотів відвідати. За це треба було покласти на стіл знову кілька мідяків. Коли зібралося вже з десять осіб, третій чернець приносив воскову свічку, за яку треба було заплатити півкопійки, й тоді обводив присутніх по печерах. Провідник-чернець перед кожним померлим затримувався, подавав його ім’я й розповідав коротко про його життя й подвиги. Якщо хтось із прочан відвідував якогось померлого в певному намірі, хрестився перед ним, бив поклони, цілував його схрещені руки й клав біля нього трохи дрібних грошей. Часом кидали в ноги мощей якусь монету. У певному місці печери стояла в дзбанку посвячена вода, чернець давав її прочанам пити, й за це треба було покласти на стіл також кілька копійок. Огляд печер тривав близько години. Найбільші паломництва відбувалися у Великий Піст.
Старе місто Київ лежить у віддалі двох верст на північний захід від Печерського, на висоті тридцяти сажнів над рівнем води Дніпра. Місто було обведене валом і сухим ровом в обводі коло трьох верст. Більша частина оборонних споруд вже знищена, лише від сторони піль та села залишилися на валах великі залізні гармати. У старому Києві було два манастирі, п’ять мурованих і п’ять дерев’яних церков та майже сотня дерев’яних, у кепському стані, житлових будинків. У них мешкали старшини армії, солдати й церковний причет.
Найгарніший манастир у Старому Києві — це Св. Софія. Його звуть: Катедральний Києво-Софійський манастир, резиденція київських і галицьких митрополитів. Манастир обведений великим муром, а над входовою брамою була дзвіниця, десять сажнів висотою. В середині садиби манастиря стоїть церква Різдва Пресвятої Богородиці. Це, властиво, церква Св. Софії,і в дальших своїх описах Ґюльденштедт так її й називає. Її площа — вісімнадцять квадратних сажнів. Бані на ній на кілька сажнів різної висоти, округлі. Сім із них позолочені, а на чотирьох дах помальований зеленою фарбою. Побіч Св. Софії стоїть трапезна для ченців — будівля у формі церкви — і чотирикутна кам’яниця для митрополита й ченців.
Собор Св. Софії побудував великий князь Ярослав Володимирович (Мудрий) на зразок собору тої самої назви у Константинополі. Вона збудована на місці перемоги над печенігами. У цій церкві в мармуровому саркофазі похований великий князь Ярослав Мудрий.
На південь від Св. Софії стоїть церква св. Георгія (Юрія), а по лівій стороні — церква св. Ірини. Обидві церкви збудовані з каменю.
Другий манастир у Старому Києві, це св. Михайла. Його звуть тепер: Києво-Михайлівський Золотоверхий манастир або храм св. Михаїла на горі. Манастир обведений сильним муром, а баня церкви — позолочена. У цій церкві спочивали мощі Великомучениці св. Варвари. Цей манастир збудував великий князь Михайло Святополк Ізяславич на початку XII ст.
За кілька сот кроків на схід від Михайлівського манастиря стоїть Троїцька церква — з каменю, на північний захід мурована церква Трьох Святителів, а далі від неї — церква св. Андрія. Ця церква існувала вже в XII ст., але перебудована за цариці Єлисавети Петрівни італійськими архітектами в їхньому стилі. Вона стоїть високо над кручею, що має спад до Дніпра, на високому підмуруванні, а сходи до неї ведуть на три сажні вгору. її видно добре з Старого Києва і з Подолу. На південь від церкви св. Андрія, на віддалі п’ятнадцяти сажнів, стоїть т.зв. Десятинна церква або церква Найсвятішої Богородиці. Її збудував св. Володимир Великий, і на будову складали його піддані десяту частину свого маєтку, і з цього, може, пішла її назва. Десятинну церкву зруйнували татари. Пізніше на тому місці збудовано зовсім малу церкву, розміром три на два сажні. В цій церкві відправляється кожного дня Богослуження. Мандрівник Ґюльденштедт висловлює зауваження, що Десятинну церкву треба було б відбудувати й нею заопікуватися, як також і церквою св. Андрія, бо вони належать до незвичайних будівель староруської церковної історії.
Населення називає Старий Київ містом Св. Софії. Коло Десятинної церкви залишилися ще старі фундаменти. Вони вказують на те, що там, мабуть, стояли палаци київських князів. Поза валами Старого Києва є яр, що тягнеться аж до Подолу. Цей яр має назву Ганчарі. Там мешкали ганчарі, і, може, звідси пішла його назва. Між їхніми мешканевими будинками стояли дві дерев’яні церкви.
Поділ — це третя частина Києва, розташована на низовині, у стіп Старого Києва і низовинним берегом Дніпра. Простір Подолу має форму трикутника, в обводі чотири версти. Він оточений частоколом. З південно-східньої частини Подолу дорога веде вгору на Печерське, а з найдовшого боку трикутника дорога провадить до Старого Києва. Шлях на Печерське тягнеться на півверсти, а висота гори доходить до двадцяти п’яти сажнів: вона проходить коло царського саду, біля царського палацу й твердині Печерське.
До значних церковних будівель на Подолі належить Братський манастир. Кияни називали його — Києво-Братським Училищно-Богоявленським манастирем. У ньому була церква Успіння Пресвятої Богородиці, сімнадцять на десять сажнів. Побіч церкви стояв шкільний двоповерховий будинок, довжиною у тридцять три, а шириною сім сажнів. Біля школи були дерев’яні будинки для директора школи, вчителів і ченців. Манастир разом із приналежними до нього будинками був обведений муром, і лише одна доріжка вела від нього до ратуші.
До визначніших жіночих манастирів на Подолі належав Фроловський. Він стояв посередині міста з гарною кам’яною церквою й мешканевими будинками, обнесений високим муром. Інший жіночий манастир — Києво-Подольський святої великомучениці Катерини з гарними мурованими церквами розміщувався між мешканевими будинками. У північній частині Подолу, за частоколом, на узбіччі гори, побудовано ряд будинків. Це були переважно гуральні, й між тими будинками стояло два жіночі дерев’яні манастирі — Йорданський і Богословський. На віддалі однієї версти від тих будинків, у підніжжі гори, стояв чоловічий Кирилівський манастир із мурованою церквою, добрими житловими будинками, обведений міцним муром. На північний захід від Кирилівського манастиря простягнулися рівнини й на віддалі дев’ятнадцяти верст містилась церква у селі Вишгород, а далі кілька верст у тому самому напрямі знаходиться величний Межигірський манастир, побудований з каменю.
З Києва Ґюльденштедт продовжував мандрівку на Москву через Ніжин, Батурин, Глухів. Прямуючи до Ніжина, проходив крізь села: Заваричі, Петрівське, Бобровицю, Носівку. В цих селах були церкви. Місто Ніжин розташоване по обох боках річки Остер, за часів Гетьманщини — центр Ніжинського полку. Один із кращих архітектурних пам’яток міста — це шестибанний Миколаївський собор, церква Спаса, Грецька церква, Благовіщенський манастир. Церкви будовані з каменю і є в доброму стані.
У Чернігові було кілька церков, резиденція єпископа, Борисо-Глібський собор, П’ятницька церква та Благовіщенський манастир.
Наступним пунктом мандрівки було місто Глухів, розташоване по лівому березі річки Єсмань. Після зруйнування Батурина (1708 р.) це було головне (столичне) місто Гетьманщини та осідок Малоросійської Колегії. Воно обведене міцним земляним валом. Глухів мав чотири церкви: Пресвятої Тройці, св. Миколая, Трьох Анастасій і Архангела Михаїла та жіночий манастир, що звався Глухівський Успенський Манастир із церквою Успення, збудований із каменю.
В останній прикордонній місцевості на українській території Ґюльденштедт відзначив церкву в селі Єсмань, яке лежить над річкою Єсмань. Перше місто на російській території — це Сівськ. Крізь нього вела дорога на Москву.
Мандрівник Ґюльденштедт в описі України подає часто на означення її, крім офіційної назви Малоросія, також назву Україна[7]. Хоч Україна перестала існувати як окрема державна одиниця (1764), але жила ще така велика любов до рідного краю в українського населення і в пам’яті чужинців, що її уживали часто.
Багато місцевостей, через які проїздив Ґюльденштедт, не збереглися до наших часів, і ми їх не знайдемо на сучасній мапі України. Багато з-поміж тих церков та манастирів, що про них згадує мандрівник, зруйнували — як новітні вандали — більшовики.
* Статтю Олекси Вінтоняка передруковуємо з скороченням
із «Збірника на пошану проф. д-ра Володимира Янева», Мюнхен, 1983 р.
[1] Ґюльденштедт, Йоган Антін народився 1745 року в Ризі. Вчився в Ризькому ліцеї, а в 1763-67 pp. студіював медицину в Берліні й Франкфурті над Одером. Номер 1781 р. в Петербурзі. Академік Палляс видав описи його подорожей у двох томах:
Guldenstadt, Johann Anton: Reisen durch Russland und im Caucaslschen Cebiirge, 2 Bde., St.-Petersburg 1791.
[2] Guldenstadt. J. A.: Reisen durch Russland und im Gaucastschen Gebiirge, Bd. 2. c. 302-359 та 402-433
[3] Верста — староукраїнська одиниця виміру — 1066,8 м.
[4] Сажень (Faden) — староукраїнська одиниця довжини — 2,134 м.
[5] Крок – староукраїнська міра відстані – 0,77 м.
[6] Стопа — староукраїнська міра довжини — 0,298 м.
[7] …Teutsche sind nur sehr wenige (in Gluchov], die öffentliche Kronsämter bekleiden Es hielt sich indeß doch ihrentwegen ein Lutherischer Prediger. Her Neubauer: seit 20 Jahren hier auf, der in diesen(!) März verstorben His vor 4 Jahгеn da die Divisions-Prediger bestellt würden, war er der einziger in Ukrainien. Там же, с. 420.
