Закінчення. Початок у попередньому числі
Спроби прищепити Церкві модель буття як інструмента політики глибоко кореняться в українській реальності, зазначає архиєпископ Ігор Ісіченко. Єрарх переконаний, що єдиною дійсною проблемою Церкви в Україні є духовне зростання парафіян та священників. Тож радить зосередитися на плеканні та повазі до гідності, на виході поза свої зручні гетто до діалогу з іншими, на силі життєвого прикладу і на ролі малих кроків для загоювання суспільних ран.
– Повертаючись до цієї співпраці – а вона важлива – між Церквою і державою, як би ви охарактеризували парадигми цих відносин у 1988-ому, скажімо, 1991-ому і 2019 роках? Як і що змінювалося
– Знаєте, це було в нас подібно до коливання маятника. Для Церкви (власне для УАПЦ, бо про інші я боюся говорити) завжди було кориснішим, коли до влади приходили сили, які не надягали святенницьку машкару і не ставилися до Церкви як до своєї служниці.
Кінець 1980-их – початок 1990-их був часом, коли дуже однозначно посткомуністична адміністрація, яка прийшла до влади в Україні на чолі з колишнім ідеологом ЦК Компартії Кравчуком, заходилася творити собі клон Московського Патріархату старих часів. Причому не слід забувати, що Московський Патріархат сьогодні – це не Церква патріарха Тихона часів Помісного собору 1917 – 1918 років. Та «тихонівська» Церква була розстріляна, посаджена до таборів, знищена. Натомість сьогоднішня РПЦ – це державна Церква, створена Йосифом Сталіним у 1943 році. Не тікаймо від цієї трагічної даності. У Галичині, де енкаведисти возили священників до єпископа Московського Патріархату, щоб вони погодилися «підписати православ’я», тобто перейти до РПЦ, не треба переконувати людей, яка Церква була державною.
Подібне хотіли створити на початку 1990-их в Україні. Цьому певною мірою завадив прихід до влади президента Леоніда Кучми, який намагався формувати свою парадигму стосунків із Церквою, але, як колишній «червоний директор», бачив у ній вигідного «партнера». І тут маємо парадокс: при президентові Кравчуку УАПЦ переслідували і забороняли. Я говорю це без перебільшень. Мені самому доводилося бути учасником молебнів, які розганяли біля Софії Київської, і ходити по судах, програвати їх через формальні зачіпки (на конверті, який надсилали в суд, була наклеєна не та марка). Пам’ятаю прокурора Віктора Шишкіна, якого звільнили за те, що він скерував протест проти незаконної перереєстрації статуту на іншу юрисдикцію: з УАПЦ на УПЦ КП. Після цього всього часи Кучми стали часом стагнації, але заспокійливої для Церкви. Для УАПЦ створили певний простір, щоправда, її знову пробували об’єднати. Батько нинішнього лідера партії «Слуга народу» Дмитра Разумкова Олександр Разумков у 1995 році керував проєктом об’єднанням УАПЦ і УПЦ КП в єдину УАПЦ КП, але проєкт провалився. За цей задум президент Кучма не став триматися – тут йому треба віддати належне. 1996 – 1999 роки ми проіснували більш-менш нормально. Навіть коли прем’єрові часів Леоніда Кучми Вікторові Ющенку вдалося у 2000 році зламати церковну ситуацію і не дати нам здійснити крок, який абсолютно змінив би сучасну ситуацію в Україні. Тоді було підготовлене все, щоб УАПЦ в Україні ввійшла до складу УАПЦ в діаспорі. Ми вже почали поминати Митрополита Костянтина як предстоятеля, він благословив це, але наші плани були зламані. До кінця президентства Кучми і далі паралельно існували дві юрисдикції УАПЦ: Митрополита Методія і Патріархія, яка продовжувала традиції Патріарха Димитрія і підлягала Митрополитові Константину. Змінилося все тільки з приходом до президентства Віктора Ющенка. Тоді для Церкви почався період волюнтаризму.
Я не говоритиму про недавнє президентство Януковича, хоча до певної міри воно було для Церкви не те що спокійним, а радше нейтральним. Янукович не бавився в імператора, поставленого над Церквами. Попри всі його негативи, порівнюючи його з попередниками, я думаю, що він по-кримінальному чітко (люди з кримінальним минулим якось по-своєму, дуже забобонно входять у церковну спільноту) позиціонував себе як вірний Московського Патріархату, ніколи з цим не ховався і не приховував свої преференції. Це допомагало зрозуміти й оцінити релігійну політику того часу, позиціонувати себе на Майдані українським Церквам і в 2004-ому, і в 2014 році.
Часи президентства Порошенка повернули нас в умови волюнтаризму в Церкві, внесли дух політичного експерименту в життя Православних Церков України. Як на мене, це досить небезпечний період. В останні місяці (я вчився у школі в радянські часи і читав класиків радянської літератури, зокрема «Поднятую целину» Шолохова) я пригадував колективізацію часів СРСР. Чому? Бо переведення парафій Московського Патріархату у Православну Церкву України достеменно нагадувало колективізацію 1930-их… Хіба ж не було випадків у областях, де, коли тиснули з Києва, що треба виконувати «план по парафіях», просто перереєстровували каплиці при військових училищах і лікарнях на іншу конфесію. З цим мирилася УПЦ МП, бо для неї це було зручно – не захоплюють парафії.
Але закінчився і цей етап. Це як у спекотний день виходити з приміщення, охолоджуваного кондиціонером. Надворі ми помічаємо реальний світ довкола нас, а не там, де штучно створені певні температури. І Церква покликана до служіння в реальному світі, а не в утвореному для неї гетто.
Переконувати всіх, що у нас все добре, що у нас відбувається духовне відродження – це обманювати самих себе. За останні роки в різних ситуаціях я десятки разів ставив питання: якщо в нас триває духовне відродження, якщо у нас збудовані тисячі храмів різних конфесій, то чому в цей час мораль нашого народу впала, чому ми стали більше красти, давати хабарів, говорити неправду? Не скажу, що все так однозначно, але хотілося б, щоб екстенсивне зростання Церкви і якісне духовне зростання суспільства відбувалися синхронно. Наразі такої суголосності немає, у тому числі в Галичині. І це найбільший виклик для Церкви, бо приховування від себе довколишньої реальності врешті-решт породжує зневіру. Термін «постправда», за який ми часто ховаємося, дуже зручний для втечі від реальності у віртуальний світ, подібний до зачиненої кімнати з кондиційованим повітрям. Але ж ми живемо в реальному світі, де люди сваряться, розлучаються, ходять до церкви, але вірять у переселення душ і носять червону нитку на руці. На жаль, часто наші земляки шукають Бога зовсім далеко, поза традиційними Церквами. Люди переживають страшні духовні кризи, і навіть священники зрікаються сану або накладають на себе руки. Від цього не можна тікати, реальність потребує нашого визнання, навіть для того, щоб дбати про її зміну. В цьому сенсі Папа Франциск може бути взірцем для нас, християн, незалежно від конфесії, бо дуже жорстко і суворо вміє приймати сучасні реалії і закликати до цього всіх довкола, не ховаючись. Церква не може без кінця вдавати із себе невинну жертву підступних сил, які переслідують її. Церква є частинкою суспільства і має нести свою частку провини за стан суспільства. Це ще один виклик, який єднає всіх нас: і православних, і католиків.
– Той стан суспільства, про який ми зараз говоримо, однозначно пов’язаний із травмами, завданими в часи комуністичного панування, адже гідність людини була знищена. Сьогодні її важко повернути на належний рівень. У чому саме комуністичні часи найбільше вплинули на почуття церковної та народної гідності?
– Коли я вчився у школі, середній і вищій, у нас завжди стан економіки Радянського Союзу порівнювали з 1913 роком. Усе виглядало чудово, бо країна постійно зростала порівняно з тим часом. Думаю, що для нас із вами, для нашого українського суспільства дуже зручно ховатися за часами комунізму і виводити всі наші проблеми з травм, завданих комуною. Я дуже рано через різні причини, про які писав у книзі спогадів, відкрив для себе вразливість комунізму і в 1980-их – на початку 1990-их робив усе, аби його щонайшвидше не стало. Але коли говорити про гідність людини, то вона у нас страждала не тільки в радянські часи. Я викладаю історію української літератури епохи Бароко в Харківському університеті імені Каразіна та в Києво-Могилянській академії. І в своєму лекційному курсі дуже часто й охоче зупиняюся на такій знаковій для нашої літератури книзі, як «Історія Русів». На жаль, її не вивчають у школі. А треба – вдумливо, уважно, з олівцем у руці. Там є надзвичайно важливий епізод: промова Івана Богуна перед прийняттям фатального рішення про союз із Росією. Звичайно, це художня вигадка автора. Навряд чи козацький полковник середини XVII століття міг бути таким далекоглядним і проникливим. Але автор, який жив наприкінці XVIII століття, вже добре знав Російську імперію. Тому і вклав у вуста Богуна слова про те, що союз із Росією буде фатальним для України, бо для росіян не існує людської гідності, немає особистостей: «в народі Московському владарює найнеключиміше рабство і невільництво у найвищій мірі, і в них, окрім Божого та Царського, нічого власного нема і бути не може; і людей, на їхню думку, створено нібито для того, щоб у ньому не мати нічого, а лише рабствувати». Є цар – і все. Кожна людина – це тільки холоп царський, навіть якщо вона дворянин. Для людини, яка жила в Речі Посполитій, була вихована у розумінні республіканських свобод, це було диким. Отже, Російська імперія XVIII, XIX і початку ХХ століття була нічим не краща за Совєтський Союз.
Є ще одна книга, яку нам усім, особливо православним, варто частіше читати. Це «The Origin of Russian Communism» (1937 рік) Миколи Бердяєва, де простежується, як більшовизм виникав як синтез комунізму Карла Маркса і російського православного месіанізму, що формувався з XІV століття. Тенденція до нівелювання людської гідності виростає ще з ідеї «Москви – третього Риму» старця Філофея (1523 – 1524 роки), із «Домостроя» (середина XVI століття). Звичайно, комунізм довів це все до логічного завершення і дав взірець тоталітарної доктрини усьому світові. Спроби втілити цей взірець не припиняються навіть у таких економічно розвинених країнах, як Китай, який – не забуваймо! – зберігає диктатуру комуністичної партії.
Росія тепер не є комуністичною, але імперська ідея в ній домінує. Україна тим паче не є комуністичною і на відміну від Росії не є тоталітарною. Але, будьмо щирі, навіть люди молодшого покоління почуваються в стосунках із владою, поліцейськими чи представниками бюрократичного апарату ніяково, розгублено. Як ми ставимося до президента? Як до лідера нації. На кожних виборах шукаємо того лідера, якому передоручимо всі наші повноваження, і хай він далі веде нас, а ми сидітимемо, бавитимемося в настільні ігри тощо. Натомість чиновники нехай вирішують замість мене побутові проблеми аж до прибирання перед моїм власним помешканням.
Оце все і є дуже багатоманітними виявами апатії, яка проявляється в сучасному світі у намаганні втекти від реальних проблем. Коли я їду в метро на лекції чи до храму, то бачу, що дві третини людей сидять зі смартфонами і слухають аудіо, дивляться фільми або, найчастіше, грають в ігри. Вони виключаються з реальності. Я думав, що всюди у світі так. Та коли на запрошення владики Бориса був у Парижі і там теж їхав у метро, то побачив, що парижани читають книжки. Причому серйозні. У нас таке нечасто зустрінеш. Не кажу, що людина на Заході принципово відмінна від нашої, але якраз тут ми можемо говорити про фатальність успадкованого з імперських часів невміння реалізувати власні здібності, боронити свої права.
Мені, як східному українцеві, ніяково говорити про це галичанам, зокрема читачам «Патріярхату», який виходить у Львові. Але в нас побутує стереотип, що галичани більше запобігливі перед начальством і менш здатні захищати почуття власної гідності, аніж східні українці. Дивна річ: у Галичині й на Закарпатті не було комунізму так довго, як у нас, але комплекс меншовартості залишився. У чому тут річ? Слід визнати, що в царській Росії українець міг досягнути дуже високих щаблів адміністративної драбини. Це неправда, що у царській Росії українців гнобили як націю. Нас просто не визнавали за націю. Українець міг бути канцлером імператриці, проте не мав почуватися українцем. Малоросом – будь ласка. І хай би навіть говорив українською, це мало тільки виставляти його на посміховисько. Він не був замкнений у національному гетто, мав можливості для зростання, почувався рівноправною частиною суспільства, хоча насправді був лише «тяглом у поїздах бистроїзних» імперії, як писав Франко в поемі «Мойсей».
А в Галичині українець, греко-католик, був замкнений у етноконфесійному гетто. Це було дуже виграшним для нашої національної культури. Це зберігало мову, консервувало ідентичність, але багато в чому травмувало психіку. Ці травми приховані, їх галичани не люблять виносити назовні, але несуть у собі досі. З величезною пошаною ставлюся до галичан, дуже люблю Львів, буваю тут кілька разів на рік, але мені боляче, що вихідців із Галичини майже нема у вищих ешелонах влади. Чому якщо виходець із Галичини стає спікером парламенту, то стає й об’єктом кпинів, комедійним персонажем? Це глибока психологічна проблема, що потребує глибоких роздумів.
Для зцілення від комплексів меншовартості треба відкрити в собі це болюче минуле, не ховатися від нього, виявити його назовні. Коли бур’ян виростає, треба зривати не його верхівку, а шукати корінь, висмикувати його, викидати. Цей бур’ян – недостатня повага до власної гідності, через яку українці так часто виступають предметом кпинів і в росіян, і в поляків. Ці корені треба в собі віднаходити і нищити нещадно, не допускати, щоб вони розвинулися в молодого покоління.
Що можемо для цього зробити ми, старше покоління? Я своїм парафіянам завжди кажу: «Вчіться до дитини ставитися як до особи з власною гідністю, не повчайте на кожному кроці, не осмикуйте, дослухайтеся до неї, давайте їй право вибору, не змушуйте робити те, чого вона не хоче». Не кажу, що треба залишати дитину напризволяще, але треба змалечку дати їй можливість учитися користуватися даром свободи. Це дар, талант, який треба розвивати. Треба давати простір для зростання.
– Чи бачите конкретні інструменти, які могла б використовувати держава для виховання в народу почуття гідності, а з другого боку – Церква для своєї пастви?
– Ми зробили надмірний акцент на понятті держави і рідко звертаємося до поняття нації, громадського інституту. Це паралізує громадянське суспільство. У нас що не вибори, то змагання не партій, а груп прихильників того чи того лідера, які ситуативно складаються, а потім завмирають і зникають. Держава не повинна керувати нами, вона може тільки створювати сприятливі умови. Держава тим краща, що менше ми її помічаємо. Вона повинна бути жорсткою, коли змушує нас платити податки, виконувати загальнообов’язкові правила, переходити вулицю в належному місці тощо. Президент Зеленський є для нас не усвідомленим ще дарунком долі, бо профанує фетиш президентської посади, фетиш, що його ми винесли з імперського, а не тільки комуністичного минулого. Роками, обираючи президента, ми уявляли його чудотворцем, який змінить геть усе в Україні. І от з’являється така особистість, яка не вміє правильно говорити, яка не має зеленого поняття про те, як керувати державою, і це вводить нас у розпач. Мовляв, що це таке, як так може бути?! А може, це послання, меседж для нас, щоб ми задумалися: а ким є президент для нас? Це ж наш найманий службовець, з якого ми повинні питати, вимагати, якого ми повинні картати за кожен його неправильний жест… Держава повинна бути нашим спільним знаряддям, а для цього нам потрібно усвідомити себе як націю, українську націю зі своїми традиціями, яка існувала задовго до будь-якої держави, яка творила свою державу і 30 червня 1941 року, і 22 січня 1918 року і задовго до того – в часи гетьманські та княжі.
Держави змінюються, а нації залишаються. І титульна нація зобов’язана мати свої інститути, через які вона впливає на державу, власні понадпартійні структури. У цьому відношенні суспільно важливі Церкви, які належать до Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій. Адже остання починає поволі відігравати свою несподівано позитивну роль – підказує нам, як треба діяти. Наша «Просвіта», незалежні профспілки, яких ще немає, повинні запрацювати і чинити тиск на державу, керувати нею, не входячи в її структури. Наприклад, справді абсурдно, коли успішний бізнесмен іде у Верховну Раду, щоби сидіти й писати закони, замість того, щоб керувати своєю фірмою, чи, як Володимир В’ятрович, який успішно керував Інститутом національної пам’яті, раптом зібрався йти в депутати і просиджувати час у Раді, який міг би набагато продуктивніше реалізувати деінде.
Отже, перед нами відкривається важлива перспектива нового прочитання ідеї держави. Зрозуміло, що олігархічна система ще готує для нас низку важких експериментів. Перші наслідки вже маємо в історії довкола перейменування проспекту Петра Григоренка у Харкові, якому наш одіозний мер запрагнув повернути ім’я маршала Жукова. Наразі це зовнішні, декоративні елементи нашої національної державності. Але є ще закони, які мають стратегічне значення і які перебувають під загрозою. Нам треба навчитися читати ці закони, розуміти їх, дотримуватися їх. Треба вчитися бути громадянами. Коли ми навчилися цього, можемо питати з держави.
– На початку 1990-их відносини між Церквами були досить складні. Така ситуація не робила честі нікому і загалом кидала тінь на релігійну сферу. Ситуація змінилася, але попри те, напевне, у міжцерковних відносинах залишились якісь недопрацювання. Яке «домашнє завдання» нам треба виконати, щоби наші братерські стосунки потеплішали?
– Наша справді фундаментальна проблема – духовне зростання і парафіян, і священників. У 1990-их була ілюзія, що, мовляв, старше покоління, яке пройшло совєтську школу, винне в усіх колізіях. Ось воно відійде, прийдуть молоді, й тоді настане зовсім інше життя.
Я викладаю в університеті з 1981 року філологам і журналістам. Тож наведу за приклад журналістів, які на початку 1990-их були дуже відповідальні, сумлінні, але з кожним роком якість журналістики погіршувалася. На межі століть я помітив, що юнаки та дівчата ще з першого курсу готові продатися будь-кому, хто більше заплатить, бачать себе на послугах великого бізнесу. Молода людина вразлива до кон’юнктури, до моди і ще не має сили протистояти їхньому впливу. А добрих взірців так мало…
Боюся, що священники, які приходили після 1991 року в Церкву, були інакше налаштовані, аніж ті, які приходили у 1970 – 1980 роках. Вибір служіння в УГКЦ вимагав виняткової мужності та непохитної віри. Навіть у Московському Патріархаті попри те, що там священників масово вербували в КГБ і вони перебували під постійним наглядом парторганів, клирик мав усвідомлювати, що йде на конфлікт із владою, принаймні конфлікт ідеологічний. Зараз цього бракує. Тому часто священник не має в собі елемента нонконформізму, необхідного кожному. Чи плекають його в семінаріях? Дуже сумніваюсь.
Ще одне поняття, яке було дощенту спрофановане за останні півстоліття, це екуменізм. Є глибоко шанований мною Інститут екуменічних студій при УКУ, але його існування, мені здається, ще не вплинуло радикально на саме тлумачення цього терміна в Україні. Екуменічний рух кінця ХХ століття був прикриттям для спроб Совєтського Союзу впливати через церковну єрархію на міжнародну політику. Мені, людині, яка читала «Журнал Московской Патриархии» у 1970 – 1980-их, дуже добре це відомо. Очевидно, тепер мовиться про нове формування семінаристів. Нещодавно на круглому конфестолі у Києві Людмила Олександрівна Филипович, голова секції релігієзнавства при Інституті філософії України, розпачливо розповідала про те, що була в семінарії нової Церкви (ПЦУ), в яку вона вірить і до створення якої доклалася, та спитала семінаристів, як вони ставляться до прохання УГКЦ про відправу Служби Божої в соборі Святої Софії Київської на Благовіщення. І була приголомшена тим, з якою агресією та одностайністю семінаристи почали проти цього протестувати. Тобто нове покоління священників, яке щойно формується в семінарії, вже перейняте духом конфесійного ексклюзивізму. Чи можуть старші навчити його думати й поводитися інакше? За однієї умови: якщо керуватимуться в Церкві заповідями любові, а не змагальним духом світу. І якщо усвідомлять, що Церква входить у секулярне суспільство, гідна присутність у якому можлива лише за умови повсякчасного демонстрування християнської солідарності.
Своїм священникам і парафіянам я завжди кажу, що вони не повинні покладатися на слово, яким навчають: хай навчають своєю поведінкою, своїм життям, своєю усмішкою, якої нам бракує в стосунках з іншими людьми. Оця відкритість, готовність до пошани гідності іншої людини – невеличкі, але важливі кроки до наших майбутніх кращих стосунків. Ще з часів, коли я де-факто був керуючим справами Патріархії УАПЦ (цікаво, але де-юре я ним лишаюся досі), пам’ятаю жорсткі конфлікти між греко-католицькими і православними громадами. Знаю, що на місцях уже спокійніше, що вже нема викличних протистоянь, але не треба мати ілюзій і вважати, що все добре. Загоєння ран початку 1990-их – це справа майбутнього, до цього треба ставитися спокійно, не форсувати події. Але це єдина мотивована Євангелієм стратегія діяльного, ефективного служіння Христової Церкви в Україні ХХІ століття. Церкви, яку вся логіка національної історії та виклики сьогодення спрямовують на шлях консолідації на ґрунті нашої спільної київської, святософійської спадщини. Консолідації не заради відродження певних історично пережитих структур і звичаїв, а в ім’я реалізації виняткової місії Церкви – сміливого провадження нашого народу в майбутнє. Місії духовного лідера нації.
Розмовляв Володимир Мороз
