Необхідність швидко відгукуватися на виклики сучасності – одне з головних завдань Церкви, і тут київська традиція дає значний аванс: місійність першочергово укорінена в ній, акцентує архиєпископ Ігор Ісіченко. Владика люб’язно ділиться з читачами «Патріярхату» думками про те, що означає «доростати до патріярхату», про актуальність спадщини митрополита Петра Могили і небезпеки інструменталізації Церкви.
– Преосвященний владико Ігоре, ви є свідком відродження Церкви після часів комуністичного переслідування. На вашу думку, які процеси, пов’язані з відродженням Церкви, залишилися в тіні, а які недостатньо осмислені та неналежно оцінені?
– «Відродження» – досить контроверсійний і небезпечний термін, адже він передбачає існування в минулому ідеального стану, до якого необхідно було б повернутись. А оскільки я займався історією нашої культури і літератури крізь призму історії Церкви, не можу назвати жодного такого ідеального періоду в історії духовного життя нашого народу і, відповідно, української Церкви. Та в цій історії виринають тенденції, які, можливо, не були реалізовані в минулому і які годилося б реалізувати тепер. Власне кажучи, сьогодні те, що оприявнюється після 30 років більш-менш вільного існування Церкви в Україні, це необхідність оперативно відгукуватися на нові виклики, це місійність Церкви. Власне це, може, і є одна з тих ключових рис Київської Церкви, яка з різних причин утвердилася в ній від початку. Адже в античний світ Церква приходила як релігія рабів і малоосвічених людей, що протистояла культурі філософів. Зрештою, слово «філософія» у ранньому християнстві було радше лайливим, аніж позитивним. У нашу ситуацію, в Київську Русь, Церква приходила як релігія книги та освіти і протягом всього свого існування до ХХ століття включно була пов’язана з несенням освіти. Як це не парадоксально, така місія тривала й у ХХ столітті: адже саме церковні інституції в діаспорі пов’язували нашу спільноту і забезпечували тяглість її зв’язку з національною традицією, трансплантованою на різні континенти. При церквах існували не тільки суботні школи, а й відділи Наукового товариства імені Тараса Шевченка, Всеукраїнська вільна академія наук продовжувала своє існування в діаспорі значною мірою завдяки церковному спонсорству. Думаю, для журналу «Патріярхат» зайве говорити про роль УГКЦ для розвитку української культури в діаспорі. Але не забуваймо про Патріарха Мстислава, який, тільки-но повернувшись до нас, до Харкова, передусім подарував п’ять книг «Історії Української Православної Церкви», хвалився перед нами тими культурними проєктами, які реалізував у діаспорі. Він наприкінці ХХ століття у місто, яке без перебільшення було і певною мірою залишається інтелектуальною столицею України, ніс розуміння того, що Церква є носієм не лише віри, а й інтелекту, освіти. Цей інтелектуальний потенціал Церкви не вдалося реалізувати в Україні, бо ми дозволили ці 30 років визискувати ідею церковного відродження різного роду політикам, які намагалися пов’язати її зі своїми електоральними зацікавленнями, а також «ентузіастам» від народознавства, які хотіли опустити роль Церкви до одного зі складників культурної традиції.
Нема що говорити, Церква виконує і цю роль, але ж значно важливіша інша її роль – духовне оздоровлення нації. Коли ми споглядаємо трагічні моменти протистояння політичних сил під час визвольних змагань 1917 – 1921 років або дивимося на абсурдне взаємне поборювання носіїв ідеологічно близьких позицій у наш час, то забуваємо, що в нас понад 1000 років існує духовна сила, яка за своєю природою і покликанням здатна протистояти всім поділам. Можливо, для нас сьогодні прочитання духовної традиції – це повернення навіть не так до постатей Петра Могили чи Іпатія Потія, як до сповідницького досвіду князів Бориса і Гліба, які у виборі між духовним та світським (політичною боротьбою) чинниками обрали абсурдний, з погляду повсякденної логіки, шлях протистояння братовбивчій боротьбі через категоричну відмову від участі в ній. Це також одна з непрочитаних сторінок нашої історії, яка сьогодні дуже потрібна. Я захоплююся владиками Борисом Ґудзяком і Глібом Лончиною, які у Західній Європі започаткували повернення до борисоглібської традиції. Мені зворушливо згадувати, що владика Борис запросив мене на один із експериментальних заходів, запропонованих УКУ після останнього Майдану щойно урухомленій Верховній Раді, – бесіду про спадщину Бориса і Гліба. Здається, це було на світанку ювілейного, на жаль, змарнованого за іншими справами 2015 року – року спогаду про подвиг цих князів.
– Період, у який ми живемо, останні 20-30 років, видається мені дуже схожим на період керування Церквою Петра Могили. Що скажете на це? На що Київській Церкві загалом варто звернути увагу, який урок із того періоду варто винести?
– Впродовж останніх трьох років у своїх літературознавчих пошуках я був зосереджений на відтинку передмогилянському і ранньомогилянському. Цей період не такий уже й суголосний нашому часові. Хоча тенденції, які зароджувалися в ранньомогилянський період і були відчуті митрополитом Петром Могилою, оприявнюються й сьогодні. На поверхні лежать дві ключові взаємопов’язані проблеми: російське домінування в Україні – домінування російської імперської культури та ідеології – і в той же час дивним та парадоксальним чином пов’язаний із цим популізм. Початок XVII століття був періодом розбрату, коли після Берестейської угоди виокремилася частина Церкви, яка відмовилася визнавати Берестейську угоду.
У Православній Церкві не завжди прийнято називати історичні реалії своїми іменами, але якщо ми будемо застосовувати сучасну термінологію, то хто організував цей розбрат? Олігархи. Бо ким був князь Костянтин-Василь Острозький? Попри величезну його роль в історії нашої культури, він був класичним олігархом, який узяв на себе, як Новінський тепер, право опікуватися Церквою. І спробував використати право патронату так, щоб Церква корилася не народові. Представники аристократії українського походження бажали мати Церкву, може, не за служницю, але в усякому разі за виконавицю своїх запитів. Припускаю, що ці запити були породжені найкращими почуттями, але почуттями своєрідними, обумовленими певним суспільним середовищем, як і сьогодні.
З другого боку, логіка подій впровадила в це середовище таку креативну й одночасно руйнівну силу, як козацтво. Мабуть, ніхто краще за В’ячеслава Липинського не прочитав цього козацького досвіду… На жаль, ми й досі засліплені козакофільством романтичних часів, яке позначилося на всій українській патріотичній спільноті. Визнаючи унікальну роль козацтва у формуванні української ідентичності, не слід забувати, що воно було керованою власними становими амбіціями масою. І ось тут напрошуються аналогії із сучасною хворобою, яка сформувала електоральні настрої на виборах 2019 року… Масова свідомість швидше підхоплює примітивні та прості гасла, які не потребують того, щоб над ними замислюватися. «За віру православну!» – прекрасне гасло, але воно було сприйняте вузько, прагматично і спричинилося до того, що у 1620 році була створена структура, яка нібито задовольняла запити тієї частини Церкви, що залишилася у православ’ї, але несла в собі величезну небезпеку поступливості перед північним вектором свого розвитку.
Років два тому, коли в Києві проходив черговий конгрес україністів, я готував доповідь на основі аналізу діалогу Захарії Копистинського і Лева Кревзи. Коли уважно читати «Палінодію» Копистинського – величезний фоліант, то, попри чудову українську мову і глибокі богословські знання автора, широке використання ним патристичної літератури, помічаємо кілька дуже небезпечних тенденцій, які й сьогодні домінують на вебсайтах Української Православної Церкви Московського Патріархату. Це ідеалізація традиції, акцентування на необхідності лучитися Малій Русі з Великою. Практично тут уже з’являється тенденція впровадження в українську церковну лексику цього безневинного – у грецькому розумінні – терміна «Μικρὰ Ῥωσσία», який первісно означав корінну, материкову Русь на відміну від «Μεγάλη Ῥωσσία» – Русі діаспорної. І вже у цей час він переосмислюється: у Копистинського закладається хвороба малоросійства, яка потім у тому ж середовищі київських книжників обернеться найстрашнішою, мабуть, інтелектуальною провиною київського книжного середовища перед українським народом. Мовиться про Синопсис 1674 року, який ми сором’язливо замовчуємо, але який, по суті, був добровільним презентуванням київськими книжниками моделі імперії триєдиного «руського» народу. Петрові І не лишалося нічого іншого, як запросити одного з прихильників цієї ідеї – Феофана Прокоповича та інкультурувати її в свою політичну практику. Народжувалася ж вона не в Росії, а в Києві. І народжувалася в перебігу драматичного протистояння, яке оприявнилося на початку XVII століття.
Петро Могила був людиною, закоріненою у східну християнську традицію. Водночас він людина, яка дуже болюче відчувала межу цивілізацій Заходу і Сходу не в розумінні християнства західного і східного, а у вимірі зустрічі християнства та ісламу. Petru Movilă походив із Молдови й Волощини – князівств, які були васальними Оттоманській Порті. Його близькі родичі гинули в міжусобних війнах, які інспірувалися втручанням турецької влади. Він, людина високої освіти, відчував ці тенденції, відчував небезпеку популізму. Козацьким повстанням він категорично протистояв. Спеціально для збірника, який, сподіваюся, невдовзі вийде таки в УКУ, я написав статтю про вірш-некролог на похорон Сильвестра Косова – наступника Петра Могили. В часі роботи над цією розвідкою я з внутрішньою посмішкою розуміння читав про проблеми Косова, який мав зустрічати в Києві то одних завойовників, то інших, виходячи їм назустріч… московських бояр разом із ними. Але перед московськими послами він виголошував промову про апостола Андрія Первозваного, який хрестив Київ задовго до того, як християнська віра прийшла на північ. Він виношував ідею універсального діалогу. Чи була це унія в тому розумінні, як писав Аркадій Жуковський, – складне питання. Принаймні думаю, що ті суголосні думки, які виношуються сьогодні в діалогах Папи Франциска і Патріарха Вартоломія, були б абсолютно близькі та зрозумілі Петру Могилі, він би їх підтримав. Не випадково і Мелетій Смотрицький згадує про перші зустрічі з митрополитом Йовом Борецьким та Петром Могилою (здається, тоді ще навіть не архимандритом Києво-Печерської лаври) як про зустріч однодумців, які шукали вихід із занепаду, прагнули відвернути конфлікти в середовищі українців. Він був людиною інтелектуально розвиненою, глибоко побожною, аскетичною. Це згадують всі ті, що залишили про нього спогади. Але водночас він був людиною доволі жорсткою в управлінні, можна сказати, в якомусь сенсі авторитарною, бо дбав про єрархічність Церкви, про вихід з-під домінування політичних сил, які на неї впливали. Саме при Могилі припинилося брутальне втручання в церковне життя братств, які наприкінці XVI століття перетворилися з допоміжної сили Церкви на силу, яка нею намагалася керувати.
Коли миряни керують Церквою, це часом виливається у змагання з силою Святого Духа. Що зовсім не означає необхідність усунути мирян від адміністрування Церквою. В жодному разі! Українська Церква завжди була сильною активністю мирян. Галичина значною мірою зберегла цю традицію. На сході України за останні століття ця традиція була майже втрачена. Відбулося відчуження мирян від Церкви, що стала сприйматися в суто прагматичному вимірі як фірма для відправи треб. Наша спільна турбота сьогодні – залучити до активного церковного життя в межах своїх повноважень усі єрархічні складники: і єпископат, і священників, і мирян. Це не означає, що всі повинні керувати Церквою демократичним шляхом, який і в політичному житті спричиняє несподівані повороти, як цього року в Україні. Ми повинні бути чемними, активними, слухняними, ініціативними частинками церковного тіла, пам’ятаючи, що главою Церкви є Христос, а не ми з вами. Відтак конструктивна участь у церковному житті можлива за однієї умови: коли ми дослухаємося до Божої волі й діємо суголосно їй. Це дозволить нам подолати внутрішній бар’єр, який існує в багатьох, особливо молодих людей. Вони можуть зайти до храму, як до музею, подивитися, постояти скраєчку, може, поставити свічку, але так і не відчути себе частиною зібраної в ньому спільноти. Апатичне, споглядальне ставлення до спільноти визначає і відчуженість абсолютної більшості хрещених українців від реального церковного життя чи то на парафіяльному, чи на єпархіяльному рівні.
Традиція Петра Могили для нас дуже актуальна. Потрібна нам і сміливість Петра Могили, бо ми й тепер дуже часто очікуємо розв’язання наших проблем кимось ззовні. Данайським даром для Православної Церкви України став томос, здобутий стараннями президента Петра Порошенка. Попри свою безперечну позитивну роль для української церковної спільноти, томос перетворює Церкву на статиста. Ні для кого не секрет, що його здобуто силами політиків завдяки колишньому президентові та його оточенню. Світські високопосадовці їздили до Стамбула, збирали в Адміністрації президента представників конфесій, диктували їм умови об’єднання, пробували зібрати єпископів Московського Патріархату. Зрештою, церковні єрархи передали ініціативу владі, яка довела справу томосу до успішного завершення. Але Церква перетворилася на виконавця. І це надзвичайно вразлива роль у світлі нової реальності, коли вибори змінили структуру влади. Мені здається, для Православної Церкви України ця зміна є надзвичайно цінним подарунком, бо ПЦУ нарешті залишена віч-на-віч зі своїми проблемами і має вчитися розв’язувати їх самостійно.
Я, хоч і не вихований у католицькій традиції, розумію принципову відмінність єрархічного устрою Католицької Церкви від Східних Церков. Тож мене захопило недавнє інтерв’ю Блаженнішого Патріарха Святослава, в якому він нагадав, що патріархат твориться не іноземними центрами, а самою Церквою1. І УГКЦ, яка є частиною Католицької Церкви та перебуває в синівській покорі Папі, дає нам усім приклад і заклик до прочитання в церковному контексті слів класика: «Не пора, не пора». Я не кажу, що нам не треба служити ні Римові, ні Константинополю. Маємо їм служити, маємо визнавати старших за себе в родині християнських Церков, маємо визнавати Апостольський Престол як престол святого Петра, бо ж недарма у нашій традиції Петро і Павло називаються первоверховними апостолами. Але при тому не годиться перекладати на Рим, Константинополь чи тим паче на Москву розв’язання наших внутрішніх проблем. Не можна перебувати у Церкві в ролі пасивного спостерігача. Не цього очікує від нас Христос. Він не каже до апостолів: «Стійте на місці, я все за вас зроблю». Він каже: «Ідіть за мною». Цей потужний поклик лунає до нас і від Петра Могили. Дивіться, скільки він зробив того, чого, начебто, не мав би робити! Адже в час, коли існував патріарший центр – Константинополь, київський митрополит був скромним очільником не окремої Церкви, а лише її частинки. Петро Могила перебирає на себе написання Катехизму, впорядковує Требник, рівного якому не було до того часу і нема досі, готує з однодумцями «Λίθος», який був не так полемічним твором, як заохоченням до конструктивного міжконфесійного діалогу. Петро Могила дає нам взірець партнерських стосунків з іншою традицією, з визнанням її здобутків і вимогою шанування гідності партнера в діалозі.
– Він робив ті кроки, які робить сьогодні УГКЦ, які є дуже необхідні на шляху зростання Церкви до рівня патріархату.
– Я б додав ще: намагається робити поки що одна тільки УГКЦ. Чому Харківсько-Полтавська єпархія УАПЦ у 2015 році звернулася з проханням про діалог до єпископату УГКЦ? Бо на той час лише УГКЦ була єдиною конструктивною силою, яка творчо розвивала і розвиває традиції Київської митрополії. Не лише поберестейської, а й часів Володимира Великого і Ярослава Мудрого.
У східних православних середовищах усе частіше лунають голоси, які ставлять за приклад цю модель і закликають долучитися до неї. Дуже приємно, що сьогодні такі голоси лунають і з середовища Митрополита Епіфанія. Не знаю, наскільки воно здатне переламати руйнівні тенденції, раніше закладені в частинах, поєднаних під дахом томосу минулого року, але розуміння цього є. І приємно, що Блаженніший Патріарх Святослав постійно розкриває братні обійми Митрополитові Епіфанію, запрошує простувати разом, не ставлячи себе у становище старшого брата. Бо ж якраз у Церкві завжди програє той, хто позиціонує себе як старший. Христос закликав усіх нас бути найменшими, і біля Христа найстаршим є той, хто здатен відчути себе найменшим, хто здатен бути учнем, а не вчителем. Треба бути наполегливими, послідовними, сміливими, але не амбітними у здійсненні ініціатив: бути, як Петро Могила. Мені здається, що якраз тут УГКЦ завдяки низці попередників Блаженнішого Святослава вже створила майданчик, що може об’єднати всіх нас так, як об’єднує багато років Український католицький університет. Недарма в УКУ їдуть представники різних конфесій, у тому числі Московського Патріархату. Як я знаю, це єдиний майданчик, де вони почуваються більш-менш комфортно. Саме цю модель треба розвивати, шукаючи нове, можна сказати, постмодерне, розуміння помісності, єрархічності Церкви, першості Римського Архиєрея. Цю модель опрацьовує богослов’я УГКЦ, і вона цілком прийнятна для Православних Церков. Не думаю, що хтось може навести неспростовні богословські контраргументи супроти неї.
– Чи всім частинам Православної Церкви досі притаманна симфонія Церкви та держави і чи неусвідомлення себе повною мірою Церквою Христовою веде до залежності та спотвореної співпраці з владою?
– У своєму питанні ви вже частково дали відповідь. Мені нічого не залишається, як погодитися. Додам тільки, що минуле століття через катастрофічні події в країнах православного кола дало несподіваний і властивий парадоксальності Божого Провидіння виклик – виклик діаспори. Структура УАПЦ, що склалася в діаспорі через трагічні обставини вигнання, особливо драматичного для східних українців після Другої світової війни, створила модель, яка мені здавалася дуже продуктивною для посткомуністичної України. Це модель Церкви, здатної діяти в партнерстві з державою, але незалежно від неї, спроможної творити соборне тіло в єдності з іншими Церквами, зберігаючи власну ідентичність.
На превеликий жаль, Церква в Україні почала відроджуватися, коли наша Церква в діаспорі уже завмирала. Не було жодного єпископа, який би переїхав сюди. Єдиний владика, який відчував Україну, жив нею і через якого я згодився прийняти єпископський сан, це Патріарх Мстислав. Він мав тоді понад 90 років, тому не міг провадити Церкву в Україні довго. Після його смерті наша Церква ввійшла у єдність з Константинопольським Патріархатом або радше приєдналася до нього на правах окремих єпархій, зберігаючи свою окремішність у Північній і Південній Америці, Західній Європі та Австралії. Ми згодилися й на це. До часу, коли наша Церква в діаспорі не відмовилась остаточно від єдності з Церквою в Україні, я зберігав надію. Тільки тоді, коли 2015 року стало очевидним, що ця Церква стала на шлях інтегрування з різноетнічними частинами Православної Церкви на згаданих територіях, ми були змушені шукати свого місця у новій реальності. І мені здається, для України сьогодні, коли ми змарнували школу нашої Церкви в діаспорі, відкритим залишається один шлях – його ми й обрали. Я не заперечую, що Православна Церква України через дію благодаті Святого Духа зможе також знайти в собі творчі сили, які допоможуть їй стати на шлях аналогічного пошуку. Тим паче, що після краху імперії та внаслідок секуляризації суспільства не має перспективи Церква як ідеологічний відділ держави. На Православних Церквах, які й далі зберігають на собі відбиток симфонії, це рано чи пізно позначиться. Ми маємо дуже небезпечний приклад Росії, де позірно могутня Російська Православна Церква щораз більше втрачає довіру простих людей, особливо в середовищі інтелектуальних верств Російської Федерації. Це для нас є застереженням, уроком та імпульсом на майбутнє. Ми всі шукаємо одного – розуміння того, як зберегти в собі дух апостольського служіння, простування за Христом, до якого нас закликає Господь. І всі ми, усвідомлюючи себе частинками та спадкоємцями Київської митрополії, повинні тяжіти до єдності. Дуже своєчасним і доречним став на початку цього року Пастирський лист Патріарха Святослава про Святу Софію2. Досвід Святої Софії, необхідність його прочитання є теж нагодою, що допомагає нам відчути силу минулого і велич викликів майбутнього.
Продовження в наступному числі
- «Патріархат для УГКЦ не лише титул, а передусім спосіб існування», — Блаженніший Святослав // Синод єпископів Української Греко-Католицької Церкви (https://synod.ugcc.ua), 28 червня 2019 р.
- «Наша Свята Софія». Послання Блаженнішого Святослава з нагоди століття відновлення соборності українського народу та його держави // Київська архиєпархія. Українська Греко-Католицька Церква (https://ugcc.kiev.ua), 23 лютого 2019 р.
