В попередньому номері «Патріярхату» була уміщена стаття, в якій ішлося про дві біблійні моделі співвідношення Церкви і суспільства: в Старому Завіті Бог царює в народі і укладає Завіт з народом, а в Новому царює в серцях людей і укладає особистий завіт з кожним окремим індивідуумом; в Старому Завіті єврейське суспільство за замовчуванням добре й освячене, і в разі відходу від ідеалу Бог його карає, а в Новому світ за замовчуванням лежить у гріху, і Церква в цьому світі – меншість, яка існує не змішуючись зі світом, немов підводний човен у морі – mobilis in mobili, як було написано на стіні «Наутилуса» капітана Немо. Недарма образ Церкви як корабля став такою поширеною алегорією. І звісно, відносини Церкви та суспільства просто не можуть не бути складними й неоднозначними. Ісус у своїх повчаннях казав учням що, з одного боку, їх гнатимуть через Нього, що Він приніс не мир, але розділення, що вороги людині – її домашні, а з іншого боку – учні Ісуса є світлом для світу, і треба їх не під горщиком ховати, а на стіл ставити. Тобто світ їм – плаху і заслання, а вони йому – Євангеліє і любов.
«Не любіть світу, ні того, що у світі. Коли хтось любить світ, в того немає любові Отця», ці слова з Першого послання святого апостола Івана (1 Йо. 2:15). А ще: «Не спрягайтеся з невірними в чуже ярмо! Що спільного між світлом та темрявою?» Друге послання апостола Павла до коринтян (2 Кор. 6:14). Звісно, це вже можна на це відповісти, що тут апостол мав на увазі не світ у цілому, а лише гріхи, які зустрічаються в світі, але так чи інакше виникають дилеми: чи може християнин вчитись у філософських академіях або зараз – у світському університеті? Чи може ходити в театр на Евріпіда чи Софокла або зараз може на виставу «За двома зайцями» Михайла Старицького? Чи захоплюватися пригодами Одіссея чи Енея або піти в кінотеатр на «Вартових галактики»? Чи може засідати в Ареопазі або в нинішній міській раді? Тобто якщо узагальнити: як християнину ставитись до зовнішнього світу – як до ворога, з яким ні про що, окрім «покайтеся, грішники», говорити не варто, чи як до не надто близького, але приємного приятеля, з яким можна і порибалити, і новий фільм обговорити?
За два тисячоліття своєї історії Церква виробила дві моделі ставлення до навколишнього світу: відкидати його, створюючи власний мікросвіт, або активно жити в світі, сприймаючи його культуру, але відділяючи при цьому корисне від некорисного. Обидві моделі використовуються віруючими в наші дні. Є християни, яким не чужа сучасна культура, і вони залюбки міркують над художніми недоліками нових «Зоряних війн», а є радикальні течії, які не читають нічого, крім Біблії, і не співають нічого, крім церковних гімнів. Але як би контрастно не виглядали такі різні підходи, в них нема нічого нового все те Церква проходила ще за часів апостолів.
Першу спробу віддалитись від зовнішнього світу і створити власну культуру, базовану виключно на релігійному досвіді, зробив… Ізраїль. За часів Христа вся єврейська культура, весь побут був про- низаний релігією від традицій і обрядів до літератури. Недарма до Старого Завіту ввійшли УСІ твори давньоєврейської літератури, усіх жанрів на всяк смак. Те ж відбулося й з усіма обрядами і традиціями важко було розібратись, де закінчуються правила віри і починаються народні звичаї (до речі, така ситуація дужа схожа на західноукраїнський, галицький контекст). За межами свого світу євреї, звісно, мусили комунікувати з оточенням і навіть певним чином всотувати його, проте у себе вдома намагалися відмежуватись від чужих культурних впливів. Не дивує, що перші християни спокійно продовжували виконувати усі єврейські традиції і почувались відносно комфортно в такій релігійній культурі до часу, поки юдеї не почали їх переслідувати.
Тікаючи від переслідувань, християни опинилися за межами Палестини в зовсім іншому культурному середовищі – греко-римському. Тут також більшість обрядів і традицій були прив’язані до античних релігій, але й існував величезний пласт пласт культури, пов’язаний безпосередньо з поклонінням Зевсу чи Аполлону. Точніше так: значна частина культури греко-римського світу була світською (театр і література з потужним моральним змістом, скульптура, живопис). А найбільшим відкриттям стала антична філософія, багато течій і шкіл якої відштовхувались від ідеї, що божественне – єдине. Ксенофан, Сократ, Платон робили на це сильний наголос. Ця ідея присутня в етичній концепції стоїків. Понад те, цей новий світ спершу не горів бажанням гнати і нищити християн. Згадаймо книгу Діянь святих апостолів: Павла гнали переважно юдеї, а представники римської влади зазвичай або відверто захищали його, або принаймні не створювали додаткових проблем.
І ось перед християнами постали два тісно пов’язані між собою питання: наскільки можна відірватись від старих юдейських традицій і наскільки можна сприймати античну культуру? Тобто чи має навернений у християнство грек обрізатись і святкувати Йом-Кіпур і чи можна християнам читати Платона і шанувати подвиг трьохсот спартанців?
Першому питанню присвячено чимало місця в книзі Діянь святих апостолів і посланнях святого Павла. Зокрема, в 15 главі Діянь йдеться про те, що християни з палестинських євреїв (якраз із тих, які вважали своє своє село центром всесвіту) проповідували, що без обрізання і виконання єврейського закону спасіння не буде. І через це в Єрусалимі був скликаний Собор, на якому вирішили, що не слід «ніякого більше не складати тягаря, крім цього необхідного» (Ді. 15, 28). Тобто традиції традиціями, а віра від них не залежить.
Слід зазначити, що старозавітна релігія була розрахована виключно на Ізраїль, тобто відноснозамкнуту спільноту. Похід у гості до іновірців, м’яко кажучи, не схвалювався. А як пішов, маєш відбути ритуальне очищення. Прихід Месії та встановлення Царства Небесного також розглядалися виключно в «єврейському» вимірі: Месія прийде – лад наведе. Тобто вижене римлян і зробить все «як за Соломона». Навіть після того, як Месія сказав іти і навчати всі народи, сказав, що з усіх кінців світу прийдуть і засядуть разом із Авраамом, апостолам не все було відразу зрозуміло. Згадаймо, як в 11 главі книги Діянь Петро мусить довго пояснювати братам, чому він ходив до «необрізаних» і проповідував римському сотнику (Ді. 11,1-18). Не беручи цього до уваги, важко зрозуміти, яким важливим кроком уперед була відмова від «євреїзації» християн. Дозволивши своїм вірним працювати в суботу, їсти свинину і вільно ходити в гості до язичників, Церква зробила свідомий вибір – відмовилась від перетворення на замкнену субкультуру і відкрилась для великого світу.
Цікаво, що головним ідеологом такого підходу був святий Павло – єврей і разом із цим уродженець діаспори, римський громадянин, знавець і Тори, і античних філософів та поетів, типовий громадянин всесвіту, який усім серцем любив свій народ і його звичаї. Що ж, здоровий освічений націоналізм (як у Шевченка, Пушкіна, Шептицького) завжди йде поряд з інтернаціоналізмом. І той самий святий Павло дав відповідь на друге питання. В своїх проповідях і посланнях він навіть цитував античних авторів, наприклад, Менандра (1 Кор. 15,33), Епіменіда (Тит. 1,12) і так далі. А також сміливо поєднав невідомого єдиного бога античних філософів і християнського Бога під час проповіді в Ареопазі (Ді. 17,22-34). Потім у ранньому християнстві з’явилися такі особи, як святий Юстин Філософ, що говорив про Сократа як такого, що його вбили за віру в істинного Бога, Климент Александрійський, який цитував Гомера і Вергілія в своїх моральних повчаннях, та багато інших. Багатьох античних філософів почали називати «християни до Христа», з’явилася усталена думка, що філософія для греків була таким самим поводирем до Христа, як Закон був для євреїв. Все це, з одного боку, привертало до Церкви освічених людей, а з іншого помагало християнам гідно почуватися в тодішньому світі, розвивати власну літературу і мистецтво, допоки вимоги цього світу не конфліктували з вірою. І тут уже християнам не бракувало ані стійкості, ані принциповості. Недарма в історії збереглись імена багатьох християн, які любили філософію, віддано служили імперії у війську чи при дворі, але коли від них вимагали зректися Христа без сумніву йшли на смерть, згадуючи при цьому і святого Павла, і Сократа.
Церква змогла відділити зерно від полови, відкинути поклоніння Юпітерові і божественним імператорам, але прийняти Платона і Вергілія. І цей мудрий вибір допоміг їй не просто вижити в тогочасному суспільстві, а ще й пережити і перемогти його, а пізніше – урятувати те найкраще, що було в античному світі.
Біблія вчить, що всі ми смертні, та й Судний день рано чи пізно настане. Тож для християнина цей світ цей світ – місце не життя, а очікування, не оселя, а двірець, вокзал, де всі ми сидимо, чекаючи потяг, який довезе нас до Христа. І там після зустрічі з Ним все вже буде по-справжньому. Тут сидять на валізах, дрімають в одязі – одне слово, чувають. Але й до вокзалу можна ставитись по-різному: можна, приміром, дві години чекати поїзда і простояти на пероні з торбами в руках, а можна сісти у кав’ярні на вокзалі або стати на краю платформи, де краще видно зірки, взяти люльку і думати про вічне. А ще можна взяти активну участь в житті двірця: прибрати сміття чи допомогти потребуючому, підказати дорогу приїжджому, припильнувати торби сусіда і т. д. Або якщо ви історик, розповісти жіночкам з тої кав’ярні про те, яка це давня і красива будівля (нехай їх від цього розпирає гордість). Саме цим і вирішили зайнятися християни на Заході, коли «директора двірця» не стало, а охоронці розбіглися… Це відбулося в V столітті, коли під натиском нових племен, які заполонили Європу, впала Західна Римська імперія. Але це вже окрема тема…
