о. Олег Гірник, ліц. релігійних наук, старший викладач кафедри богослов’я УКУ
Після численних постÍв чи пÓстів (я навмисне використовую цю гру слів: піст – як практика аскетична і пост – у Facebook), тобто після постмодернізму, посттоталітаризму, постколоніалізму, нарешті, постгуманізму ми прийшли до постправди. Хочу поставити питання, якого вже у доповідях дещо торкнулися: чи на ситуацію перенасиченості «постами» не можна подивитися з позитивної точки зору як на одну з можливостей, коли втомлене людство перенасититься ґаджетами та всім інформаційним простором і нарешті зверне увагу на Того, хто є Шлях, Істина і Життя, цілковито зосередиться на особі Ісуса Христа?
Нещодавно мені довелося чути згадку про всім відомого отця Василя Поточняка. Багато хто знав його особисто, багато хто був близько до нього в його особистій трагедії. Отець Василь довший час працював з нашими заробітчанами, особливо в Італії. Я особисто його не знав, але чув про нього особливу історію. Він знав, що помре, і агонія його тривала досить довго – якщо не помиляюся, приблизно три роки. Цей час дав йому можливість підійти до своєї ситуації дуже продумано, серйозно, побогословськи. Попри важкий стан попри відчуття, що життя його полишає, в повідомленнях отець писав, що має відчуття зцілення, що йому краще, що він ось-ось стане на ноги і все буде добре…
Історик, який коли-небудь досліджуватиме життя отця Поточняка, читатиме його мемуари, захоче видати якусь книгу про нього, скаже, що, мабуть, отець обманював, казав неправду, бо відчував, що втрачає сили, помирає, але запевняв, що почувається щораз краще. Проте якщо ми подивимося на цю історичну правду з точки зору правди богослов’я, виникне інша ситуація: він казав правду, адже знав, що наближається до моменту, який у християнстві називається воскресінням. Складається цікава ситуація! Навмисно на цьому наголошую, бо в нашій Церкві є одна проблема: ми багато займалися і займаємося (і треба це робити) студіями історії, минулого, але інша важлива сторона богослов’я перебуває в дещо занедбаному стані. Звісно, богослов’я, як кажуть, з пальця не висмоктане, ми не повинні його придумувати, бо його «треба» придумувати. Воно виростає з духовного досвіду.
Наведу приклад ще одного посту у Facebook нашого відомого сучасного філософа Андрія Баумайстера. Нещодавно він написав, що коли ми втомимося від інформаційного непотребу, від усіх технологій, нам залишиться одна річ – самотність і тиша, а разом із самотністю і тишею приходить потужний досвід Бога. Це сказав філософ, не богослов! Це свідчить про те, що формується певний клімат, і тому чи можемо ми на ситуацію, яка на перший погляд виглядає розпачливо та безнадійно, як постправда, подивитися в світлі правди Христової та богословської?
о. Юрій Блажиєвський, головний редактор журналу «Скинія», духівник товариства студентів-католиків «Обнова»
Ситуація суспільства, яку ми називаємо постправдою, в принципі, народжується з мішанини, змішання, розпорошеності суспільства, як про це сказав отець Мирослав Татарин. Ситуація будь-якого «пост» можлива лише після того, як багато елементів перемішані, лише в контексті хаосу, безладу. Ми можемо говорити про ситуації «пост» якоїсь ясної, чіткої, попередньої ситуації. До цього питання можна підходити в різний спосіб, але варто пам’ятати, що змішати легше, ніж розділити. Етичне питання, на якому наголошував пан Мирослав Маринович, ускладнюється тим, що ми живемо не тільки в ситуації постправди, а й постетики. Це так само вибиває нам землю з-під ніг. Тоді треба починати шукати спільну базу, щоби пробувати розплутати цей клубок хоч би почасти, хоч би знайти підхід до цього розплутування.
Хочу також нав’язати до слів владики Ігоря Ісіченка про методи риторики на рівні емоцій, про спосіб представлення себе РПЦ і намагання підмінити собою цілість. Це також підставова філософська помилка, past pro toto, підміни цілості часткою. Це дуже добре працює, бо потім не бачиш, де помилився, і замести сліди так само дуже легко.
Молоде покоління сьогодні стежить за серіалом «Картковий будинок», багато хто із захопленням та недовірою спостерігає за тим, як можна чіткий і злагоджений механізм підім’яти під себе. В серіалі простежується проста думка: якщо ти не можеш перемогти чесно, етично, якщо не можеш виграти в даній системі правил, то мусиш зруйнувати цей картковий будинок, створити хаос і на хвилі цього хаосу встановити свої правила. Ця аналогія допомагає мені відчитувати ситуацію з Росією. У книзі Алена Безансона «Свята Русь» є ключ до розкриття «таємничої російської душі», пояснення того, чому в Росії можливе співіснування двох правд – є правда і є істина, одне земне, друге небесне. За правдою стоїть певний фактаж, натомість істина належить до категорії ідей і має набагато більший авторитет. Тією істиною завжди можна прикритися і сказати, що така Божа воля… Така «істина» також може претендувати на звання постправди. Це приклад змішання порядку, приклад ламання правил.
Я не маю рецепта, як це розплутати, але мій хід думок такий, що якщо ми не можемо спиратися на об’єктивні норми, якщо ми не можемо спиратися на об’єктивну базу, тому що вона вже не є спільною для нас усіх, учасників дискусії. А так є насправді, бо це не так, що зараз трішки інакше, ніж 20 чи 50 років тому, зараз зовсім інакше, аніж протягом цілої історії, бо завжди в людині була прив’язаність до того, що існує якась об’єктивна норма (як її відчитували – то вже інше питання). Але зараз ми прийшли до того, що об’єктивна норма зникає як така, її органічно не сприймає сьогоднішнє суспільство, відходячи в суб’єктивізм. Ми не можемо домовитися, порозумітися, бо нам бракує спільної площини, нема спільної точки відліку для всіх учасників дискусії. Якщо кожен буде на своїй точці відліку, то навіть якщо вживатимуться однакові терміни, ситуація ставатиме ще більш заплутаною. Отож, питання: які критерії ми могли б вибрати, щоби починати шукати шляхи розділення того, що є змішане, розплутувати клубок. Звідки починати шукати? Це як зі скотчем: якщо не зазначити, де його кінець, то важко за третім чи навіть десятим разом його розмотати. Напевне до об’єктивних чинників відкликуватись дуже важко, оскільки такі категорії, як правда, краса, моральність, впали, як той картковий будинок, і тому можна оцінити ситуацію тверезо, можна констатувати, але це не принесе розв’язку. Де шукати розв’язок, як не в об’єктивних нормах?
Можливо, варто звернутися до трохи іншого поля, можливо, варто звернути увагу на цінності? Це гарне слово, яке може містити в собі різні речі, але всі ж згідні з тим, що свої пріоритети вони встановлюють згідно з внутрішніми цінностями. Це вже якась спільна площина. Цінність як така не є знецінена, все інше – знецінене, перепрошую за тавтологію, цінність ще має цінність. Тому якщо нам вдасться спільно розмовляти на площині цінностей, можливо, ми дійдемо до того, що будемо деякі цінності визнавати спільними, і це вже дасть нам базу, щоби йти далі. Шукаючи відповіді на те, де поза об’єктивною нормою можна знайти точку старту, щоби колись дійти до фінішу, дивлячись на сучасне суспільство, на цей «картковий будинок», я починаю думати про те, що ще має сенс для більшості суспільства: кожен із нас хотів би мати свої цінності, кожен їх так чи інакше вибудовує. Отже, можливо, питання ускладнюється і одночасно полегшується тим, що тут ми можемо знайти спільну площину.
Олег Турій, к. і. н. , проректор із зовнішніх зв’язків УКУ, завідувач кафедри церковної історії УКУ та директор Інституту історії Церкви УКУ
Сьогодні ми маємо дуже багато різних слів із префіксом пост-: постмодернізм, постправда, постсекуляризм тощо. Загалом все зводиться до того, що те, що було раніше, тепер вже не має значення, є щось інше, але те «інше» ми ще не можемо окреслити.
Історикові деколи дивно спостерігати, що ми робимо вигляд, ніби справді стоїмо перед якоюсь невідомістю, перед якимось хаосом. З одного боку, до деякої міри так і є, а з другого боку, є речі, які дуже подібні, які добре відомі з історії, які можна знайти ще в античній Греції. Візьму дуже конкретну історичну ситуацію. Якщо ми говоримо про постмодернізм, якщо ми говоримо про світ після кінця історії (тут маємо на увазі Тойнбі, Фукуяму і так далі), то мусимо розуміти, що справді закінчилася якась епоха і що ця епоха була пов’язана з двома світовими війнами та спробами подолати наслідки цих воєн у Європі й Північній Америці одним способом. У іншій частині Європи чекали розвалу тоталітаризму, тоді ця вся історія закінчиться, бо будуть вирішені ті проблеми, на які знайдені рецепти в одному місці, треба їх просто транспортувати в інше місце. Що ми маємо натомість? Натомість ми маємо дуже цікаву ситуацію: втративши Бога, Захід, так би мовити, фрагментувався і зараз займається пошуками тих різних «пост». Що ми маємо на Сході (хоча не тільки на Сході)? Маємо відродження риторики, відродження моделей мислення, які не лише характерні для періоду перед Другою світовою війною, а радше для кінця ХІХ століття. Тобто ціла геополітика, новий націоналізм, замішаний на популізмі та лідерських якостях, тощо. Все це дуже яскраво видно не лише на прикладі Росії, виразно бачимо це й на прикладі Трампа і наших найближчих західних сусідів – Угорщини та Польщі. Якщо почитати, які аргументи наводять люди, які є політичними лідерами, то мені як історику вони дуже багато що нагадують з кінця ХІХ століття, що потім призвело до двох воєн, особливо до Другої світової. Тому насправді історія може дуже допомогти. Я не прихильник механічного порівняння і тої тези, що історія повторюється. Історія не повторюється – повторюються певні моделі поведінки, повторюються чесноти, помилки людей, які виходять із суто людських якостей. Тож у цьому випадку я не драматизував би той надмірний релятивізм, фрагментаризм, тому що ми бачимо, що попри наші дискусії є люди, які чітко знають, що роблять, які чітко здобувають те, чого хочуть, і мають дуже чіткі орієнтири. Навпаки, мені здається, що всі ці розмови про відсутність, про постправди і так далі є добрим ґрунтом, щоби посіяти тотальну зневіру, бо нібито хтось за замовчуванням знає відповіді на питання або принаймні на нього можна покластися, бо з ним не пропадеш. Це риторика, спосіб ангажування і мобілізації мас. Нам тільки здається, що у Facebook всі рівні, що кожен може здобути прихильників, але це маргінальні явища. Насправді, коли включаються механізми страху або вищості, гордості за щось вигадане чи наявне, спрацьовують рефлекси. У деяких випадках те, що називаємо здоровим глуздом, перемагає.
Згадаймо, якою була риторика під час одної і другої революцій, скільки нас «годували» різними речами. Але якось той український народ (як історик я сам інколи дивуюся, як це стається) не ведеться на риторику!
Не треба драматизувати. Певні речі тільки мобілізують тих людей, які можуть думати інакше, змушують працювати тих, які вважали, що все вже вирішене.
Те, що ми сьогодні називаємо постправдою, воно не лише є реакцією чи продовженням певної внутрішньої динаміки розвитку західної цивілізації (як ми її розуміємо) або чиєїсь злої волі. Я найменше хотів би, щоб думали, що всім керує Путін і що він запускає всі механізми (бо дуже часто є така спокуса). Мені здається, що те, що ми сьогодні маємо, і те, що хочуть називати постправдою, є реакцією на ту надмірну політкоректність, яка існувала на Заході. Ця політкоректність була результатом того, про що говорив пан Мирослав Маринович: був певний modus vivendi, був укладений «пакт про ненапад», що є речі, про які ми не дискутуємо, бо вони привели нас в минулому до чогось дуже жахливого. Це було виправдане до того моменту, поки не стало фальшиве, поки за цими політкоректними висловлюваннями не почала проглядатися явна неправда, явна брехня, що люди радше імітували, а не відстоювали те, що було насправді. І це причина зневіри на Заході в тій системі, яка існувала. Це головна причина, чому обирають трампів, качинських, орбанів: бо ці люди ріжуть правду в очі, вони нібито знають відповіді, знають, хто є ворогом, хочуть знову повернутися до якоїсь слави чи території. Це повернення є, воно досить відчутне, і якщо ми подивимось на глибинний рівень, то ці тенденції проглядаються, їх можна відчитати.
Хочу трішки посперечатися з Мирославом Мариновичем щодо його думки, що ідея «русского міра» не є великою в сенсі того, що не має амбіційних завдань, що не пропонує чогось позитивного, як це робив комунізм, пропонуючи «світле майбутнє». Так як я відчитую в різних матеріалах, «русскій мір» – це не просто території, це ціла цивілізація, яка навіть має певний космічний вимір. Так це формулюється адептами Єлени Волкової і тих, що все це поширюють. Ідеологи цієї системи вважають, що мають відповідь, що їм не треба її шукати, що вона закорінена в парадигмі «Святої Русі» за замовчуванням. Всі проблеми, які вони бачать, – на Заході. Це навіть видно з Гаванської декларації: маса проблем, але всі вони – на Заході, а в Росії будують церкви, віра розквітає та зміцнюється. Я був учасником різних екуменічних дискусій, і переважно представники відомого відділу, при якому існує Московський Патріархат, запевняють, що допоможуть нам розв’язати наші проблеми. Чому? Бо вони за визначенням мають правильні відповіді. Як на мене, зараз просто складніше стало розпізнавати правду і неправду. «Імперія зла» не зникла із розпадом Радянського Союзу. Зло залишається, просто набуває інших форм. Питання в нас – чи ми здатні його розпізнавати, не зважаючи на всі етикетки, які на нього можна наклеїти?
о. Юрій Блажиєвський
Всі ми підсвідомо згодні з тим, що вже доведене на рівні інтелектуальному, філософським методом, що спосіб пізнання не полягає на вірі, а на розрізненні. Те, що ми говорили раніше – про змішання і вихід із нього, розділення знову на чисті складові, розрізнення – також не є розділенням, це дві різні категорії. Мені сподобалась думка пана Мирослава Мариновича про те, що поліконфесійність в Україні не раз породжує таке запитання: якщо у всіх такі різні погляди на Христа, то котрий з тих Христів справжній? Це дещо нагадує питання про те, хто справжніший – Дід Мороз, Миколай чи Санта Клаус? В подібних запитаннях ми можемо потонути. Якщо вони будуть суто теоретичними, суто інтелектуальними, це переростатиме в академічну дискусію, яка щораз далі віддалятиметься від реальності, в якій ми живемо, і на тому все те закінчиться, не буде жодного розв’язку, тому що ми занадто віддалимося від теми нашої розмови.
Кажуть, риба гниє з голови. У випадку людини трохи інакше – вона починає псуватися з серця. Десь щось мусить статися на такому рівні, коли вже добре, поправне розумування не спрацьовує для того, щоби відкрити її, або принаймні відчути таку потребу. Думаю, треба повертатися до того, чого вчить Церква, – що людина є певною єдністю. Ми маємо таку тенденцію оминати духовну складову питання, не тільки етичну, не тільки інтелектуальну, не тільки моральну сторону питання про правду, адже правда є одним із основних способів опису Бога. Це лунало сьогодні кілька разів у виступах, але я просто хотів ще раз наголосити і повернутись до цього, бо мені здається це важливим. Коли лунають запитання, що далі, як іти далі, треба пригадати просту річ про те, де є та проповідь Христа, повернення до Христа. Християнство – це не лише суто філософська система, не лише якийсь інтелектуальний твір, це й можливість пізнати правду до певного ступеня, а далі йде ставання перед таємницею і входження в цю таємницю, і цією таємницею є Бог, про якого далі ми можемо лише оповідати. Зрозуміти Його ми можемо лише до певного моменту. Мені дуже імпонують слова Клайва Стейплза Льюїса про те, що світ дуже любить оповіді. Ми це знаємо, і в журналістиці існує таке поняття, як story telling, світ це любить. Власне Льюїс каже про те, що християнство має такий «козир у рукаві», який боїться використовувати. Але не варто боятися його використовувати, адже оповідь про Христа – найкраща оповідь у світі. Оповідь про Христа, який, будучи Правдою, переростає нас у цьому розумінні, не побоявся до нас знизитись, не побоявся подати нам руку, щоби попровадити нас далі, де наших сил до зрозуміння, до розплутування тих клубків вже немає, щоби впровадити нас у тайну, тримаючи біля себе. Мені здається, що цей аспект духовний, це припинення гниття серця, це момент зважання на цю найпрекраснішу історію, яку ми маємо і яка йде далі, аніж ми можемо піти лише розумом, це також важливий момент дискусії.
Олег Турій
Ми багато говоримо про слова, пробуємо знайти дефініції слів «правда», «постправда», сперечаємося, чи так, чи сяк. Але я хочу тут кілька речей констатувати, може, вони будуть трохи єретичні, не філософські, навіть не дуже історичні, проте мені хочеться ними поділитися. Богослови завжди кажуть, що правда не є щось, правда є Хтось. Це «Хтось» я поширюю не лише на Господа Бога, творця історії, Істину в абсолютній інстанції. Для мене та правда є й тими конкретними людьми, які слугують для мене прикладом, які свідчать про певні істини чи про ту велику Істину через якісь конкретні істини. Приклади можуть бути дуже різні, але я візьму один, безпосередньо пов’язаний із тим, чим я зараз займаюся в рамках програми відзначення ювілею 125-ліття з дня народження Йосифа Сліпого.
Одна молоденька дівчина в Запоріжжі після того, як послухала про Блаженнішого Сліпого, прочитала його Заповіт, вивчила його життя тощо, сказала: «Це справжній герой! Ми сперечаємося про те, які люди мають бути нашими героями – ті чи ті, а тут – правдивий приклад. Чому? Бо він нічого для себе особисто не хотів і нічого для себе особисто не здобув. Все, що міг мати, здавалось би, втратив, а все, що мав, віддав іншим». Це малесенький приклад, який показує, що в час, коли ми дискутуємо про слова та їх значення, дуже важливими стають вчинки, дуже важливим стає конкретне свідчення і приклад. Через це ми можемо розпізнавати, пізнавати, через таких людей ми можемо щось довідуватися.
Звісно, Йосиф Сліпий – це велет, світоч Церкви, єрарх, освічений, але поруч є інші приклади. Для мене таким прикладом є моя бабця, яка не вміла читати-писати. Але вона належала до тих небагатьох людей, які мали глибоке внутрішнє відчуття віри, не просто відчуття – вони жили у вірі. Мені здається, що найбільша небезпека в тому, що цей зв’язок втрачається. Я багато спілкуюся з німцями, і ті мої німецькі колеги питають: «Як це так, що у вас є віруючі люди, коли стільки років був атеїзм? ». Не можуть зрозуміти, як одне з другим могло співіснувати. Я завжди пробую пояснити, що комуністи мали справу з віруючими людьми, яких змушували говорити неправду, хоча самі правду знали. Більша проблема зараз із нами, тому що люди можуть імітувати віру, гарно говорити про віру, розказувати, як це має бути, а насправді можуть бути глибоко невіруючими особами. Якось я їхав у потязі з одним священиком. Ми з ним дуже довго говорили, дискутували, він нарікав на життя, на Господа Бога. Я намагався його переконати, що насправді Бог добрий, що любить його. В якийсь момент він спересердя сказав таку фразу: «Вам добре, бо ви вірите! ». Навіть у семінаріях на Заході зараз не до кінця впевнені у тому, що всі ті, що там навчаються, є великою мірою віруючими людьми. У нашому пострадянському суспільстві, саме на цьому етапі, сьогодні, ми теж не можемо мати цілковитої певності, що в нас інша ситуація. Я хочу показати проблему, яка з’являється з часом певної трансформації, яка для мене є питанням живого зв’язку і прикладу. Якщо цей зв’язок перервати на два-три покоління, він може зникнути. Це серйозна проблема.
Дякую Богові, що ставив мене між людей, які давали приклад того, хто така правдива людина, справжня, вірогідна. Десь, я думаю, тут є відповідь на питання про постправду. Період постправди – це період або популізму і масових маніпуляцій, або дуже глибокого автентизму. Реакцією на фрагментований популізм буде пошук автентизму і автентичності.
о. д-р Мирослав Татарин
Правда є Христос, і кожен із нас, не лише богослови, зобов’язаний не тільки про це говорити, але й відчути у собі. Це значить плекати автентичне духовне життя, бо це єдина відповідь на все те, про що ми говоримо. Вважаю, що якщо зосередитися на словах «постправда», «постмодернізм» і всіх інших «пост», то можна почати блукати. Ці феномени, які ми переживаємо до певної міри, є феноменами, котрі люди слова переживають постійно. Людина завжди бореться з цим питанням – бути чи не бути автентичною? Бо більш комфортно не бути автентичною, більш комфортно шукати іншої правди. У США, де політики і медіа постійно говорять про небезпеку зовнішнього тероризму, фактом є те, що там значно більше людей померло від внутрішнього тероризму, ніж від якогось зовнішнього ворога. Але чому так? Бо вигідніше винних шукати десь далеко. Легше сказати, що причина того, чому Путін має такий успіх в Америці, у тому, що спершу засіялося зерно постмодернізму. Зерно постмодернізму – це брак правдивості, автентичності в суспільстві.
Іронія – сьогодні в Америці ті, що були сильними антикомуністами, підтримують Путіна, приймають його правду. На мою думку (я можу помилятися), це до якоїсь міри є тому, що їхня версія християнства дуже звужена, специфічна, виходить із американської реальності ХІХ століття, і вони не готові до самокритики, вони не питають про свою автентичність.
Ми ніколи не повинні почуватися комфортно в своїй вірі, оскільки Той, кого ми шукаємо, завжди більший, кращий, правдивіший, аніж те, що ми саме тепер розуміємо. Ми повинні завжди вимагати від себе більш щирого пізнання Того, хто є Правда.
Пізнати Христа, пізнати факт, що Христос є Правда, вимагає також, щоб ми збагнули, що перш ніж промовити до інших людей, до нехристиян, до секулярного світу, значить прийняти факт, що іноді ми не повинні говорити тим словом, що ми знайшли Христа, а радше звернути увагу на пізнання внутрішніх цінностей, трансцендентних вартостей, бо в кожній людині є бажання віднайти щось більшого. Чому? Тому що в нас є те Боже уподібнення, тому що в нас є образ і подоба Бога. Часом нам треба знову говорити трошки інакше, щоб люди нас почули. В нашому колі це не потрібне, а коли йдемо в світ – потрібне.
