Переглядаючи критично події останнього кварталу внутрі і назовні Української Католицької Церкви, треба конечно зійти із розсіяних серед нас минулого літа високих сподівань та рожевих надій вділ, до твердої, жорстокої і невблаганної дійсности, до тих реальних явищ, які одне по одному сиґналізують глибокий песимізм. Невідбутий досі Синод Єпископів Української Католицької Церкви й мовчанка самого Єпископату, арешти преосв. Василя Величковського та його священиків на Україні /при цілковитій мовчанці Ватикану/, неґуючі і роз’єзднюючі нашу церковну організацію потягнення Східньої Конґреґації в Римі і підготовка нового Надзвичайного Синоду Єпископів Католицької Церкви на жовтень цього року, заставляють нас призадуматись над тим, яка буде дальша доля нашої Церкви у світі, яке становище у цій ситуації займуть наші Владики, священство, що робити і як діяти вірним, церковним, релігійним та громадським організаціям. Призадуматись треба,не тільки для того, щоби побачити, пізнати й зрозуміти загрозливість ситуації, що, як виглядає, веде до ліквідації нашої Української Католицької Церкви, вдарити на сполох і оголосити вийнятковий стан, але й для того, щоби організувати протизаходи відповідними й доступними нашій громаді силами й методами. В тому пляні акція петицій, протестів, резолюцій і вимог вже розпочалась на терені ЗСА та Канади, і вона провадиться провідними людьми й силами центральних громадських і професійних організацій при повній співучасті нашого Товариства, його відділів та Мужів Довір’я.
Про Синод, але не той…
11 жовтня цього року збереться в Римі надзвичайний Єпископський Синод Католицької Церкви. Останній Звичайний Синод Єпископату відбувся у жовтні 1967 р. Скликаний тепер Надзвичайний Синод, згідно із заявою секретаря Єпископату польського єпископа Рубіна, матиме завдання·зробити огляд діяльности національних єпископських конференцій, їх взаємодіяння і відношення до Апостольського Престолу. Поінформована італійська преса подала свій інший можливий порядок нарад Синоду, більш реальний, висловлений словами «криза авторитету в Церкві» /«Вісті з Риму», 30 січня 1969 р·/. Напевно темою Синоду будуть офіційно і неофіційно обидві ділянки одного й одинокого питання – децентралізації влади у Католицькій Церкві. Огляд діяльности національних єпископських конференцій буде розглянений лише в аспекті відношення до Апостольського Престолу тому, що у багатьох країнах переступлено дозволені II Собором Ватиканським межі їхньої діяльности, занадто злібералізовано церковне життя й міжцерковні відносини, усамостійнено інтерпретацію багатьох неоспорюваних досі церковних практик /целібат, діялог з комуністами, співслуження Богослужб із другими християнськими релігіями/, і розведено непотрібну прилюдну дискусію на контроверзійну тему контролі народин. Така ситуація, підсилена неопублікованою статистикою одружених латинських священиків, та спорожнілих місць у чоловічих і жіночих манастирях, конечно вимагає корективів, і треба сподіватись, що майбутній Надзвичайний Єпископський Синод буде намагатись робити ці корективи дорогою строгішої реґляментації відношення національних Єпископських Конференцій до Апостольського Престолу.
Учасниками Надзвичайного Синоду будуть 15 Патріярхів, Верховних Архиєпископів і Митрополитів з осідком поза Патріярхатом, 90 президентів національних Єпископських Конференцій, 15 Кардиналів, що очолюють поодинокі Департаменти Римської Курії, 3 представники від Генеральних Настоятелів Монаших Чинів, і секретар Синоду єпископ Рубін. Українську Католицьку Церкву репрезентуватимуть там Верховний Архиєпископ Блаженніший Кир Йосиф, Митрополит Кир Максим та Митрополит Кир Амврозій.
Як можна ствердити з обсервації і з друкованих церковних публікацій, весь лібералізаційно-реформістичний процес проходить собі здалеку від нашої Церкви, тобто від наших Владик, священства та вірних. Він нас ще не торкається, бо ми – новітні «Тирольці Сходу» – призвичаєні жити вірністю й законами, які для інших, в тому і для самото «Тиролю», вже перестали існувати. З тих причин, а також із кон’юнктуральних, наша Церква залишилась «позаду» і не стала підметом новітньої церковної політики міжнароднього маштабу. Їй визначено досить незначну ролю, зведено на вузеньку стежечку, а з Її сподіваного післанництва й помісництва залишився лише солодкий спомин.
На Синоді будуть присутні президенти національних Єпископських Конференцій по одному від кожної. Вони заступатимуть там волю їхніх єпископів – членів національних Єпископських Конференцій. На Синоді будуть трьох наших Владик. Але чию волю вони заступатимуть там, коли Конференція Українських Владик не відбулась? Кого вони репрезентуватимуть? Чи кожний свою митрополію, що «поза осідком Патріярхату», чи може двох із них виступатимуть там титулом участи у чужих національних конференціях на теренах їхнього замешкання? Чи може існує для них якась інша, специфічна форма участи у Надзвичайному Синоді?
І хто тоді заступатиме наших Владик, які є поза територіями трьох митрополій? Чи не голови національних Єпископських Конференцій із тих територій, де вони проживають? Справа формальної і моральної репрезентації тут підозріла. Коли ми мали б нашого екзарха у Африці, тоді усі потреби нашої Церкви в розсіянні і усю тисячелітню українську релігійну культуру репрезентував би єпископ-мурин.
Заки матимемо відповіді на ці питання, ми залишаємось стурбовані болючими доконаними фактами: нашу Церкву розділено і розпарцельовано. Її як одної цілости не було на Синоді 1967 року, і не буде на Синоді 1969 року. У Римі здійснюється ліквідація самостійности нашої Церкви і дискримінація душ наших саме у час, коли у Москві з нагоди Ленінського століття заповіли також повну ліквідацію Української Греко-католицької Церкви.
Арендар розпоряджається…
Про те, що Синод Українських Єпископів підготовлявся, вірні нашої Церкви знали із преси. Про це, що цей Синод в Римі сторпедовано, з преси не дізнаємось, лише з прикрої дійсности. Навіть такий як був проектований, обмежений до справ літургії, посту й мови Синод, що програмово не претендував зависоко, був відмовлений і не дозволений нашими сучасними арендарами. Усе, що мало б характер будуючий, організований, чи об’єднуючий не можна там згадувати. Там поділено один колись наш традиційний обряд за морфологічно-політичними ознаками на «рітус Рутенус, Українікус, Руссікус та Бізантінус», щоби легше було нами адмініструвати. Так Східня Конґреґація зовсім безцеремонно, а то й демонстративно перевела декілька актів володіння у нашій Церкві, наче у відповідь на тріюмфальну поїздку Верховного Архиєпископа Кир Йосифа за океаном і на спонтанні вияви вірних за єдністю Церкви.
Коли Верховний Архиєпископ під час об’їзду країн нашого поселення зближався до Арґентіни, де мав довершити акт посвячення нового катедрального храму і акт інсталяції преосв. Андрея Сапеляка на Апостольського Екзарха в цій країні, в Римі поспішилися та інсталювали в поспіху його ще перед тим, заки Блаженніший прибув до Арґентіни. Акт інсталяції перевів місцевий латинський єпископ на те, щоби цеї функції церковної власті не виконав наш Верховний Владика. Нам треба зрозуміти в якій ситуації і в якому натиску був преосв. Андрей Сапеляк, та завдячувати йому, що своїм розважним поступованням він не дав причини до ще більшого скомплікування й так тяжкої ситуації в нашій Церкві. До речі, усі наші Владики є тепер під моральним натиском Ватикану. Їх покликають по одному до Риму, і вони їздять туди не публікуючи цілей своїх поїздок, у відмінності до таких поїздок латинських ієрархів, які завжди подають до преси ціль подорожі до Ватикану. Був уже в Римі преосв. Йосиф Шмондюк, а тепер перебуває там преосв. Амврозій Сенишин. З другого боку наші Владики мають моральний обов’язок обстояти волю і стремління своїх вірних, виявлені так багато разів і так виразно минулого року. Треба бути свідомому того, що для наших Владик настав час не легкої історичної проби.
Недавно наіменовано о. Юрія Миляника секретарем Східньої Конґреґації. Багато людей з моральною сатисфакцією закнигували цей факт у користь для українців. Але на ділі Східна Конґреґація кермувалась при цій номінації усім іншим, лиш не національними сентиментами вірних Української Католицької Церкви, ані не українським походженням новоіменованого Отця. З української церковної Ієрархії ніхто про цю номінацію не знав і не був консультований. Зрештою, адміністративна функція в установі, яка явно діє проти інтересу нашої Церкви, не створює ідеальних умов для праці доброго українського священика-патріота.
Мучеництво за Церкву – невдячне покликання!
Мучеництво є основним моральним елементом Церкви. Воно освячує, відкупляє і відроджує. Не було б мучеництва, терпінь і смерті Ісуса Христа, не було б сьогодні Його Церкви. Людина у Церкві знаходить своє відродження для вічного життя дорогою особистих пожертв, відмовлень, покути, а нераз терпінь і мучеництва. Хоч з боку церковної науки мучеництво це високе покликання, вибраність, то з людського боку його у нас забагато.
Минулого року ми раділи вісткою, що преосв. Василь Гопко вийшов із в’язниці на волю і почав сповняти свої пастирські обов’язки у Пряшівській Єпархії. Але скоро його покликали до Риму. У Римі із летовища відставлено його не до Верховного Архиєпископа, лише прямо до Східньої Конґреґації, де скоро після того там назначено для усіх католиків Пряшівщини, а в першу чергу для українців, нового єпископа, словака, Яна Гірку. І тут знову зроблено для нас февдальне рішення, виразно на шкоду цілости нашої церковної організації на те тільки, щоби задоволити шовіністичні амбіції словацької частини населення Пряшівщини. Ватиканські експерти повинні знати дещо із словацько-українських відносин в недавному минулому як і тепер, з неприхованими ознаками національного насильства, шовінізму, та мовної, культурної та релігійної дискримінації з боку словаків. Навіть за словацької «самостійности» під німецьким покровом священик президент о. Тіссо не приховував своєї ворожости до покійного єп. Ґойдича, не прийняв його у себе і не подав йому руки через надмірний словацький шовінізм. Сьогоднішнє насильне ословачування українських дітей є лише логічним продовжуванням такої національно-політичної лінії, яка у Ватикані знайшла своє повне попертя й визнання. Така була і є доля вірних Української Греко-католицької Церкви «Ґентіс Рутені», і то не тільки на Пряшівщині. Їхня надія в часах націоналістичного і комуністичного гноблення на Рим, як фортецю віри у Бога й справедливість на землі, виявилась нереальною. Там вірять сьогодні лише в реалітети, і дискримінують не гірше за світську владу обох сумнівних ідеологічних напрямків.
Ці сучасні події, які з болем переживає кожний практикуючий і думаючий український християнин, стануть внедовзі проблемою для студентів історії. Бо ледви чи на базі доступних історіософічних методів, можна пояснити задоволяюче факт, що комуністичний уряд і комуністична партія ЧССР видали постанову про відновлення і привернення прав знищеній Українській Греко-католицькій Церкві на терені Чехословаччини, а римська Східня Конґреґація своєю постановою анулювала її, відмовила українцям греко-католикам права на власну Церкву і на власну релігійну культуру – та віддала їх у найми новим арендарам – словацьким шовіністам.
Наші українські Владики одержали честь сповнити гідність ієрарха Христової Церкви і мученика до повноти її вимог. Із тих, яким не скорочено терпінь природним порядком – Блаженніший Кир Йосиф Сліпий має 17 років ув’язнення, преосв. Кир Василь Гопко – 18 років ув’язнення, а преосв. Василь Величковський – щойно почав свої роки ув’язнення. У вірності і послідовності християнському ідеалізмові рівних їм Рим тепер не має.
За те вони сьогодні безробітні…
Новітні Зельмани
Наш історичний Зельман не пішов у забуття. Його на нашу арену знова винесли події. Виніс ґешефт.
Звичайно, Зельман мав ключі до церкви, і він держав їх для ґешефту. Для нього чужою була функція церкви. Він на церкву глядів як на можливість здобуття грошей, або услуг. Він не займався тим, що було у серцях тих сотень вірних, які платили йому, слугували йому, і чекали побожно заки він відкриє їм двері їхньої церкви. До них він не знав іншої мови, як лише мову грошей. Він, коли відкрив церковні двері, то зараз же по купецьки обраховував свій прибуток. Душа людська, що прагнула дороги до спасіння, була для нього комерсантським об’єктом, або колісцем у великій машині, що вміє продукувати економічне добро. Приклад із Зельманом доказує, що існувало дві категорії людей, у двох різних і противних собі світах. Людей, що платили й молились, жили високими християнськими ідеалами і творили Церкву, і людей, що мали ключі від церкви, і робили на цьому ґешефт.
Хоч Зельмана не стало в другій половині двадцятого століття, то функції його існують, і мають своїх дійових осіб. Наша Церква стала об’єктом політичного ґешефту латинських монсіньйорів у пурпурі. До Неї не пристосовують постанов Другого Ватиканського Собору, як до інших церков у світі, лише стосують закони біржі. Вартість Її не встановляють потребами душ Її вірних, лише законом продажі й попиту. Торговельне паломництво у два боки відбувається, і монсіньйор Гільдебрандт вже навіть за часто перебуває у Москві. Встановленні сталого представництва Московського Патріярха /подвор’я/ у Ватикані стоять на перешкоді еміграційні церкви, спеціяльно уніятські церкви. Тому й Східня Конґреґація натискає на інтеґрацію усіх етнічних церков у системи місцевих латинських церков. /Колись ми думали, що участь наших єпископів у Американській Конференції Єпископів була так собі, без значення/. Після того нічого вже не стоятиме на перешкоді церковній співпраці Москви й Ватикану, на базі, що уніятських церков вже не існує. Так відкривається нове майбутнє для нашої Ієрархії, і разом також для вірних.
Колишній Зельман держав під ключем лише церковні двері.
Сучасні арендари держать під ключем наших Єпископів!
