/УПБ, Рим/ – В попередньому числі «Вістей з Риму» було подана інформацію про те, що «по довготривалих заходах, вдалося Блаженнішому Верховному Архиєпископові набути одну з незвичайно цінних українських пам’яток в Римі, церкву св. Сергія і Вакха враз із приналежними до неї забудуваннями. Тим самим привернено давній правний стан цього важливого об’єкту так з точки зору минулого Української Церкви, як і з уваги на дальші перспективи цієї установи в майбутньому.
Разом з вісткою про набуття церкви і про ремонтні роботи «Вісті з Риму» подали в коротких ствердженнях майже чотиристарічної історії цієї історичної пам’ятки. У ствердженнях було подано наступне:
1. Апостольський Престіл передав церкву на початку XVII століття на власність – «Рутеніс» – Київських митрополитів, бо тілом вони представляли Церкву.
2. При церкві містився осідок постійних представників Київських, пізніше Галицьких митрополитів, отже, представників Помісної Української Церкви при Апостольському Римському Престолі /прокуратори-апокрізарії/.
3. Пізніше в Колегії, яку приміщено в цьому осередку виховувалися кандидати монашого і світського духовенства.
4. В підземеллях церкви похоронено цілий ряд видніших постатей Української Церкви, в тому представників нашої Церкви при Апостольському Престолі, т. зв. прокураторів, а навіть похоронено там тлінні останки Київського Митрополита, Рафаїла Корсака.
5. В приналежній до церкви будівлі жили Василіяни, як прокуратори і підчинені Митрополитові, які користувалися і церквою і житловим будинком.
6. В 1960 р. Василіянська Курія продала весь об’єкт, тобто церкву і приналежний житловий будинок оо. Єзуїтам.
7. ОО. Єзуїти перепродали все світській компанії.
8. У зв’язку з тими прикрими періпетіями церква й будинок дуже потерпіли, тому приходиться все відновляти.
В цих основних пунктах зібрано найважніші дані щодо минулого церкви і її теперішнього стану. А щоб було зрозумілим, в чому вартість цієї історичної пам’ятки, «Вісті з Риму» навели дослівно місця з тоді ще неопублікованого документу українського в’язня російського большевицького режиму, Валентина Мороза. Треба було сподіватися, що кожний неупереджений читач і кожна свідома українська людина, прочитавши слова Валентина Мороза, струсне своїм сумлінням і зрозуміє, яка цінність могла бути втрачена для української культури, якби дослівно в останньому моменті не було відкуплено від їх останніх власників, світської торговельної фірми, цілого об’єкту. Згідно з останніми документами, які є до огляду в римській комуні, торговельна фірма отримала згоду будівельного уряду перебудувати весь об’єкт на готель з усіма акомодаціями, які належать до модерного вирядження готелю, як кофейня, розривкова заля і т. п.
Ще в 1964 році, коли митр. Кир Йосиф шукав за місцем для Університету і посередник запропонував давню Українську Колеґію та церкву св. Сергія і Вакха, Митрополит був згідний купити це, тим більше, що кількох професорів теології в Римі заявили, що він в совісті обов’язаний рятувати згадану церкву, її історію і тлінні останки: митрополита і ін. Там мабуть має спочивати і царгородський патріярх Маммас, що святив митр. Григорія, наслідника Ісидора. Одначе оо. Єзуїти відбувши наради, заявили тоді, що коли добрий цей об’єкт для Митрополита, то добрий і для них. Вони примістили там 100 священиків студентів. Тоді прийшло до купна теперішнього терену Українського Католицького Університету і собору Св. Софії. По трьох роках згадані оо. Єзуїти, в скрутному фінансовому положенні, продали церкву св. Сергія і Вакха з забудованнями світській фірмі. Коли знову виринула можливість купна, і інші наші професори заявили, що Блаженніший в совісті обов’язаний купити це без огляду на ціну, якщо тільки можливо. Такий дійсний стан, у висліді якого історичний церковний пам’ятник мав бути переданий для профанних цілей, був алярмом, щоб не допустити до спрофанування і до зникнення його з лиця землі, як зникли сотки і тисячі українських історичних пам’яток на цілому просторі, де живуть українці, впавши жертвою новітнього вандальства.
І сталося щось нечуване. Замість радіти, що врятовано цінну історичну пам’ятку, посипалися в українській пресі, навіть в такій, що зве себе християнською, вульгарні лайки. Зчинився крик, який направду можна скваліфікувати словами в’язня, українського патріота, Валентина Мороза, що це «справді боротьба світла і темряви, як це написано в атеїстичних брошурах. Та де світло, а де темрява?» І ми питаємо себе, де світло, а де темрява? Історичну пам’ятку обкидано болотом та вилито на неї, якраз тепер, коли вона знайшлася в українських руках, відра помий. Можна ставити питання, чому, в чиєму інтересі знецінюється вартість історичної пам’ятки? Читавши з огірченням і обридженням ці «помийні» статті, очам своїм не віриться. Замість підкреслити цінність пам’ятки, історичної пам’ятки не ціниться грішми, – підкреслюється її матеріяльну безвартісність. Так підходять до справи тільки люди, яких душі обросли салом матеріялізму, яких серце, це серце торгівців і купчиків. Таких людей проганяв Христос батогом з Єрусалимської святині… Замість радіти, що історична пам’ятка врятована, розпуталася полеміка, – не в обороні пам’ятки, не в признанні для тих, хто врятував пам’ятку, але в обороні торгівців.
Нібито причиною до «святого» обурення була примітка в праці о. д-ра Ю. Федорова п.н. «Обряди Української Церкви» на ст.. 47-ій. Отець Федорів, написавши в праці, описуючи будову іконостасів в українських церквах, про те, що «зразковий іконостас із п’ятьма ярусами маємо в Римі, в греко-католицькій церкві Сергія і Вакха, який вибудував Галицький Митрополит Сильвестер Сембратович наприкінці XIX ст.», – вважав доцільним дати примітку, що церква вже не є в українських руках, що вона продана та що її мають перебудовувати на готель. І все те правда. В одному о. Федорів допустився неточности. Церкву продали Василіяни Єзуїтам, а ці перепродали світській компанії /Жидам/.
Думаємо, що можна було справу вияснити не полемічними статтями, а безпосередньо письмовою дорогою, вимагати уточнення, якщо оо. Василіяни чулися тим діткнені. Самої справи це ніяк не міняє, бо фактом, залишиться, що церква знайшлася в руках купців, від яких хіба годі вимагати, щоб вони мали зрозуміння до української культурної пам’ятки. Коли цього зрозуміння не виявили наші, продаючи чужим цю пам’ятку, то як можна вимагати, щоб чужинці, до цього люди, для яких цілий об’єкт мав тільки вартість матеріяльного об’єкту, яким можна торгувати, міняти, зруйнувати, і будувати щось нове, щоб ці чужинці вшанували пам’ятку української культури. Хто мав нагоду побачити церкву св. Сергія і Вакха в останньому часі, той мав нагоду переконатися про руїну. Вівтарі зруйновано, стінні фрески й образи знищено, образи вирізано з рам, іконостас викинено, залишилися тільки ікона Жировицької Матері Божої, якої важко було вирвати зі стіни, в якій вона вмурована, а окрім цього відомо, що римські жінки, для яких ця ікона стала їхньою рідною «мадонною», до цього не допустили. Хто на власні очі побачив руїну, міг обурюватися на те, що сталося з церквою. І такий жалюгідний стан наступив у висліді продажі церкви. Тут почалася руїна пам’ятки. На це виправдання нема, як немає виправдання на підпал бібліотек в Україні, на поступове і плянове нищення українських пам’ятників на українських землях, на нищення церков, соборів тощо.
Та користуючися не точно спрецизованою приміткою, розпутано полеміку, а саме полеміку за те, чия це власність, ота нещасна церква св. Сергія і Вакха. До речі, можна б думати, що це повинно бути байдужим для тих, що провели купецькі трансакції. Не слід забувати, що історична й культурна пам’ятка є власністю не якоїсь групи, але власність цілого народу, в даному випадку це культурна пам’ятка Помісної Української Церкви. Хто напр. сьогодні був би в посіданні старинного українського літопису-унікату і знищив його чи продав чужому, не турбуючись долею цього рідкісного предмету, цей в очах суспільства напевно не міг би надіятися на признання, навіть, якщо за здобутий гріш побудував би собі палату. Але в реакціях на врятування церкви св. Сергія і Вакха виявляється, що справа є в отих загумінках. Власність, мовляв, Василіянська, прокуратори – представники Василіян. Видно, важливіше подвір’ячко, як ціла Церква. Мається враження, що довкола загумінку крутилася ціла історія Української Церкви.
У «Вістях з Риму» було подано, що весь об’єкт – це власність Помісної Української Церкви. Не будемо покликуватися на невідомі «бюлетені»,які мають служити орієнтиром в політиці тієї чи тієї групи в Церкві. Наведемо важливіші документи, які говорять самі за себе і яких не знищено в архівах.
Дослідники історії української Церкви, зокрема дослідникам часів Берестейської Унії, повинно бути відомим, що найбільшою журбою Митрополитів Київських і всієї Русі, разом з єпископатом зєдинених з Римським Престолом Руської /Української/ Церкви, була справа виховання й освіти духовенства. Відомим є, що Папи – Климентій VII в 1595 р., Павло V в 1606 р., Григорій XV в 1623 р. – обіцювали зарадити цьому болючому питанню. Митрополит Рутський, а потім митр. Рафаїл Корсак /1637–1640/ робили заходи, щоб оснувати духовну семінарію в Римі.
Другим пекучим питанням для Київських Митрополитів було мати при Римському Престолі свій двір і свого постійного представника, чи, як його офіційно називали, прокуратора. Є така давня практика на Християнському Сході, що самостійні помісні Церкви втримують «двори» при інших патріярших Церквах, з якими знаходяться в повній єдності. Ці представники звуться «апокризіями»; представників Української Церкви в Римі звали прокураторами. З факту, що митрополити, єпископи й прокуратори були монахами, які жили згідно правил св. Василія Великого, годі заключати, що митрополити, єпископи та прокуратори заступали в Римі справи Василіянського чина.
Така інтерпретація просто знецінює цілу українську Церкву, бо ж Помісна Українська Церква, це не самі монахи чи якась одна чи інша «провінція» монашого чину. І було б дивовижею, коли б при Римському Престолі мав своє представництво /прокуратуру/ якийсь монаший чин, а не мала його ціла Помісна Церква, зглядно її Глава, Митрополит. Та видно такі ідеї ще побутують в декого з теперішних борців за свої загумінкові кільця.
Як згадано, дві головні справи стояли перед Київськими митрополитами: Справа своєї семінарії і справа свого представництва.
Документи, які збереглися до нашого часу, дають на це відповідь. Місця з деяких документів подаємо в українському перекладі. Першим прокуратором Помісної Руської /Української/ Церкви призначив Рутський, Митрополит Київський і всієї Русі, о. Миколу Новака, його офіційно прийнято в Конґреґації Поширення Віри дня 16 червня 1626 р. На прийнятті, на якому о. Новак пред’явив вірчі грамоти присутніми були 6 кардиналів. Стосовний документ, що знаходиться в «Акта С.К. де Про. Фіде, воль І», на ст. 40 занотовує наступне: «Конґр. 58. – Дня. 16 червня 1626 р. Відбулося Зібрання в палаті Високодостойного П. Кардинала Бандіні, в якому взяли участь шість кардиналів, а саме сам Бандіні, Борджа, Валеріюс, від св. Онуфрія, Маґальоттус і Маркомонціюс, і Ремус Монціюс. На ньому 1-е було допущено о. Миколу Новака, монаха св. Василія, русина зєдиненого, який пред’явив вірчі грамоти Митрополита Русі, на підставі яких цей, назначив його представником /по латині «аґенс», /примітка Вістей/ Руської зєдиненої Церкви при Апостольському Престолі і просив Святішого та Священну Конґреґацію, щоб його в такому характері прийняли та всьому тому, що він буде в імені своєму і Руської Церкви звітувати зволили виявити повне довір’я» /підкреслення Вістей/.
Дня 20 червня 1626 р. Конґреґація висловила в письмі до Митрополита Рутського своє вдоволення з приводу призначення представника і надію, що на майбутнє справи Руської Церкви будуть полагоджувані скоріше, більш авторитетно та успішно. Перший Прокуратор Руської Церкви при Апостольському Престолі доклав усіх старань, щоб якнайкраще виконати своє завдання. Вже в 1627 р. він представив Конґреґації Поширення Віри, яка полагоджувала справи нашої Церкви, 25 справ митр. Рутського і 8 справ єпископа Корсака, він окрім цього виконував чинности Постулятора в справі беатифікації і канонізації свящмуч. Йосафата. Вся його чинність Прокуратора наявно доводить, що він був речником цілої Руської /Української/ Церкви, а не «прокуратором» монашого чину. Від 1633-1635 уряд Прокуратора виконував єп. Рафаїл Корсак «Митрополит Рутський в листі до папи Урбана VIII називає його «нашим речником» та «представником і прокуратором» справи беатифікації муч. Йосафата.
Перші Прокуратори Руської Церкви не мали ще свого власного приміщення в Римі. Немає сумніву, що єп. Корсак робив заходи, щоб отримати власну церкву і власний осідок-резиденцію. та гостинницю /госпіціюм/ для русинів, бо цю справу розглядала Конґреґація вже в 1632 р. Щойно 1638 р. Р. Корсак, вже тоді Митрополит Київський і всієї Русі, знав, що справу вирішено задовільно, бо в своєму письмі з 12липня 1638 р. до Секретаря Конґреґації, Фр. Інґолі, пише таке: «Незвичайно тішуся, що церкву св. Сергія і Вакха призначено для русинів завдяки трудам Вашої Достойности…» /Пор. Великий А. Г.-Епістолє Метр. Кіос. Катол. Раф. Корсак…, ст. 154; Монумента Україне Гісторіка, водь. ІІ» ст. 247/.
Саме вирішення передати церкву св. Сергія і Вакха Русинам наступило дня 12 травня 1639 р. Про це згадується в письмі /Бреве/ папи Урбана VІІІ з 8 лютого 1641 р. /Пор. Великий А. Г. – Документа Поyтіфікум Романорум…, воль. І, ст. 517/. Не входячи в подробиці що історії самої церкви св. Сергія і Вакха, відсилаємо заінтересованих до наступного документу – «Акта С. Конґр. де Про. Фіде, воль. І» – Великий А. Г., де на ст. 174–175 читаємо: «Конґр. 267 Дня 25 червня 1640 р. – Було Зібрання. в Квіриналі у присутності Святішого, на якому були приявні 11 кардиналів,.. Реферував Ем. Кард. Сенкта Круціюс про Декрет візитації Апост., яким признається зєдиненим русинам /Рутеніс унітіс/церкву св. Сергія і Вакха в Римі разом з приляглими будівлями /підкреслення Вістей/. Цього самого дня Святіший Отець затвердив Декрет Свящ. Конґреґації».
Як згадано, Папа потвердив це рішення Конґреґації, надаючи йому силу ненарушного апостольського потвердження з вимогою, щоб усі ненарушно його зберігали «…так як ця Свящ. Конґреґація, властю їй даною Святішим Отцем… насамперед усно з Святішим Отцем і з його зарядження та уповаження постановила, вирішила і зарядила, щоб цією парохіяльною церквою св. Сергія і Вакха могла користуватися Колегія Руської Нації, яка має бути там утворена» /Пор. Великий А. Г. – Док. Ром. Понтіфікум… воль. Іст. 518/. Та руські /українські/ питомці і далі мешкали в Грецькій Колегії. Щойно 18груднгя 1897 р. папа Лев ХІІІ створив при церкві св. Сергія і Вакха «Руську Колегію». В стасовному письмі папа Лев ХІІІ згадує про задум папи Урбана VIII «…в думці прибігаємо до церкви св. Сергія і Вакха і її забудувань, які вже папа Урбан VIII – ласкаво призначив для Русинів» /підкреслення Вістей/. /Пор. Великий А. Е., цит. твір, воль. ІІ, ст. 485/.
Церква св. Сергія і Вакха була тим часом церквою Руської Нації, а в приміщенні, біля неї містився осідок Прокураторів Київсько-Галицьких Митрополитів. Для Митрополитів втримувано окремі кімнати. Вони, почавши від Київського Митрополита Р. Корсака, який вже як митрополит приїхав в вересні 1639 р., аж до Слуги Божого Андрея заїздили сюди як до свого власного митрополичого двору. Як відомо, Митрополит Корсак, приїхавши до Риму, тут занедужав і помер дня 28 серпня 1640 р. Згідно з його бажанням там його також похоронено.
Ствердження про те, що Києво-Галицькі Митрополити безпосередньо після зєдинення з Римським Престолом мали свій власний двір в Римі і утримували свого власного Прокуратора-Апокрізарія, має не тільки історичне значення. Церква св. Сергія і Вакха це не тільки історична пам’ятка, це свідок самобутности і помісности Руської /Української/ Церкви. Цей свідок говорить хоч мовчаливою, та зате дуже наглядною мовою до всіх, прихильників і противників, зрящих і незрячих, що Церква Київсько-Галицької Митрополії, це не якась собі провінція Латинської Церкви, але повноцінна, на началах свого власного східнього права і східньо-християнської традиції побудована Помісна Церква Руської /Української/ Нації. Не бачити цього, зводити все до маленького загумінка, це знецінювати цілу історію нашої Церкви, це підкошувати самі основи-принципи, на яких було заключено Берестейську Унію, це не розуміти «сіґна темпоріс», отих знаків нашого часу, це вбивати свідка, який говорить історичну і сучасну правду.
