У Києві відбувся Всеукраїнський Собор Української Автокефальної Православної Церкви. Помолившись Богу, Собор обрав на Український Патріярший Престол первоієрарха в Сполучених Штатах Америки і діяспорі Блаженнішого Митрополита Мстислава (Скрипника), якого надалі слід іменувати Патріярхом Київським і всієї України.
Патріярх УАПЦ має першість чести серед єпископату і підзвітний Помісному і Архиєрейському Собору. Обрання сталося заочно, бо… його святійшеству було заборонено московськими властями приїхати до Києва.
Тим часом залишається не вирішеним і досі розподіл храмів і церковного майна між Українською Греко-католицькою Церквою та Російською Православною Церквою, яка зараз себе перейменувала на Українську Православну Церкву і надалі залишилася підлеглою Москві. Відчинена була нарешті Свята Софія, вона належить віруючим, предки яких збудували її своїми руками; чому ж не має належати Святий Юр тим, хто возніс його на львівських пагорбах своїми руками? І якщо ми знаємо, хто не допустив на Собор до Києва його святійшество митрополита Мстислава, то чи не належить нам поміркувати, хто розпалює пристрасті поміж представниками різних конфесій у Львові, в Галичині, кому вигідно й потрібно, аби віруючі забували, що належать до однієї нації, а діти їхні жити мають у мирі на цій єдиній для нас землі предків?
На Сході України людей переконують, ніби Українська Греко-католицька Церква ворожа всьому українському, і забувають при цьому пояснити, що Українська Греко-католицька Церква порятувала Галичину від польонізації, так само не хочуть нагадати, що Російська Православна Церква ніколи не промовляла до віруючих українців їхньою власною мовою, не вчила звертатися до Бога мовою предків і що впродовж свого існування вона сприяла русифікації.
Хіба ж Ватикан є нині загрозою відродженню української культури, духовости, мови? І хіба не той розпалює ворожнечу, хто пускає чорні брехливі чутки, що в Галичині убивають православних?
Може, ніхто так добре не сказав про необхідну нам єдність усіх віруючих, як митрополит Андрей Шептицький: «…Зближення і взаємне пізнання необхідні для осягнення національної єдности. Те зближення може колись довести до з’єднання, але мусить, передусім, усунути взаємні роздори і ненависть, які спричиняють, що українець українцеві ворог. І ті з нас, що бажають колись єдности, і ті, що її не бажають, — всі почнімо працю над помиренням. На тому конечному помиренні багато скористає увесь український нарід, а на повному з’єднанні скористають більше православні, ніж ми, греко-католики… Ми, греко-католики, вважаємо себе самих і в обрядових молитвах називаємо себе православними».
Відродження української національної Церкви — це пробудження нашої духовности, утвердження духовного суверенітету України.
Обидві статті: «Наша Святиня» і «Церква — храм національної духовости» передруковуємо з листівки, що є поширювана на Україні. Вона віддає атмосферу і дух наставлення віруючих.
