Одна з найбільших небезпек для християн східної традиції – єресь філетизму. Для тих, що не знають богословської термінології, це може видатись неважливим питанням. Цей термін означає проблему переважання етнічного чинника над місією Церкви та здоровим вченням Церкви. Незважаючи на те, яким важливим є це питання і яким руйнівним це явище може бути, це єресь, яка час до часу виникає в історії і знову є серед нас.
Без приписування позитивних рис філетизму слід сказати, що ця єресь повинна була з’явитися: історія Церкви є постійним втіленням, куди б вона не йшла, вона освячувала місцеві традиції, роблячи їх своїми власними. Це врешті-решт те саме, що відбулося зі Словом Божим, коли Воно воплотилося. Тому Церква донині проявляється через традиції і говорить мовами народів, серед яких служить. З часом різні народи завдяки еміграції розійшлися по цілому світу і також понесли зі собою власні традиції, але те, що стосувалося віри, намагалися тримати близько до себе через страх, що або їхні традиції можуть стати розмитими, або чужим людям вони будуть нецікаві. Однак не вистачає слів, щоб довести, наскільки це неправильно.
Абсолютно правильно, що люди повинні були почути Євангеліє таким чином, щоб воно відгукнулося у їхніх серцях мовою, яку вони розуміють, і що вони повинні далі жити цією вірою у властивий їм спосіб. Насправді я би щиро бажав, аби ті традиції ніколи не були втрачені. Бо якщо народні традиції втратяться, це станеться незадовго до того, як буде втрачена й віра загалом.
І все ж з огляду на глобальну реальність нинішнього світу, здавалося б, необхідним для всіх людей є знайдення способу, як за допомоги своїх конкретних традицій комунікувати з навколишнім світом. Іншими словами, необхідно знайти спосіб промовляти до цілого світу. На наше щастя, в Кардіффі (Уельс) ми отримали мандат започаткувати українську греко-католицьку парафію, яка мала б і таку мету.
Історія Української Церкви в Уельсі почалася з групи українських чоловіків, які працювали тут після Другої світової війни, одружилися, виростили дітей. Тривалий час із Англії до них приїздив український священик, щоби служити Божественну літургію їхньою мовою. Їхнє життя розвивалося, вони підтримували стосунки, щоб їхня пам’ять про Україну, і що це означає – бути українцем, не втратилася. Але це означало й те, що катехизація була мінімальною, а дружини і діти багатьох із цих людей з часом перестали розуміти істинну природу своїх традицій. І тепер із сумним фактом відходу до Господа багатьох із цих благочестивих людей ми стикаємося із завданням необхідності врахування нашої ідентичності у відношенні до навколишньої культури.
Говорячи про місцевий суспільний контекст, ми прагнемо донести Євангеліє в ситуації оточуючого цинізму і дуже поширеної апатії. Свідчення віри великих святих Уельсу значною мірою забуті, і люди, як і багато хто на Заході, обирають технології та матеріальні блага як основний показник свого «спасіння». Вони байдужі до метафізичної істини, поклоняються речам фізичним. У той же час валлійці (жителі Уельсу. – Перекл.) є справді доброзичливими та гостинними людьми, які цінують щирість та відкритість. Можливо, через їхнє становище «меншого брата» щодо набагато більшої, домінувальної Англії вони, точніше їхня ментальність є інакшою, аніж англійська, але вони здатні сприймати іншого. Принаймні через це для українців та Української Церкви в Уельсі відкриваються широкі горизонти. Не кажучи вже про те, що валлійці, як і будь-які інші західні люди, можуть бути більше захоплені таємницею, красою і серйозною інтелектуальною традицією. І якщо є щось таке, що Східна Церква візантійської традиції може запропонувати, то це якраз переживання таємниці, краси і серйозної інтелектуальної традиції. Це наші первинні скарби. Це ті компоненти мови, які нам дані, щоб через них ми могли доносити вість Євангелія. Звичайно, ми не маємо монополії на такі речі, але вони притаманні нашому способу мислення, комунікації та поклоніння.
Тож як ми повинні поводитися як народ і Церква за межами України? По-перше, маємо жити з упевненістю, що все, що ми посідаємо і що є нашими церковними традиціями, істинне та красиве. По-друге, на нас покладена відповідальність добре знати традицію, любити її. Одного разу я почув, що Митрополит Андрей Шептицький звертався до людей у діаспорі, щоб у разі, коли нема поблизу греко-католицької парафії, відвідувати парафію православну, аби долучатися до своєї традиції, і відвідувати римо-католицькі храми – лише щоб прийняти Таїнства. Не знаю, чи це апокриф, але знаю напевно, що наші батьки і матері у вірі були готові віддати все заради просування важким шляхом православ’я у єдності з Римом. І було б пародією, якби ми зрікалися цього шляху на користь сопричастя з Римом без збереження своєї православної традиції. Однак це ми б помилились, якщо б вважали, що цей шлях є тільки українським і для українців.
Зрештою, віра Української Греко-Католицької Церкви – універсальна, православна, католицька віра. І в той час, як ми успадкували її в нашій власній візантійсько-київській формі, у нас є всі підстави ділитися нею незалежно від того, де ми є. Я не дивуюся, коли люди, серед яких ми живемо, хочуть приєднатися до нас. Те ж саме можна, навіть потрібно сказати про всі великі національні, Православні та Католицькі Церкви. Все інше – філетизм, культурне самогубство і зрада великого доручення нашого Господа.
Отець Джеймс Сіменс (Fr. James Siemens) є священиком єпархії Пресвятої родини, яка об’єднує парафії УГКЦ у Сполученому Королівстві Великої Британії та Північній Ірландії. Служить капеланом двох академічних інститутів, а також провадить науково-дослідницьку роботу в Університеті Кардіффа. Парафія у Кардіффі охоплює увесь Південний Уельс. Покровителем парафії є святий Теодор з Тарсу. Адреса парафії: 12 Regina Terrace, Canton Cardiff CF5 1G, Wales, UK
