Рік 2014-ий однозначно відрізняється від усіх попередніх за час незалежності України. І релігійне життя тут не виняток. За цей рік стільки відбулося подій, стільки розпочалося нових процесів і завершилося старих…
За паствою
Революція Гідності вивела на Майдан сотні тисяч людей. Вже з перших днів на ньому звучала молитва. Діяльність священнослужителів різних конфесій там була очікуваною, але суперечливою. На закиди про те, що священики не мають брати участі в акціях протесту, звучала відповідь, що душпастир повинен іти за своєю паствою. А суперечність виникала, коли з одних Церков на Майдані не бракувало єпископату, а з інших поодинокі священнослужителі своєю присутністю на головній площі столиці не лише виступали проти злочинного режиму, але й супроти свого церковного проводу. Майдан, а потім і російська агресія проти України, анексія Криму, війна на Донбасі, теракти у центральних і південних областях спонукали духовенство організовано або на початках спонтанно й далі слідувати за паствою. Фактично у всіх Церквах виникли (якщо не існували досі) групи військових капеланів для опіки учасниками Антитерористичної операції, для допомоги переселенцям зі сходу і Криму. Таким чином протягом 2014 року більшість Церков і релігійних організацій відійшли від мирного служіння до слідування за паствою в умовах революції та війни. Ця духовна підтримка здобула яскраво виражений екуменічний характер. Оскільки чи то на Майдані, чи то у військово-польових умовах конфесійність священнослужителя відходила на другий план. Важливіше було те, з якими намірами прийшов пастир, чи готовий він працювати з нетиповою паствою, чи готовий одночасно стати психологом, подати першу невідкладну допомогу, зрештою, просто вислухати, зрозуміти і підтримати. Можемо однозначно стверджувати, що 2014 рік активізував міжцерковний діалог, який вийшов за межі круглих столів для обговорення стратегічних і першочергово корпоративних питань існування релігійних організацій. Спільна молитва на Майдані, взаємна підтримка, гарячий чай чи, на жаль, відспівування героїв Небесної сотні відкрили, зблизили і подружили духовенство різних конфесій, навіть релігій. Тому потім їм було просто спільно організовувати капеланську службу, збирати допомогу чи єднатися довкола Євхаристії в літургії (зафіксовано поодинокі випадки). Звичайно, ідилії не сталося. Понад те, в другій половині 2014 року розпочалася нова хвиля міжконфесійних конфліктів за храми (насамперед на заході України і в центрі). Проте вони вплинули не так на міжцерковний діалог (бо він і без того був відсутній), як створили антагонізм у цьому діалозі, який не вдасться швидко вирішити, бо йдеться про політично-світоглядні питання. Таким чином принцип «слідування за паствою» став визначальним для фактично всіх Церков і релігійних організацій в Україні у 2014 році. І він не міг не витворити логічного питання: чи паства піде за своїми пасторами?
Від пацифізму і космополітизму до патріотизму
Особливо великі зміни відбулися у протестантському середовищі України. Досі ці Церкви були відомі своїм соціальним служінням, місіонерством, але не патріотизмом. Виникала ілюзія, що їх не цікавлять питання розвитку нації, національної культури, захисту держави, що більшість із них аполітичні. Але знову ж таки Майдан вивів на площу тисячі євангельських віруючих, лютеранська кірха опинилася на лінії спротиву, пастори різних конфесій разом почали проповідувати серед протестувальників, зігрівати їх чаєм і підбадьорювати словом. Анексія Криму та війна на Донбасі спонукали українських протестантів замислитися, як поводитися в такій ситуації. Вже під час Майдану стало зрозуміло, що однієї молитви за країну буде замало, що потрібні радикальніші кроки. І вони були зроблені. А коли перші священнослужителі стали об’єктами російської агресії в Криму чи у Донбасі, визріло питання про самозахист зі зброєю в руках. Як сказав один із донецьких пасторів, ця війна його, космополіта, неочікувано для нього самого зробила українським патріотом. Відверто не толерантна до протестантів політика ватажків терористів з «ДНР» і «ЛНР» сприяла тому, що серед місцевих, переважно російськомовних, євангельських християн зародився дієвий український патріотизм. З іншого боку події в Україні спричинили конфлікт між українськими протестантами та керівництвом їх одновірців у Росії, які твердо зайняли пропутінську позицію. Зі слів українських пасторів, їх російські колеги вірили не їм, а російським ЗМІ. А тому дискусії з ними, спроби переконати чи просто розповісти, що тут відбувається, заходили в глухий кут. Причому цей конфлікт перекинувся й у середовище діаспори в США, Канаді чи Європі, де, як виявилося, серед російських протестантів доволі поширені переконання про те, що Путін – захисник християнських цінностей, що в Україні перемогла «хунта», що Майдан організували західні спеціалісти і т. п. Живучи на Заході, вони залишилися під значним інформаційно-зомбувальним впливом Росії. Понад те, багато з них хоч і втікали з СРСР чи після його розпаду у «вільний світ» в пошуках релігійної свободи, тепер ностальгують за тим самим СРСР.
Рік 25-ліття легалізації
Як і для більшості Церков, для УГКЦ цей рік був дуже складним. Коли розпочалася російська агресія в Криму, Церква однією з перших відчула на собі репресії бандформувань і працівників ФСБ на півострові. Священика із Севастополя Миколу Квича затримали через обвинувачення в тероризмі: в нього знайшли бронежилети, які він як військовий капелан мав передати українським морякам. У результаті всі одружені священики УГКЦ із сім’ями залишили півострів, а на заміну їм на прохання Блаженнішого Святослава прибули священики-монахи. Згодом до Євпаторії повернувся отець Богдан Костецький. Весь той час вірні і клир УГКЦ (як і РКЦ та УПЦ (КП)) на півострові перебувають під пильним наглядом. До всіх матеріальних втрат, яких вони зазнали, восени додалася ще одна: стало відомо, що з 1 січня 2015 року в Криму діють російські закони щодо релігійного життя, а відповідно до них, офіційно УГКЦ має припинити своє існування, оскільки в Росії її офіційно не існує – лише РКЦ. Наступні втрати відбулися у Донбасі, де внаслідок війни УГКЦ не має змоги повноцінно опікуватись частиною парафій. Були захоплені, зруйновані храми, собор, монастир сестер-служебниць, резиденція єпископа. Тисячі віруючих залишили свої домівки, багато священиків стали жертвами терору «ДНР» і «ЛНР». Погрожують навіть тим священикам, що опинилися в Галичині.
Проте, з іншого боку, громади, мирянські організації УГКЦ активно долучилися до волонтерського руху допомоги військовим у зоні АТО, переселенцям зі сходу і Криму. Особливо став у пригоді досвід військового капеланства. За ці місяці в зоні Антитерористичної операції побувала, певно, понад сотня священиків УГКЦ, багато хто з них відчув на собі, який вантаж перевозить російський «гуманітарний конвой».
Для УГКЦ, як і для УПЦ (КП), ця війна стала особливою ще й тому, що їх російська церковна пропаганда звинуватила у всьому, що відбувається, в провокуванні війни проти «канонічно православних». І напевно численні публічні виступи спікерів РПЦ, особливо митрополита Іларіона Алфєєва, можна було сприймати як вияв загостреної маніакальної путінофілії, якби після них у Донбасі не фіксували загострену ненависть російських найманців до «уніятів і розкольників». Апогей цієї пропаганди, за задумом Москви, мав би відбутися під час одного із засідань Синоду католицьких єпископів на тему “Сім’я і нова євангелізація”, на якому митрополит Іларіон виступав як гість від імені РПЦ. І замість говорити, як багато в Росії роблять для захисту «традиційних сімейних цінностей», він укотре звинуватив українських греко-католиків у розпалюванні громадянської війни в Україні. Цей виступ викликав зворотну реакцію, він був провальним, а серед присутніх католицьких єпископів з цілого світу виникло бажання почути думку лідера українських католиків, що відбувається в нашій країні. Російська пропаганда зазнала чергової поразки, але напевно це її не зупинило. Звичайно, УГКЦ в 2014 році жила не лише зовнішніми подіями. Патріарх Святослав багато подорожував світом, відвідав єпархію в Австралії, брав участь у розбудові УГКЦ в Бразилії, де проголошено створення митрополії, восьмої за ліком в УГКЦ, що, зі слів глави Церкви, має сприяти утвердженню її патріаршого статусу.
Різноманітними подіями відзначався Рік пам’яті Патріарха Йосифа Сліпого та започаткований Рік до 150-ліття з дня народження Митрополита Андрея Шептицького. На загальнодержавному і місцевому рівнях пройшли різноманітні заходи, присвячені 25-ій річниці легалізації УГКЦ. А головною внутрішньою подією року в Церкві стали єпархіальні та митрополичі Собори, присвячені темі парафії. У різних єпархіях вони проходили менш чи більш активно. Подекуди виникали дискусії, навіть гострі. Скажімо, Собор УГКЦ в Польщі протягом трьох днів напружено обговорив ряд стратегічно важливих для життя Церкви питань: літургійні, питання календаря, мови богослужінь, роботи з молоддю тощо. І сам формат його проведення, і рівень дискусій засвідчив, що хоч УГКЦ в Польщі кількісно зменшилася, її парафіяльне життя є дійсно живим. Натомість в Україні подекуди соборові засідання проходили без реальних дискусій. Здається, поза увагою (принаймні про це публічно ніде не йшлося) опинилися проблемні ситуації на парафіяльному рівні, які навіть переростали в публічні скандали (наприклад, у Городку на Львівщині). Як влучно було зауважено в соціальних мережах, якщо не ставитися серйозно до справи організації парафій, вони стануть бюро ритуальних послуг.
Рік Коня для УПЦ (КП)
УПЦ (КП) в 2014 році справді опинилася, як то кажуть, на коні. Головний монастир Церкви – Михайлівський Золотоверхий – став прихистком для протестувальників, а його дзвони – вісником Майдану. Фактично весь 2014 рік минув для УПЦ (КП) в цьому ключі. Душпастирі, що були на Майдані, пізніше ставали військовими капеланами. У єпархіях спочатку збирали допомогу для протестувальників, а потім для війська і переселенців. Анексія Криму стала катастрофою для Київського Патріархату на півострові: спочатку захоплення і без того нечисленних храмів, потім репресії проти клиру. Згодом стало зрозуміло, що існування такої Церкви, як УПЦ (КП), там під питанням. Все-таки вона – одна з головних ворогів Московського Патріархату. Кримський архиєпископ КП Климент не раз сміливо виступав з критикою окупаційної влади за утиски віруючих, звертався до представників української влади на захист українців, які опинилися на окупованій території. Внаслідок російської агресії в Донбасі Київський Патріархат опинився там у ситуації, напевно, ще гіршій, ніж у Криму, бо виникла небезпека вже для самого життя клиру і мирян. На окупованих територіях УПЦ (КП) або припинила повноцінне церковне життя, або ризикуючи перейшла у стан підпілля. Єпископи Донецький і Луганський УПЦ (КП) змушені були залишити свої кафедри. Як і греко- чи римо-католицький клир, вони стали заручниками ситуації. Спроби відверто розповісти, що там відбувається, викликають зворотну реакцію і репресії проти їх вірян з боку терористів. Новий виклик – стосунки з іншими православними. Ще стояв Майдан, як у середовищі УАПЦ почали обговорювати ідею об’єднання з УПЦ (КП). Це було викликане тим, що криза в самій УАПЦ загострилася, коли предстоятель цієї Церкви відмовився давати чітку оцінку протестним подіям. Його віддавна пов’язували з Віктором Медведчуком, головним представником Путіна в Україні, а тому чітко стати на захист протестувальників він не наважився. А коли режим упав – було запізно… УАПЦ вже віддавна існує не як цілісна Церква, а як окремі єпархії, деканати чи навіть парафії. Лише дві з єпархій сяк-так тримаються єдності попри внутрішні і зовнішні спроби їх розколоти. І саме у Львівській в лютому 2014-го заговорили про потребу зближення з Київським Патріархатом. Проте початок російської агресії призупинив ці «бродіння». А ось із УПЦ (МП) відносини відверто загострилися, оскільки знову розпочався процес відходу громад до УПЦ (КП). В результаті у декількох випадках в Західній Україні дійшло до насильства. За таких умов при Міністерстві культури, куди входить департамент у справах релігій, створили робочу групу для врегулювання конфліктів між УПЦ (МП) і УПЦ (КП). Варто зазначити, що за підсумками опитування, проведеного на порталі РІСУ, Патріарх Філарет був визнаний душпастирем року. Не дивлячись на свій вік (він найстаріший серед лідерів Церков), предстоятель УПЦ (КП) в 2014-ому виявив особливу активність. Зі слів його оточення знаємо, що він особливо переймався спочатку долею Майдану, а відтак війною Росії проти України.
Від УПЦ до РПЦвУ
2014 рік напевно став найтрагічнішим за останні 20 років життя УПЦ в єдності з Московським Патріархатом. І найбільше цей трагізм виявився у тому, що пастирі і значна частина пастви опинилися по різні боки лінії фронту. А тому слідування за паствою фактично не відбулося. І хоча з початків Майдану від УПЦ (МП) звучали загальні миротворчі заклики, не бракувало й відвертої критики акцій протесту та поширення про них цинічної брехні від клиру і активістів цієї Церкви. На цьому тлі, як голос волаючого в пустелі, прозвучав заклик кількох священиків УПЦ під назвою «Перемагаймо зло добром», в якому проголошувалися європейські християнські цінності.
На початку року УПЦ (МП) головувала у Всеукраїнській Раді Церков і релігійних організацій, а тому брала участь у всіх миротворчих переговорах від імені ВРЦіРО з владою. Пізніше це подавалося як заслуга і як підтвердження підтримки цією Церквою акцій протесту. Але всі ті наміри зблизитися з народом перекреслив своїм сумнозвісним панегіриком митрополит Павло з Києво-Печерської лаври. На державному святі Дня Соборності, коли протестні події супроводжувалися жертвами їх учасників, він порівняв Януковича з… Христом, а себе – із Симоном Киринейським, який допомагає Христові нести хрест. Це порівняння було таким огидним, що мас-медіа і соціальні мережі захлиналися від обурення. В цей же час заклики до проводу УПЦ (МП) засудити людиновбивчі дії їх прихожанина Януковича залишилися без уваги. І навіть коли Янукович і компанія втекли, Синод УПЦ (МП) спочатку засудив дії влади, що призвели до смертей, але згодом ці слова осуду в посланні були переписані так, що стало незрозуміло, хто винен. В цей час у Криму появилися так звані «зелені чоловічки», організували там державний переворот і як наслідок – анексію півострова. Можливо, в Синоді УПЦ знали щось більше, бо відкликали свій осуд. Москва тоді сподівалася, що слідом за Кримом проти нової влади в Києві виступлять й інші регіони. І це мало б призвести або до повернення проросійського уряду, або до розколу України. Проте цей план провалився. Анексія Криму і війна в Донбасі виявили значну роль клиру УПЦ (МП) у пропаганді ідеології «Русского міра» та підтримці дій Кремля. Протягом 2014 року було зафіксовано десятки фактів підтримки священиками УПЦ (МП) російської агресії. До мас-медіа потрапляли скарги на батюшок, які відмовлялися відспівувати воїнів – учасників АТО. Стало відомо, що лідери терористичних груп були задіяні до проектів РПЦ. Приміром, Ігор Гіркін, один із очільників терористів, за місяць до захоплення Криму відвідав Україну. Він входив до складу православної делегації, яка привозила на поклоніння Дари волхвів і, за свідченням працівників СБУ, використав цю поїздку для проведення розвідувальної діяльності на території України. Священики МП благословляли терористів у Донбасі, допомагали їм матеріально і у військових справах. Соціальні мережі рясніють повідомленнями про пряму участь священиків УПЦ (МП) в Донбасі (і не тільки) у сепаратистських діях, в діяльності проти української влади, армії тощо. Проте ці факти і свідчення відмовляється визнавати провід УПЦ (МП), натомість звучать заклики «їх зрозуміти». Власне для цієї Церкви виникла дилема, бо дійсно її паства є по два боки фронту. І хоча Синод нібито засудив сепаратизм, але не вказав, хто винен у цьому, хто поширював антиукраїнські ідеї, хто розпочав цю війну і хто всім цим керує. Видається, в УПЦ (МП) стало нормою поширювати кремлівські міфи про «братовбивчу, громадянську війну». Ще одна трагедія потрясла УПЦ (МП) у липні, коли після тривалої хвороби помер багаторічний її предстоятель Митрополит Володимир Сабодан. Обрання митрополита Онуфрія предстоятелем відкрило новий етап у житті цієї Церкви. А враховуючи його відверто промосковську позицію, УПЦ (МП) потрапила під шквал гострої критики, часто цілком заслуженої. Замість того, щоби розібратися зі священиками-сепаратистами, в УПЦ (МП) почали усувати тих, що представляли оточення Митрополита Володимира, в першу чергу багатолітнього спікера та адвоката УПЦ отця Георгія Коваленка. Новий провід цієї Церкви обрав перевірений метод самозахисту: жалітися владі, що журналісти їх не люблять, військові ображають, інші конфесії намагаються обікрасти і т. п. Отже, 2014 рік став дійсно трагічним для УПЦ (МП). Смерть Митрополита Володимира і відверта агресія Кремля проти України прискорила в ній різні процеси. Масові явища сепаратизму серед клиру і відверта проросійська позиція наштовхнулися на небажання іншої частини клиру це терпіти, особливо пастви в тих регіонах, де російська агресія особливо загострила патріотичні почуття. Співпраця на Майдані та в АТО зблизила людей різних конфесій, чого вони вимагають і від своїх душпастирів. Проте в УПЦ (МП) новий предстоятель зайняв позицію «проти всіх». На нові виклики він відповів очікуванням, але в публічних виступах радше підтакує заявам свого керівництва з Москви. Все частіше (особливо в соціальних мережах) звучить думка, що УПЦ (МП) щораз більше перетворюється на філію РПЦ в Україні (навіть звучали пропозиції її перейменувати). Новий провід між «Церквою свого народу» і «п’ятою колоною Кремля» в умовах війни сповзає саме в бік останньої. І напевно, якщо вихід громад чи навіть важливіших структур набуде масового характеру, це сповзання стане ще очевиднішим.
Підсумки
Як бачимо, можна зробити декілька висновків про релігійне життя в Україні у 2014 році.
1. Суспільні, революційно-військові процеси не на словах, а на ділі зблизили абсолютну більшість Церков і релігійних організацій.
2. Більшість Церков виявили єдність зі своєю паствою в цих умовах.
3. У середовищі протестантських Церков чи вперше за роки незалежності України доволі чітко заговорили про національну ідентифікацію і здоровий патріотизм.
4. Кремлівські агресори намагаються надати розпочатій ними війні в Україні релігійного характеру, щоби ще більше розколоти українське суспільство.
5. УПЦ (МП) не змогла зробити чіткого вибору: чи вона УПЦ, а чи частина МП, яка підтримує політику Кремля. А тому в УПЦ (МП) почався процес відходу віруючих, які не бажають молитися ні за Московського патріарха, ні терпіти священиків«русскоміровцев».
Релігієзнавці ще в часи Майдану стверджували, що в нас формується громадянська Церква, яка виконує не лише душпастирські функції, а й допомагає своїм віруючим ставати активними громадянами, захищати свою свободу і шанувати християнсько-суспільні цінності. Отже, перспективи на майбутнє складаються більш оптимістичні, аніж ми могли сподіватися рік-два тому.
Тарас Антошевський, директор РІСУ
