Підводити підсумки церковного досвіду пандемії Covid -19 посеред найвищої хвилі захворювання в країні, безумовно, зарано. Робити якісь остаточні висновки про те, як зміняться суспільство і Церква в світі після епідемії на цьому етапі, зважаючи на швидкість змін і непрогнозованість подій, було б діяльністю на межі зарозумілої зухвалості. Та все ж час минає, і якісь певні обережні думки та інтуїції про те, як змінюють нас обставини, ми мусимо озвучувати, намагаючись по-євангельськи «читати знаки часу». Роздуми та дискусії на цю тему не стихають у різних медіа, зокрема і в «Патріархаті». Пропоную свою спробу поділитися поглядом на те, чого нас вчить пандемія з перспективи священника, душпастиря невеликої галицької парафії.
Так уже влаштована людська природа, що нашими найкращими вчителями є не успіхи і спокійне, влаштоване життя, а те, чого ми найбільше боїмося і уникаємо за всяку ціну, – терпіння, поразки, втрати. Однак саме такі кризові ситуації є необхідними рушіями розвитку, виходу зі старої та переходу до нової свідомості. Великі потрясіння і трагедії минулого, зокрема ХХ століття, мали наслідком революційні зміни світоглядних і духовних парадигм для всього цивілізованого світу. На особистому рівні людина, яка переживає втрату чи інший досвід упокорення, стишує голос власного его і стає більше «приземленою», вразливою до тих аспектів життя, які завжди здавалися самоочевидними. Зранена терпінням людина звільняється від багатьох ілюзій, наче знову торкається ногами землі і стає більше здатною почути іншого, відчути краще саме життя. Криза, спричинена пандемією коронавірусу, для мільйонів людей стала часом справжнього потрясіння, зранення, скиданням із п’єдесталів багатьох ідолів, яких наша споживацька культура встигла понаставляти в особистих пантеонах.
Релігійне життя, життя церковних спільнот разом з усіма іншими вимірами суспільного життя було радикально підважене епідемією і зазнало нечуваних змін. Варто зазначити, що це перша такого масштабу криза для релігійних спільнот в Україні від часів комуністичних переслідувань.
Не можна порівнювати причин цих двох ситуацій, але пандемія Covid-19 – перша подія за останні 30 років, яка по-справжньому змінила звичний хід церковного життя, зокрема для УГКЦ, про яку я говоритиму далі. Рік без регулярної участі людей у богослужіннях, Різдво і Великдень-2020 без людей у храмах, без традиційних важливих духовних практик, таїнств Причастя, Сповіді сталися вперше від часу виходу Церкви з підпілля. Здається, не буде перебільшенням сказати, що новітня історія Церкви матиме нову точку відліку і ділитиме час «до» і «після» пандемії Covid-19.
Криза – час «відчалити на глибінь»
Одним із біблійних образів, який віддзеркалив мені події перших тижнів пандемії, був біблійний ковчег. Щоби перетривати смертоносну зливу випробувань, треба на певний час заховатися разом у Божому сховку-ковчезі й віддатися цілком Богу, який покермує ним. Ані Ной, ані будь-хто інший не уявляли, куди причалить судно і яким буде отой оновлений світ. У Новому Завіті є подібний образ, який є новозавітнім рецептом кризового менеджменту для Церкви. Його дуже гарно описав євангелист Лука у розповіді про невдалу риболовлю апостолів. «Коли він перестав говорити, сказав до Симона: «Відчали на глибінь та й закиньте ваші сіті на ловитву». Озвався Симон і каже: «Наставнику, всю ніч трудились ми й нічого не піймали, але на твоє слово закину сіті». Так вони й зробили, і піймали велику силу риби, і їхні сіті почали рватися» (Лк 5, 4-6). Ця коротка історія є архетипічною і вже 2000 років вчить Церкву, як діяти, коли настають спустошення і криза: не відчаюватися, а відважуватися виконати наказ Христа і плисти на нові горизонти, хоч якими дивними і непевними вони не були б. Апостоли мали бути дуже вдячні Ісусу за цей несподіваний виклик відчалити на глибінь і отримати багатий вилов. Чи не маємо й ми як Церква бути вдячними за виклик?
ЩО НАС СТРИМУЄ
Страх «пуститися берега»
Страх нового є типовим як для людей, так і для інституцій. «Аби не гірше» – популярне побажання успіху для нас, чи не так? Але життя – це рух, ріст і зміни, а це завжди вихід на нові горизонти свідомості, зустріч із непевністю і долання тривоги перед невідомим. Спасіння завжди в минулому: «Молодь тепер не така, люди не такі побожні, священники не такі святі, от за Шептицького все було чудово», – звучить у свідомості багатьох. У нас завжди святі – ті, що давно померли, «золоті віки» у далекому минулому, а попереду, звісно, апокаліпсис і кінець світу. Тому ми схильні думати, що справжня віра, справжня Церква і християнство були колись: до війни, за святих отців, за апостолів, а остаточно – в Едемському саду. Все, що далі, це лише тінь славного минулого, а попереду багато проблем, випробувань і терпінь. Дивитися у майбутнє тривожно, тому краще щосили триматися за добре знайоме минуле, навіть якщо ми вже не розуміємо, «про що» воно було і як ним тепер жити. Але такий погляд не має нічого спільного з правдою про те, чим є Церква, її досвідом і вірою, яка виражена обіцянкою невідступної присутності Христа в Дусі Святому між нами: «Ось я з Вами по всі дні, аж до кінця віку» (Мт 28, 20). Тому нема поганих часів, а є одне життя, одна присутність Живого Христа в історії. Страх перед невизначеністю майбутнього консервує Церкву, робить її музеєм і хранителькою реліквій минулого, а не живим, творчим і плідним організмом. «Пуститися берега» – відважитися жити у нових обставинах, благословляючи їх і дозволяючи бути веденими Божим Духом.
Зустрітися зі «слабким» Богом, Воплоченим і розіп’ятим
Спостерігаючи за реакцією деяких вірних і священників на пандемію у перші її тижні, я вперше усвідомив, яким важливим є богослов’я. Так, це може звучати дивно, що священник аж тепер, після майже 20 років вивчання богослов’я і 10 років свого служіння, усвідомив його важливість. Однак розуміти важливість правильних формулювань догматів про Бога – це одне, а побачити дуже практичний вимір богослов’я, яке має безпосередній вплив на здоров’я і життя мільйонів людей, було чимось новим. У ситуації пандемії ми побачили зустріч двох релігійних свідомостей, кожна з яких пропонувала своє «богослов’я» ситуації. Одна з них мені дуже не подобається. Її основа коріниться в образі Бога, який є дуже популярним у свідомості багатьох християн. Бог Авраама та Отець Ісуса, попри те що християни Його почитають понад 2000 років, для значної частини віруючих залишається «племінним тотемом», «божком», який за нашу добру поведінку виконує наш список бажань і захищає нас від всього поганого. Такий бог – не воплотився і не прийняв смерті на хресті. Він не той Отець, «який велить своєму сонцю сходити на злих і на добрих і посилає дощ на праведних і неправедних» (Мт 5, 45). Це бог, від якого треба захищатися молитвами і задобрювати добрими справами, щоби ні тут, ні в житті загробному не виникало проблем. Духовність, яка народжується з такого образу Бога, я б назвав духовністю «релігійних трансакцій»: я Йому те, що Він потребує, – поклоніння, правильні ритуали і добрі справи, а Він мені – за списком моїх численних і невідкладних потреб. Таке, як я називаю, «слабке богослов’я» є нехристиянським, воно існувало задовго до християнства та існує досі в усіх релігіях. Але християнство – це відмова від таких уявлень про Бога і вигляду таких же стосунків із Ним. Християнська віра – це віра у Воплочення Бога, який став одним із нас невідступно, в усьому й назавжди. Християнство – це прийняття Бога, який став одним із нас, трактував гріх і смерть серйозно, не відвертав очей від терпінь і не втікав від зла. Бог в Ісусі обійняв хрест тих людей, з якими зустрівся в Ізраїлі, а на Голгофі прийняв хрест тих, що зустрілися з невимовним терпінням і смертю в усі часи.
Пандемія висвітлила ці дві різні релігійні свідомості, які співіснують у Церкві. «Дорогі, не бійтеся, вірусу! Вірус – це зло, а зло перемагається справжньою вірою. Хто вірить, що Бог сильніший за нього, той не заразиться. А якщо ти заразився, що ж – віра мала!» – така нехитра релігійна схема спасіння від коронавірусу звучала голосно до перших серйозних хвиль, які вклали і таких проповідників на лікарняне ліжко. Такого роду релігійна свідомість, що мислить бінарно, бачить світ чорно-білим, а відтак має «прості відповіді» на всі питання, не задовольнить людини, яка виросла з магічної дитячої свідомості і хоче зустрічі з Великим Живим Богом, який парадоксально став «слабким», став людиною і солідарно з усім людством зазнав нищівного удару зла. Богослов’я, яке не дає місця парадоксу і невіданню, а також творить магічні уявлення і сподівання, не є тим богослов’ям, яке виростає з Євангелія, а тому має піти в минуле.
Натомість голос іншої релігійної свідомості, який не змовкає через очевидні парадокси нашого існування, застерігав від зарозумілості «простих відповідей» і кликав до смиренної постави перед таїнством Життя і парадоксальністю нашого існування. Вважаю, що ми були благословенними мудрим проводом Блаженнішого Святослава, який виконав свою роль архипастиря, давши впевнене й чітке послання, як дивитися на ситуацію, духовно приймати її, діяти в ній. Іншими голосом, який по-богословськи виразив цю свідомість, був британський богослов і англіканський єпископ-емерит Ніколас-Томас Райт. У своїх перших реакціях, а згодом у своїй книжці «Бог і пандемія» («God and the Pandemic»), які дуже вчасно з’явилися посеред першої хвилі коронавірусу, він дав важливу біблійну оптику на події. Ця оптика найбільше виражена у Псалмах і книзі Йова. Отже, причин терпіння ми можемо й не знати, а те, що точно потрібно, це бути поруч Бога і говорити з Ним, питати і плакати. Церква, як Ісус при зустрічі з хрестом, не має втікати, заплющувати очі й робити вигляд, що його немає, або ж маніпулювати Богом, немов особистим ручним джином, який зобов’язаний виконувати всі наші примхи. Хрест – частина нашого існування, життя цього світу, парадокс, який ми маємо прийняти, не шукаючи відповідей на питання, які не мають відповіді в людській мові й категоріях. Вони, як і питання Йова, потрібні, але тільки для того, щоб бути в стосунку і розмові з Тим, хто один знає все, і відчути, що є хтось, хто, як батько, завжди буде поруч і оберне смуток на радість.
Зберегти єдність у найважливішому
Ковчег, яким пливе Ной, це не круїзний лайнер, що везе на екзотичні острови щасливих і заможних туристів, спраглих нових емоцій. Ковчег – це рятівний корабель для спасіння тих, що повірили Ною і вирішили рятуватися з іншими. Запорукою успіху цієї рятівної операції була не лише добра конструкція судна, креслення якого Бог особисто передав Ною, а й злагода, що існувала серед непростих пасажирів, відібраних за простою, нехитрою схемою «усякій тварі по парі». І Церква – це ковчег, в якому є місце для кожного, хто усвідомив, що самому пройти хвилі та зливи буде понад його сили і варто рятуватися разом.
За час пандемії ми, окрім іншого, побачили, як непросто бути разом у одній спільноті, якими різними ми є, як по-різному ми мислимо, бачимо ситуацію, реагуємо на одну проблему. Тому в одній парафіяльній громаді були ті, що не вірили в існування вірусу, і ті, що боялися його та закривалися наглухо в домі; ті, що трактували появу вірусу як певний природний феномен, і ті, що вважали, що це зброя певних ворожих сил; ті, що були переконані, що достатньо особистої віри, аби вірус не вразив людину, і ті, що трактували віру як здатність прийняти існування вірусу і шукати безпечного співіснування з ним; ті, що поширювали в мережах інформацію про світову змову, загрозу 5G, чипізацію, і ті, що вважають віру в ці теорії абсурдом. Згодом додався ще й поділ на тих, які приймають вакцинацію як частину рятівного процесу, і тих, які це заперечують, бояться і так далі. У певних товариствах цих розбіжностей (вже навіть не згадуючи про трохи давніші політичні поділи) було достатньо, аби перестати спілкуватися і розірвати стосунки. Але це не шлях Церкви. Церква – це про включення і прийняття, а не про змагання у правоті.
Я певний, що ця типова для Церкви загроза поділів має свій лік у взаємній любові, яка приймає іншого не за якісь заслуги чи правильні переконання. «З того усі спізнають, що мої ви учні, коли любов взаємну будете мати» (Йо. 13, 35). Зауважте, учні – не ті, що мають правильні переконання про все, не ті, що вміють переконувати і полемізувати, а ті, що люблять.
Роздумуючи над викликами пандемії, передбачаю, що в нас попереду чималі випробування іншими великими темами, які можуть стати каменем спотикання для єдності Церкви. А тому ми як Церква маємо вчитися розрізняти особисті переконання від віри, а також шанувати свободу іншого у висловлюванні власних поглядів, навіть хибних, приймаючи його як брата чи сестру в любові. Бо, як вчить апостол Павло, «знання надимає, любов будує» (1 Кор. 8, 1).
ЩО ПОТРІБНО РОБИТИ
Наново відкрити для себе суть Євангелія та місії Церкви
Уперше за останні 30 років основна частина вірних Церкви поставила собі виразне запитання: навіщо я ходжу до храму? Тихий наступ індивідуалізму і технологій, які потрохи ставили під сумнів потребу залишати теплу оселю недільного ранку і йти до церкви, де повно чужих облич, не найкраща музика і проповіді, дуже посилився, коли цей похід став ще й небезпечним для здоров’я. Мабуть, уперше за кілька десятиліть громади відчули помітне зменшення відвідуваності храмів. Наскільки значний і наскільки тимчасовий цей відтік вірних, звісно, покаже час. Але вже очевидним є те, що певна частина вірних не братиме участі в храмових відправах так часто, як до пандемії. Звичка, яка переходить у певну сталу практику, є справою, яка вимагає часу на її формування й усвідомленого вибору. Піти в неділю на літургію, бо «так треба», має тепер непогану альтернативу подивитися її «безпечно» і комфортно, себто онлайн. Це створює ситуацію, коли люди ставлять собі питання, можливо, вперше так усвідомлено: «А для чого я йду до церкви? Що я роблю в неділю рано поруч із цими людьми, з якими мене так мало пов’язує?» Тепер можна позбутися «некомфортних» сусідів у церкві – достатньо ввімкнути трансляцію з будь-якого храму, почути улюбленого проповідника, добрий спів і не обов’язково залишати пожертву. І як маленький бонус – усе це в хатніх капцях, з горнятком кави та можливістю вимкнути звук на тій частині проповіді, коли вже стає несила слухати проповідника.
Одна з найважливіших і особливо пам’ятних подій мого душпастирського досвіду – це розмова з двома парафіянами пізнього літнього вечора. Зізнаюся, для деяких глибоких духовних тем я маю кращих співрозмовників серед парафіян, а не духовенства. Питання стосувалося суті місії Церкви. «Отче, навіщо нам церква? Яка її роль у сучасному світі?» – десь так звучало питання мислячих чоловіків-християн, які змалечку в церкві, але для яких очевидно, що церква не є «ліцензованим сервісом забезпечення релігійних трансакцій з Богом». Сьогодні важливі соціальні функції, які колись забезпечувала церква, успішно виконують університети, лікарні, різноманітні соцслужби та громадські організації разом із армією психотерапевтів, яка постійно збільшується. Тож стає щораз очевиднішим, що такі питання, які торкають саму суть християнства, природу Церкви та її місії, постають перед більшістю сучасних мислячих людей.
Бути присутністю Христа
Уже згаданий професор Том Райт дав, як на мене, дуже лаконічне і влучне визначення Церкви. Згідно з його думкою, Церква має бути сьогодні тим, ким був Ісус для свого часу. Щоденно читаючи Євангеліє і вдивляючись у спосіб життя та дії Ісуса Христа, Церква має наслідувати Вчителя і давати світові досвід цілющої присутності Бога, який лікує, прощає, годує, навчає і включає у спільноту Божої родини тих, що відпали. В такому розумінні немає місця для індивідуалізму, який, на жаль, домінує у свідомості більшості вірних, що йдуть у храм винятково за своєю «заслуженою» порцією Божої благодаті на церковній ложечці. Все інше – люди, які поруч у храмі, хворі та слабкі, яких нема в храмі, проблеми ширшої громади – не вважаються тим, задля чого ми прийшли до храму, а деколи навіть перешкодою. Певна частина моїх парафіян воліють поїхати до більших, львівських храмів, щоб уникнути своїх односельців і отримати комфортніші обставини для особистої молитовної участі в літургії. Але Церква – це якраз про «літургію-спільну справу». І причащаємося ми для «спільності» не лише з Христом, а й одне з одним, щоби стати Тілом Христовим, яке діє як Ісус. Тому, відповідаючи моїм друзям-парафіянам на їхні питання про місію Церкви, я кажу, що коли ми зібралися недільного ранку в одному храмі, коли прийняли за своїх тих, що поруч, це вже могутній знак Божої дії та Божої програми – зруйнувати стіни між людьми, народами і між людськими серцями. Церква має покликання бути «віртуозом» у тому, як включати в спільноту, мирити, об’єднувати, споріднювати і спільно діяти.
Горизонти «нової землі»
У дзьобі голубки, яка повернулася до ковчега після відвідин «нової землі», є кілька важливих повідомлень про ці духовні терени. «Нова земля» чекає на змінених довгою і непростою мандрівкою людей, яких навчив цей досвід. Там чекають на Церкву, яка є знаком присутності Великого Бога – не національного, конфесійного бога чи об’єкта вивчення релігієзнавців, а Живого Бога, який має програму переходу людства до нової свідомості й потребує тих, що відважаться вийти зі свідомості старої та піти за Ним. У новому світі Церква любить і розуміє свою історію, цінує пройдений духовний шлях, але водночас не тримається за минуле, не шукає в ньому спасіння, а вміє слухати голос Живого Бога і робити його гучним та зрозумілим для людства. Вона готова «залишити все», щоб дістатися нових горизонтів, якщо її кличе Божий Дух, як колись це зробив святий Павло і Церква первоапостолів.
Церква «нової землі» вміє бачити історію спасіння як ту, що перебуває в динаміці, розвивається; як Біблію Божих діянь, що пишеться вже мільярди років і буде писатися, мабуть, ще дуже довго. Це означає, що вона постійно вчиться розрізняти вічне і незмінне від того, що має і мусить змінюватися.
Люди, які «зійдуть зі судна», свідчитимуть про новий спосіб дивитися на світ: бачити в ньому Таїнство, парадоксальне і складне, в якому так багато краси, але й водночас жахливих терпінь. Християни вчитимуть інших приймати світ таким, яким він є – прекрасним і водночас позначеним хрестом, як дар і прояв Божественного життя, який пізнається цілісно, молитовно і вдячно. Щоби навчитися приймати й жити в цьому парадоксі, Церква вміє смиренно вслухатися в Його голос у споглядальній молитві. Молитва як досвід присутності та любові Бога, як зустріч, яка преображує серце й очищає «внутрішнє око», є одним із найважливіших модусів життя Церкви на «новій землі». Це скарб, яким Церква ділиться зі світом.
Бути Церквою – це бути присутністю Христа, Божою свідомістю і любов’ю в той момент історії, в якому вона живе і діє. Саме тому Церква вміє смиренно визнавати свої недомагання та помилки, не тратить сили на війни ідеологій, культур, конфесій, переконань, а зосереджена на головному – давати життя, як це робив Господь Ісус: «Я прийшов, щоб ви мали життя і мали його вповні» (Йо 10, 10). Така Церква не боїться хреста, а обіймає його разом зі слабкими й терплячими. Там спраглі осягають справжні стосунки, там немає тих, що дивляться згори, там не ділять на своїх і чужих, святих і грішних, там не «виключають», а об’єднують і запрошують до спільного столу.
Наш ковчег ще в дорозі. Але я вірю, що нам вдасться вповні скористати з цього благословенного і водночас тривожного часу пандемії та довіритися Богу, який запрошує нас відважитися і відчалити на глибину. Я молюся, аби ми «мали вуха, щоб слухати, і очі, щоб бачити», чого вчить і до чого готує Господь свою Церкву в ці часи.
о. Тарас Байцар, адміністратор парафії Преображення Господнього (с. Скнилів),заступник декана філософсько-богословського факультету УКУ
