Монтреаль
З уваги на це, що патріярхальним діячам пришивають усякі ярлики, як: «революціонери», «руїнники церковного правопорядку», «збезчещувачі авторитетів Церкви» і т. п., це вперше ставимо цю проблему під скрупулятно-сумлінну аналізу. Проблема ця надто делікатної натури, щоб її упростити до загальникового (байдуже навіть, чи обоснованого взагалі) обвинувачення в ім’я тільки того, щоб дискредитувати цілий рух або ж із другої сторони звести цю проблему до відрухової репліки: «Чим же ці авторитети виправдують свою авторитетність?». Виходимо зі становища, що взаємооскарження, засновані на загальних, чи, тим, більше, на тактичних сакральних нетикальностях, цієї проблеми ніяк не розв’язують, а навпаки, безнадійно цю проблему заплутують і роблять її навіть ніякою, бо на ділі зовсім неіснуючою. Коли, напр., якийсь носій церковної власти покликається на свій авторитет, а з другої сторони сам допускається чинного зневаження вищого від свого власного авторитету, супроти якого він довжен і морально і лєґально, то створюється не тільки що справжнє неподобіє-дивовижжя, але й згіршення, про яке Господь наш Ісус Христос сказав: «Горе тому, від кого виходить згіршення! І краще було б йому, якби камінь млиновий прив’язати до шиї і потонув у морській глибині, як мав би згіршити одного з тих найменших!».
Церковний авторитет у нас (і чи тільки у нас?) надто упрощено. Навіть найвищий авторитет Церкви окружено нереальним німбом у той же сам час, коли сама Церква якнайвиразніше дефінює, коли цей найвищий авторитет говорить і діє ЯК АВТОРИТЕТ, а коли як людина, хоч і в даному випадку таки церковна людина. Це дві різні справи: пошана (тим більше безкритична пошана) і авторитет. У всякому відношені це зовсім різні речі. Пошани, напр. ви не можете ніколи наказати. Вона мусить виходити з вашої свідомости та й з вашого інтимного особистого почуття. До визнання авторитету можна іноді вас примусити, хоч і не бачите ніяковісенької причини, чому в даному випадкові цей авторитет не веде себе, як іменно пристоїть авторитетові. Пошана може випливати з факту самого авторитету (отже не завжди), але сам авторитет як же рідко коли буває своїм практичним поступованням пошани гідний! З давен-давна тому прийнялася практика — на багато тисяч років перед християнством, — що авторитет виправданий, або зовсім невиправданий, лєґальний, чи навіть зовсім нелегальний, замуміфікувалось у священне святеє святих і горе тому, хто посмів би оспорювати, чи навіть сумніватися в нього.
Сам термін «авторитет» виводиться з латинського слова «авторітас», що має такі значення: 1) вагомість, значення, 2) міродайний відклик, основоположення посилання, 3) урядове свідчення, 4) гідність, достойність, 5) уповноваження, власть, сила, 6) повага.
Ми навели шість різних значень, якими користувалися колись римляни, від яких ми перейняли з бігом часу термін авторитет. Навели ми ці значення тому, що коли ми утворюємо з якогось слова термін, то затісняємо цей термін до одного, найвище двох значень. Власне цікаво, що в першоджерельному звучанні наголошувалися абстрактні поняття, отже: абстрактна вагомість, безособове свідчення, безособова гідність, абстрактний уряд, навіть безособова повага, із заміною цього слова на міжнародній термін склалось зовсім навпаки. Сам термін став раптом уосіблювати власть, уряд, силу, гідність і тим же терміном підкреслювалося в першій мірі носія власті, носія уряду, носія гідності, а одне й те саме поняття перемішало, переосмислило й одночасно заплутало до безвиході різні самі собою поняття. Тому то так у загальному ужиткуванні, як і в церковній термінології доводиться вирізнити в понятті «авторитет» принаймні дві різні речі: авторитет уряду, становища, установи, достоїнства і авторитет особи. Вважаємо, що ці розрізнення дуже важливі особливо в церковній ділянці. Бо які б ліберальні підходи до самого поняття «авторитет» не були, то все ж таки у визнавця віри й Церкви можемо напевно добитися принаймні одного устійнення: авторитет уряду є сакральний, недоторкальний, абсолютної пошани гідний і неквестіональний. І навіть коли вам не зовсім уяснюється це ствердження, то ви таки завжди спосібні спромогтись на християнську поставу цей уряд якнайвище шанувати, цінити та й окружати його якнайбільшим пієтетом.
Що ж до авторитету особи, чи авторитету носія самого уряду, то справа не так уже проста. Якщо дана особа дійсно ділами своїми і творчістю своєю авторитет, а не його підробка, роздмухана лялька, чи, що гірше, пряме спотворення його, тоді вона завжди таким авторитетом останеться навіть, коли б усі лукаві сили заприсягнись цю авторитетну людину знищити. Але ж назагал, говорячи, коли носій уряду та гідности вимагає ще й визнання авторитету своєї особи, то він повинен радше й у першій мірі усвідомити собі, чи він на це заслуговує, а чи, бува, якраз він сам не противорічить цьому свойому урядові, який він несе та в ім’я чого він його несе. Сказане останньо вимагає більшого розгляду. На всякий випадок проблема церковного авторитету не така проста і зовсім не така, як декому з непатріярхальників вона видається. Певним є, що сама Церква дуже достатньо і дуже урочисто наголошує проблему. Уряд в церкві є ключевого значення. Церква багатократно вимагає ствердження усієї церковної громади «аксіос» (евент. «анаксіос») — достойний, або недостойний цього сану. І ніколи цей сан не дається Церквою абстрактно, чи універсально, а конкретно його прив’язується до такої то, а не іншої Церкви. У Церкві ж Христовій є різні обряди, яких ця ж Церква ніколи не касувала, а завжди глибоко шанувала і шанує. А обряд — це не тільки богослужбовий церемоніял, а перш за все освячені старовиною традиції, встановлений Церквою правопорядок і та специфічна духовість, що зчаста стає благодатною спадщиною усієї Христової Церкви. Значить, коли Церква ставить когонебудь єпископом, то в’яже його одночасно і всеціло з тією Церквою, що як окремішна одиниця-обряд існує у Христовій Церкві й існує не від сьогодні. Кожна ж така Церква має питомий собі обряд, священні свої традиції і священну свою духовість. Бувають Церкви, що свій питоменний обряд затіснюють до одного тільки народу-нації. Таким є без сумніву Українська Церква. І де тільки з’явиться якась вітка цієї Церкви поза Україною, то неможливо собі подумати без інтегрального її пов’язання з цією Церквою, що єдино має право називатися Українська Католицька Церква. Названня це дуже багато говорить. По-перше — йдеться про історичну, Богом благословенну, установу. По-друге — було б парадоксом прийняти до відома, що ця Церква, яка з’являється поза материком, не належить уже ні до традиційної нашої Церкви, ні не творить ніякої одності між собою, хоча її вірних у розсіянні по всьому світові є понад два мільйони. По-третє — коли йдеться про приналежність до якоїсь Церкви, то про цю приналежність вирішують таки самі вірні. А не може бути сумніву в тому, що вірні Української Католицької Церкви не хочуть і чути про ніяку іншу Церкву, тільки ж про свою рідну, у якій були хрищені, зросли і за яку їх найближчі і найдорожчі поклали своє життя. І не допоможуть тут ніякі спекуляції перестарілого права про територію. Ці вірні належать тільки до своєї, освяченої незрівняним минулим Церкви, як далеко сягає в світі територія українських душ! Зокрема в обличчі насильної ліквідації Матірної Церкви на рідних землях, в обличчі мученицької смерти всіх її владик і незліченого числа її вірних українці-католики не допустять і думки визбутися своєї Церкви, і не допоможе тут ніщо, навіть мовчазна згода Апостольської Столиці на доконане насильство над нашою Церквою!
Власне, коли йдеться про найвищий авторитет, про авторитет Папи, то ніхто більше, як іменно Папа, мусить бути того свідомий, що ніяка інша Церква і ніяка інша нація світу не дала в останніх 400 роках стільки доказів прив’язаности і геройської вірности Апостольському Престолові, що їх по сьогоднішній день склала і далі складає Українська Католицька Церква. Але ж, коли б голова цього ж Апостольського Престолу силою свого авторитету хотів би визнати нашу Церкву вже неіснуючою, а на її руїнах творити непов’язані з собою полуди нових українських церков під юрисдикцією Східніх Конґреґацій, то цей авторитет апостольського престолу виявивсьби неавтентичним авторитетом і такого обороту справи не могли б українці-католики прийняти за зобов’язуючий. Навпаки, вони мусіли б такий крок Папи визнати не за вирок найвищого авторитету Церкви, як крок людини, що інспірована зовсім людськими й навіть дуже сумнівної натури мотивами!
Висновок з цього зовсім очевидний. Навіть найвищий авторитет можна квестіонувати деколи й треба, особливо, коли йдеться про нічим невиправдане надужиття найвищої власти і уряду або, коли йде про рятування своєї Церкви від очевидної загибелі! Бо ж не можна навіть теоретично допустити, щоб Церква посідала таке право ліквідувати іншу Церкву, до того ж, так дуже заслужену Церкву. Немає двох думок, що Церква, як установа Божа, ніколи на те не здобувалась. Але практично такий панує неписаний закон, що ідентична вірою церква абсорбує другу церкву і то не безпосередньо, а посередньо за допомогою владик даної церкви і відповідніх для цього заходів, включно з інтриґами.
І саме коли йдеться про такий випадок, то, очевидно, увесь спротив повертається в сторону заанґажованих у цьому ліквідаційному процесі владик. І очевидно теж, коли йдеться про авторитет таких владик, то про персональний авторитет і мови не може бути, ба що, гірше того, на цьому мусить і потерпіти авторитет і святої гідности. Це особливо з такої причини. Кожний єпископ поставлений в даному обряді і в даній Церкві на те, щоб цей обряд зберігав і служив цій Церкві. У цій же Церкві він тільки одне кільце, а Церква, до якої він належить, становить цілість і одність, як і один її обряд. Одність Церкви й обряду становить начальний провід цієї Церкви і обряду.
Коли ж отже, трапляється, що владики тієї Церкви не тільки що не об’єднані з собою і непов’язані з собою, а являються владиками зовсім незалежніх церков, та ще зі своєї сторони обминають свого законного голову, не визнаючи його юрисдикції над собою, зате ж з кожною і найменшою справою забігають до Східньої Конгрегації, то й чи дивно, що той авторитет, який вони напевно мали б за ради свого високого достоїнства, зовсім впав, або й зовсім не існує!? Коли ж у дійсності постава цих владик до свого законного глави нижче всякої людської приличности, то чи ж мова може бути про належне відношення до них їхньої таки постави?
А вже, коли деякі з цих владик дозволяють собі на інсинуації, пашквілі найбруднішого сорту і осквернювання особи геройського Мученика за всю Христову Церкву, зокрема за повсякчас страдницьку Українську Католицьку Церкву, то чи знайдете який надлюдський та взагалі ідеальний спосіб, щоб тільки стисло називаючи речі по їх імені і виявляючи їх в били того авторитету, якого вони мабуть самі не збиралися ніколи нести???
А все ж таки в ім’я правди просимо назвати хоч один такий випадок, який би виходив із зорганізованого мирянського патріярхального руху, де б це ж зорганізоване мирянство допустилося збезчещення авторитету своїх владик?
Ми свідомо вирізнили повищі випадки і, коли б наші оскаржувачі мали б всі ці випадки за непошану авторитету своїх владик, то ми їм відповімо, що це з нашої сторони крик безрадної розпуки, а може й крик обурення, що наші якраз владики аж у такий спосіб розуміють свої зобов’язання супроти нашої Церкви і що аж так фальшиво інтерпретують свій церковний уряд.
З другої ж сторони, скільки ж то разів було досі наших власних намагань порозумітися з нашими владиками, і увійти з ними в християнський діялог! Що дали досі всі ці наші спроби??? А шкода! Трагічна шкода, що досі це не сталося! А проте, як би й безвиглядно не стояли наші розходження, то в ім’я правди, що вища від особистої екзистенції, ми й зараз готові все це позабути, якщо б тільки наші владики спам’яталися і завернули з дороги свого беззаконня. Вони раптом відкрили б, що, власне кажучи, немає вже між нами ніякого конфлікту і що, коли будуть пошановані права нашої церкви і буде пошанований правопорядок нашої Церкви, то можливо на цілому світі й не буде відданішої своїм єпископам пастви.
