Статтю о. Ю. Я. Катрія передруковуємо
з українського католицького щоденника «Америка» за 31 березня 1983 p.
З огляду на те, що стаття своїм змістом заслуговує на окрему увагу,
радимо нашим читачам з нею ознайомитись.
«Це день, що його створив Господь,
радуймося й веселімося в ньому» (Прокімен Пасхи)
Празник Христового Воскресіння багатий не тільки на величні богослуження, маєстатичні співи і глибоко-символічні обряди, але він багатий також на прегарні церковно-обрядові й народні звичаї. Одні з тих звичаїв — це виплив християнського культу, а інші — походять ще з передхристиянських часів, коли наш народ у тому самому часі відзначав свято привітання весни й весняного сонця. Християнська релігія багато з тих прадавніх народніх звичаїв освятила, надала їм християнського значення і символіки та прийняла за свої.
Проф. Степан Килимник, описуючи великодню ніч, так каже про звичаї Великодня: «Коли б сьогоднішня людина спроможна була заглянути на мить у чисту душу дитини й відчути ту радість, безмежну радість, коли насправді душа дитини витала в імперіях казково-феєричної радости в очікуванні завтрішнього дня — Великодня, — то людина зрозуміла б і відчула б той невидимий тисячолітній зв’язок, поєднання її душі з душею далеких-далеких пращурів, прародителів, поєднання нинішньої християнської культури з тисячолітньою культурою наших прадідів… Людина вважала б ці звичаї, традиції українського народу, за святиню і велич, хоронила б їх, зберігала б та дотримувалась їх і передавала б своїм нащадкам, як самий дорогоцінний скарб, із роду в рід!» (Український Рік у народніх звичаях, Том III, ст. 82).
Тут ми хочемо вказати найперше на найважливіші особливості богослужбово-обрядового характеру празника Пасхи, а також звернути увагу на деякі народні звичаї, зв’язані з Великоднем.
Богослужбові особливості
Христове Воскресіння відбулося дуже рано в неділю третього дня по Його смерті. Звідси існує в Церкві дуже давній звичай, який пригадує, щоб пасхальний піст кінчити в суботу вночі й починати воскресні торжества опівночі — або зараз по півночі, або на світанку. Тому, що під тим оглядом не було одної практики по всіх Церквах, Вселенський Собор 6-й (691 р.) запровадив таке правило: «Вірні, що проводять дні спасенних страстей у пості, молитві і скруті серця, мають оставляти піст посеред ночі по Великій Суботі тому, що божественні євангелісти Матей і Лука перший словами «після вечора суботи» (28,1), а другий словами «рано-вранці» (24, 1) вказують на глибоку ніч» (Прав. 89).
Воскресні торжества починаються обходом довкола церкви в супроводі дзвонів. Цей обхід є символом ходу жінок-мироносиць в неділю рано до Господнього гробу.
Типик о. Дольницького завважує, що в часі обходу не треба нести плащаниці, бо цю практику заборонив кардинал Сембратович, як щось незгідне з радістю Воскресіння. Зате треба нести ікону Воскресіння. Інші установи говорять ще про св. Євангелію, ікону Божої Матері й інші ікони. Про несення св. Тайн у процесії, каже о. Дольницький, наші установи не говорять, і того звичаю не мають ані греки, ані римляни, тільки місцеві латинські церкви наших сторін, тобто польські. Як у Велику П’ятницю символом Христа є плащаниця, так тепер символом Христа є ікона Воскресіння, тому й тут немає місця на виставлення св. Тайн.
По обході, перед зачиненими дверима церкви, наче перед запечатаним Божим гробом, починається воскресна утреня. Тут перший раз чуємо радісне: «Христос воскрес із мертвих…», і при співі тієї ж пісні священик хрестом відчиняє двері на знак, що Христова смерть відчинила нам двері до неба.
Найдавніші наші устави приписують, щоб при кінці воскресної утрені в часі співу стихир Пасхи при словах «і друг друга обіймім» відбувалося взаємне цілування, зване в нас «христосуванням». Устав о. Дольницького каже, що в нас нема звичаю взаємного цілування в церкві, а тільки вірні підходять до священиків і цілують св. хрест, св. Євангелію, артос з іконою Воскресіння й інші ікони, при чому поздоровляють себе: «Христос воскрес! — Воїстину воскрес!».
Великодній привіт «Христос воскрес» перший раз вийшов з уст ангела до жінок-мироносиць при Господньому гробі. Цей радісний привіт сотні років гомонить у нашому народі впродовж цілого пасхального часу. Цим привітом ми вказуємо великодню радість і визнаємо нашу віру в Христове й наше воскресіння.
Св. Літургія в день Пасхи служиться дуже врочисто. Св. Євангеліє того дня говорить про Христове Божество, бо якраз Христове Воскресіння є найкращим доказом Його Божества. Коли є більше священиків, то Євангеліє читається у кількох мовах. Звичайно в єврейській, грецькій і латинській мовах, бо в тих мовах був напис на хресті Ісуса, а також і в народній мові. Читання Євангелія в різних мовах означає, що Христова наука голоситься на всіх мовах та поміж усіма народами. По кожнім вірші Євангелія буває дзвонення на дзвінниці, що є символом голошення Христового благовістя всьому створінню.
Протягом цілого Світлого Тижня св. двері в іконостасі залишаються ввесь час відчиненими на знак, що Христос своїм Воскресінням відчинив нам двері Божого царства, як це співаємо в пасхальному каноні: «…Ти отворив нам райські двері» (6-та пісня).
В день Пасхи на св. Літургії, по заамвонній молитві, буває благословення артоса. Артос, по-грецькому значить хліб,— і є символом хліба вічного життя — Господа нашого Ісуса Христа. На артосі видніє ікона Воскресіння. Артос цілий Світлий Тиждень стоїть або на престолі, або на тетраподі. У світлу суботу по осібній молитві його роздроблюють і роздають вірним у Томину Неділю.
В час П’ятидесятниці, це є від празника Пасхи аж до празника Зіслання св. Духа, на знак воскресної радости не робимо ані поклонів, ані не стаємо на коліна. Нікейський Собор (325 р.) у цій справі дав нам такий закон: «Тому, що деякі стають на коліна в дні Господнім і в днях П’ятидесятниці, то для однообразовости у всіх єпархіях, ухвалив Собор, щоб у тому часі приносити Богові молитви стоячи» (Прав. 20). Подібне рішення має також Вселенський Собор 6-тий у 90-му правилі.
В часі свят Пасхи а подекуди і продовж цілого Світлого Тижня, буває цілоденне дзвонення на знак перемоги Ісуса Христа над смертю і над адом.
Народні звичаї
Дуже загальний і люблений у нашому народі звичай — це благословення на Великдень їди й печива. По довгім пості св. Церква дозволяє на всяку їду, вірні враз із духовною радістю мали в часі великодніх свят і радість із земних дарів. Тому їх благословить і звільняє від посту на цілий Світлий Тиждень. Благословення пасхальної їди відбувається врочисто, звичайно по св. Літургії на церковному подвір’ї.
Шкаралупу зі свячених яєць, кришки чи кістки в нас не викидали на сміття, але закопували або в городі, або на полі, щоб і землі дати свяченого. Подекуди в Галичині шкаралупи з свячених яєць кидали на стріху хати.
З благословенням великодніх пасок у тісній сполуці стоять наші славні крашанки й писанки. Їхнє походження має бути дуже давнє. У старовинних народів був звичай, щоб перед високою особою не з’являтися перший раз без якогось дару. Побожне передання каже, що Марія Магдалина, проповідуючи Христову науку, була зайшла аж на двір римського цісаря Тиверія, дала йому в дар червону крашанку зі словами «Христос воскрес!», і від того почала свою проповідь. За її прикладом інші християни й почали в день празника Пасхи обдаровувати себе взаємно крашанками чи писанками.
Виглядає, що головний мотив, чому якраз яйце грає таку ролю у великодніх звичаях, є те, що воно стало символом Христового Воскресіння. Як з мертвої шкаралупи яйця родиться нове життя, так і Ісус Христос вийшов із гробу до нового життя. Червона крашанка є символом нашого спасіння через кров Ісуса Христа. З крашанками й писанками зв’язані різні ігри дітей і старших на Великдень.
Особливим виявом великодньої радости по наших селах в У країні були гагілки та різні ігри на майдані біля церкви. «Дивним є,— каже проф. С. Килимник,— що веснянки-гагілки, створені нашими прабабками ще в 4-6 сторіччі (а може й раніше) за часів Антської держави, що крізь морок тисячоліть, через століття великих негод, війн, наїздів, поневолення — вони дійшли до нас, затримавши свою провідну думку, головну ідею, свій зміст, замінено лише слова стародавні на нові… Веснянки-гагілки — це дорогоцінний скарб ранньої культури наших прадідів як високомистецькі, неперевершені поетичні твори, як історичний документ про життя, ідеали, психологію, віру та вірування, розуміння природи, прагнення до пізнання явищ природи наших пращурів» (цит. твір ст. 106-107).
В деяких місцевостях в Україні був звичай, що на Великдень родина йшла на цвинтар, на могили своїх рідних, щоб поділитися з ними воскресною радістю та привітати великоднім привітом. В Києво-Печерській Лаврі по воскресному богослуженні монахи й вірні сходили до підземних печер, щоб померлим монахам принесли вістку про Христове Воскресіння.
Колись у давнині був у нас звичай розкладати вогні у великодню ніч на привітання весни й весняного сонця. За християнської релігії ті вогні стали символом вогнів, що їх розкладали жовніри, сторожачи Божий гріб, та символом привітання Сонця Правди — Воскреслого Христа.
З пребагатого скарбу нашої релігійної й культурної традиції ми згадали тільки дещо, але й те нам ясно говорить про глибоку віру, любов до свого обряду, традиції та про високу культуру духа нашого народу. «Багатство й цінність наших обрядових звичаїв,— каже проф. С. Килимник,— нашого фолкльору є велетенське. Нам можуть позаздрити найкультурніші народи світу. Ці скарби високої культури (нашого минулого — віддзеркалюють наше національне обличчя і є справжніми свідками споконвічного прагнення нашого народу до волі, удосконалення, краси й сонця» (цит. твір ст. 97).
