Згідно з повідомленням преси, вісім голяндських владик Римо-католицької Церкви недавно заявили, що в їхній Церкві є доволі місця не лише для нежонатих, але також для жонатих священиків. Ця заява була завершенням домагань голяндських мирян та священиків, що згуртовані в релігійних організаціях своєї Церкви, вважали за вказане заявитись за потребою жонатого священства в Католицькій Церкві.
Подібних заяв та домагань різних груп та поодиноких людей було в останніх роках після IІ Ватиканського Собору чимало, а всі вони мають пряме відношення до справи целібату в Римській Церкві. Та не лише в Римській: Церкві. Практику нежонатого священства введено також в тих Східних Церквах, що добровільно чи недобровільно на протязі історії об’єднались з Римським Престолом. І справа целібату не сходить зі сторінок преси, навпаки, про неї зараз багато пишуть. Як виходить із голосів преси, між божим людом зараз перемагає погляд, що целібат повинен бути добровільний. Примусовий целібат – стає щораз більше непопулярний не лише між мирянами, але також між кандидатами в сан безженного священства.
Однак цей погляд був недавно відкинений самим Папою в його енцикліці «САЦЕРДОТАЛІС ЦЕЛІБАТУС» в 1967 р, а останньо Папа поставив вимогу до священиків щороку – в Страсний Четвер – відновляти священичі обіти послуху, включно з целібатом. Недавно, одначе, під тиском домагань, папа дещо поступився, дозволяючи на жонате священство у виняткових випадках, як приміром тоді, коли є значний брак нежонатих священиків. Коли зважите, що багато священиків вже покинуло сан священства та, що около 10 000 священиків домагаються зараз у Ватикані звільнення від священичих обітів, а в додатку около 6 500 монахинь лише в минулому 1969 році покинуло келії, то заходи Папи – перешкодити втечі з Церкви – вимогою поновлювати обіти – треба вважати нервовим дефензивним потягненням, а не конструктивним запобіжним заходом. І тому – найбільша від часів Реформації – втеча священиків з Церкви продовжується.
Історично, целібат був засобом для вдержання оперативної армії на услугах Папи, коли Церква була в експансії. Сьогодня ця експансія із-за різних причин є тихою, і дуже обмеженою. Целібат, в додатку, не є достосований до вимог доби, в якій живемо, бо ця доба відкидає всяке фізичне та духове насилля над людиною. А целібат – поза його фанатичними об’явами деяких людей, чи суспільних верств, як пр. у ірляндців, італійців, чи навіть наших сусідів, поляків, що був зумовлений матеріяльними причинами, був насиллям та вимушеним способом життя над більшістю священиків. Цей «модус вівенді» мав за ціль створити Людину з неподільним серцем, сповненим любови до Бога і Церкви. І в цьому соціологи добачають трагедію безженного священика, яко людини. Бо кожна людина у вільному суспільстві має право розвивати свою індивідуальність, а до цього без сумніву – належить також полове життя. В сучасній антропології переважає погляд, що полового життя людини неможливо є пояснювати виключно звірячим гоном до розмножування, хоч в церковній, моральній науці від віків зобов’язує аксіома, що подружжя, є виключно «ад пролем ґенерандам аткве едукандам» (для народження та виховання нащадків). Це потвердив недавно папа Павло VI в «Гумане віте» і це є причиною великої кризи в Церкві. В дійсности полове життя це також звільнення енергії, скинення тягару двох людей противного пола, для кращих і вищих поривів.
Є чимало людей і подруж, що під цим оглядом недомагають і тому їхні подружжя не є гармонійні. З ним зустрічаються не лише психіатр в свойому офісі, /групова психотерапія/, але також священик в сповідальниці. І якщо католицька пасторальна наука має дійсно служити людині, то для неї немає іншого виходу, як наломитись до погляду на важливість полового життя в супружжі, бо саме воно є одним із важливих чинників в розвитку індивідуальности людини. Але якраз тут Церква ставить до священства вимогу примусового парубоцтва. Він є відразу виставлений на іґноранцію в так важливому секторі своєї праці. Не набрав він цього знання в семінарії від своїх учителів, бо вони також не обізнані практично з цими делікатними справами. Целібат надає такому священикові знамено НЕЗНАЙКА у так важливій функції свойого довкілля. Під цим оглядом він не може дорівнювати знанням жонатому священикові. Досвід із жонатим священством так у Східніх Церквах, як і протестантських громадах, є безперечно позитивні. Яко муж і батько родини священик під СОЦІАЛЬНИМ оглядом був і є невідємною частиною свойого суспільства та тішився більшим престижем, ніж його нежонатий сусід. Про це ми українці найкраще знаємо, бо у нас був досвід із першої руки. Чейже великий відсоток наших родин – це такі, що їхнім прадідом, дідом, батьком чи братом був жонатий священик. Також, всім відомо, що на протязі нашої історії, в нашій Церкві священство завжди було одружене, а ті кандидати в сан священиків, що бажали зберегти безженство, вступали в монаші чини. В той спосіб в нашій Церкві еліміновано дискримінацію у відношенні до кандидатів у жонатий чи безженний сан священства. Очевидно, жонатий священик відіграв важливу ролю в розвитку родинного та суспільного життя в нашому народі. Жонатий священик жив і цікавивсь тими самими проблемами, що і його довкілля; через це він краще розумів проблеми своїх вірних і він соціологічно зближавсь до своєї пастви. Родини священиків видали чимало інтелігенції, запевняючи сталий доплив; вони були осередком зацікавлення освітно-культурним життям наших сіл та містечок; вони теж у великій мірі були заборолом проти винародовлювання та асиміляції. У всіх цих важливих ділянках життя суспільства жонатий священик – був приміром та дороговказом. Не міг цього робити нежонатий священик саме із суті свойого парубоцького стану, бо він не лише був необізнаний із родинними проблемами, але також саме встрявання у такі інтимні справи, як родинне співжиття подруг, могло легко наразити його на підозріння та обмову. Не від речі буде пригадати обосновані чи не обосновані сплітки про «романси» деяких нежонатих священиків, що про них ми всі, чи на рідній землі, на еміграції в Европі, чи таки тут в країнах нового поселення, нераз чули, хоч для цієї статті не є важливим настільки вони були правдиві чи фальшиві.
Кажуть католицькі соціологи, що в загальному около 30 відсотків кандидатів, студентів теології покидають мури семінарій зі страху перед целібатом. А якщо зважити, що багато молодих людей «апріорі» відкидають священичий сан саме із-за целібату, то виглядає, що причиною браку священиків є саме целібат. Це і є причиною, що Папа дещо поступився у вимозі целібату в тих випадках, де є обмаль нежонатого священства. Цим також можна пояснити брак охочих студіювати теологію серед нашого суспільства. Не можна прикривати факту браку покликань у наших єпархіях в ЗСА й не можна навіть мріяти про розвій Церкви на цих теренах, чи чванитись її розростом, коли у Семінарії св. Йосафата у Вашінґтоні є всього 10 студентів й нема певности, чи всі вони задержаться там аж до закінчення студій. Навіть оптимісти вважають, що вкоротці цю інституцію треба буде закрити. Мабуть не помогло навіть вживання англійської мови в семінарійних Богослужбах – для виховання борців за Українську Католицьку Церкву, на що дозволив ректор Семінарії, щоб в якийсь спосіб «скаптувати» тих кандидатів у священики Української Католицької Церкви, що вже не вміють чи цураються української мови.
Целібат є виставлений на ще одну критичну заввагу суспільства, яке не погоджується на елітарне становище священиків-целебсів. Целібат є ознакою експонованого сану в матеріяльно-наставленому суспільстві. Всякі елітарні становища деяких груп при сьогоднішній інтеграції суспільства є несприємливі для демократичного способу думання і тому елітарне становище целєбсів є постійним визовом для цього модерного суспільства. Треба поставити ще одне питання: Що є суттю священства? Чи є ним целібат? Теологи є того погляду, що людина, яка приймає сан священства, одержує в Тайні Священства нестерту печать. Ця печать є незнищима і так сильна, що навіть тяжкий гріх поповнений священиком, дотичить його лише яко людину, а не яко священика. Священик в людині є сильніший, ніж людина, що є священиком. Це є містерія, що переростає індивідуальність людини, що приймає сан священства. Але з цею суттю священства – целібат не має нічого спільного. Бельгійський кардинал Сюненс висловивсь з нагоди папської енцикліки про целібат з 1967 року ось так: «зв’язок між священичим саном і безженним станом не належить до суті самого священика». Безженність священика є виключно засобом дисципліни в Церкві й може бути знесена без наражування суті священства. Для Римської Церкви це є делікатна справа і тому Отці II Ватиканського Собору рішили покищо цеї справи не порушувати. Одначе католицькі теологи, як приміром, Ранер та Форґліммер, застановляються над значенням і ціллю целібату в житті священика. Вони висловили недавно погляд, що «полова повздежливість не має жодної обичаєвої вартости і не можна її вважати засобом для боротьби з похотями». Ще недавно панував погляд, що целібат є прикладом моральної вартости для світу, що живе в грісі і розпусті. Католицькі теологи опрокидують цей погляд, та вважають, що повздержливість – це вияв любови через зречення з особистого щастя, що його дає родинне життя.
Папа Іван ХХІІІ також в той сам спосіб з’ясував ціль целібату і з такою інтерпретацією безженности погоджуються нині всі католицькі теологи. І тому целібат – не дає безженному священикові якогось вищого стажу перед жонатим. Бо целібат, якщо він має бути допоміжний санові священства мусить бути підтверджений духовими вартостями, а не погордою та зухвальством до свойого довкілля. Без духового капіталу – целібат буде лише виявом сильної волі людини, чи дисциплінарно-вимушеним зобов’язанням, як це є у військових одиницях, на взір індійського «йоґі», що його можна досягнути при помочі фізичних засобів та медитації.
Теологи також вважають, що целібат не є здійсненням «духового» в противенстві до «тілесного». Такий погляд панує, на жаль, між самими целебсами і він є фальшивий, бо безшлюбність не належить до суті священства. Целібат – це форма дисципліни серед католицьких священиків Римської Церкви. Якщо він не є обраний добровільно, він є духовим насиллям над людиною. Полова повздержливість є неприродним явищем: це є бунт проти фізіологічного буття людини. Одначе було б помилкою вважати, що полова повздержливість є найбільшим тягарем для безженних священиків. Правда, під фізіологічним оглядом – це дуже важливий момент, бо він діє на особисту рівновагу священикам в світі. Але є ще інший фактор, також дуже важливий в житті целебса, що роблять його життя особливо осоружним. Цим фактором є САМОТА. Німецький католицький дослідник та автор, Й. Целлер, пояснює; чим є самота для нежонатого священика. Він пише таке :
«Коли інженер, лікар, чи інший працівник повертається з праці додому, змучений, він сідає у вигідний фотель, його дружина оточує його любовним піклуванням, а діти веселим щебетанням; він знаходить тепле, привітне, родинне гніздо. Його нерви відпружуються, він думає про шкільні турботи своїх дітей, кухонні та інші досягнення дружини, а це дає йому нову охоту та силу до життя. А священик, що ввесь день трудився в церкві, школі, лічниці, де відвідував хворих, в канцелярії приходства, а вечором брав участь в засіданнях церковних організацій та комітетів, цей священик повертається додому – змучений, вичерпаний, напівживий. Його очікують чотири стіни. Вправді його хата впорядкована, їжа готова, але її приготовила не дружина, а якась чужа, безіменна особа, в додатку також нещаслива як і він, і через те часто до нього неприхильна. Хоч нібито все є готове, то бракує ніжности дотику руки люблячої дружини, бракує прихильного слова розради. І ще бракує простого вияву чи жесту любови, що освободжує змучене серце та зболілу душу людини, що її заняття ввесь день кружляли між життям та смертю поодиноких людей довіреної йому пастви. І в подружньому житті – не полове життя є тим засобом, що додає нових сил, а любов другої людини, що об’єднує в собі символ подруги і матері. Оце дає лише родинна атмосфера, і це діється щодня в кожній родині і в різних формах. Цього не дає аж ніяк целібат і самота. Целебсові залишається – не світські радощі, не родинне життя, а діялог з хрестом. І ввесь свій внутрішний тягар священик-целебс складає у стіп хреста, молиться, а відтак роздумує про свої досягнення, помилки,та старається боротись з тими споконвічними покусами, що стають йому перед очима та на які був виставлений на протязі дня. І вже це він мусить поборювати сам, без нічиєї помочі ззовні. Йому залишається одиноко його духовна сила, те «йоґі», що йому накинено, або яке він прийняв добровільно. І це його оборонна сила». Стільки німецький автор про самоту.
На жаль, ніхто не в силі висвободити безженного священика від самоти: ані церковний комітет, ні організації, ні цілоденні труди, ні навіть люблячий владика, бо сан безженного священика – це вічна самота.
IІ Ватиканський Собор теж не звернув належної уваги на ролю священика в Церкві. Замість того, підкреслено лише ролю владик, а священики остались презвитерами другої кляси. Можливо, що в будучому заіснують кращі умовини для існування для безженних. Цього вони сподіються від слідуючого Ватиканського Собору, а покищо існує в Католицькій Церкві інший порядок, що його влучно висловили французькі теологи: «Влада – владикам, права – мирянам, приємности – діяконам, тяжка праця – священикам!»
І тому не диво, що втеча священиків з Церкви продовжується. Крім целібату на це є ще багато інших причин, що змушують священиків шукати інших форм служіння ближнім, ніж їх забезпечує священство. Ці інші причини це неспівмірність Божого слова голошеного Церквою та практичного відношення до світових справ, як війна між народами, голод, нужда, людське терпіння, перенаселення і т.п. Так було, приміром, з одним латинським владикою, що за критику війни у В’єтнамі дістав догану від Апостольського Делеґата, Архиєпископа Ваньоцці, у Вашінґтоні, Д.К. Інший священик – єзуїт, покинув Чин тому, що духові бар’єри його Чину ограничували його стремління служити свойому оточенню. Один монах в Перу вважав недоречним служити Богослуження немічним, що потребували лікарської допомоги та ліків, але не могли їх оплатити. Тому і він опустив манастир та став медиком-санітарем. Всім нам відомо, що кардинал Лєжер з Монтреалю скинув пурпури та став місіонарем між прокаженими в Африці. Не в усіх випадках втечі з Церкви – полова жадоба відігравала головну ролю. Найчастіше жінка була лише природнім каталізатором у реакції целебса на викиди сумління з огляду на непродуктивність його власного життя серед стаґнації Церкви після II Ватиканського Собору. Підложжям до цього є щирий бунт целебсів проти авторитарної, перестарілої, завмерлої форми організації Церкви, в якій для них немає місця тому, що Церква ограничує їхню особисту свободу та нанівець зводить їхнє щире бажання служити Богові дорогою служби людині. І ті, що покидають сан священства, світські та монахи та монахині опинюються між молотом ПАСИВНОЇ чесноти послуху супроти стародавньої церковної структури, що править над ними, та ковалом АКТИВНОЇ чесноти служіння стурбованому та неспокійному світові.
