Щораз частіше читаємо тепер у канадійській чужомовній пресі, чуємо і бачимо у радіо й телевізії, багато дискусій про справу «трачення дітей». Останньо довідуємося, що в Торонто й околиці існує комітет для збірки одного мільйона підписів, щоб вислати їх до парляменту з домаганням створення закону проти нищення ненароджених дітей. А в тому й наш Преосвященний Владика Ісидор звертається з проханням до всіх українських мирян і закликає, щоб вони включилися в цю акцію і піддержали її масово підписами.
Бажаю висловитись, що до цієї акції не маю нейменших упереджень, ані не висловлюю критики. Навпаки, я навіть симпатизую їй. Але мені насувається питання — чому не видно нашого Преосвященного Владики, й других ієрархів УКЦ Америки й Канади, у авангарді подібних акції оборони справ, які для нас, для Церкви й народу, є безпосередніші й важливіші.
- Чому наші ієрархи Америки й Канади не звертаються до своїх українських мирян за підписами й чому не подадуть їх разом із дипломатичними меморіялами до Святішого Отця, до впливових церковних достойників всього світу й урядових державних чинників з вимогою оборони свободи совісті для українського народу на його землі і в сателітних країнах, та за його право свобідно молитися у своїх прадідівських святинях?
- Чому наша українська ієрархія Америки й Канади й весь наш церковний провід не робить старань за одним мільйоном мирянських підписів для вислання їх усім державним дипломатичним представництвам у справі насильного знищення УКЦеркви й переслідування за віру, як також і за цивільні й політичні переконання українських інтелектуалів, подібно як це робить жидівський нарід і його релігійний провід? Чи може наші владики вважають, що треба ставати лиш в обороні ненародженого життя, а в обороні тих, що вже народжені — не треба?
- Чому наші владики й митрополити, та усі комітети, створені для справ патріярхального устрою УКЦеркви, не зберуть одного мільйона підписів і не представлять їх усьому світові, а передовсім Римським властям, разом із їхнім рішучим домаганням вкінці створити й виконувати цю патріярхальну систему й не відступати від неї на кивнення пальцем із Ватикану? Чому ця справа стає щораз тихішою, чимраз менш актуальною як нищення ненароджених дітей в Америці й Канаді?
Наш Патріярх зумів видержати вісімнадцять літ тяжкої каторги і стати символом оборони своєї віри й Вселенської Церкви перед брутальною атеїстичною силою. Як же наші владики ось тут, де нема каторги ані загрози життю, виявляють свою вірність для власної Церкви й оборони її прав на життя? Так як видно до тепер — можна говорити не про оборону, але про спільну вину за необорону, а навіть за нехтування правами власної Церкви.
Вина усіх нас в тому, що ми мовчки й байдуже приглядаємось цій трагічній дійсності й за мало стараємось вплинути нашими силами для її покращання. Або, як каже мґр. М. Топорович в статті «Не можна жити неправдою», (журнал «3а Патріярхат», січень, 1974), що «Вина мирян лежить хіба в тім, що вони не вміли й не вміють застосувати відповідних до потреб засобів боротьби з тими, що діяли й діють на шкоду нашої Церкви». І якщо ми усі так мовчанкою і бездіяльністю зведемо велику ідею патріярхату в небуття, то майбутні покоління, яким Бог допоможе пробудитися і здоровим поглядом заглянути в провід, напишуть сумну історію нашого століття про нас, про наш провід про церковну ієрархію, — про наших владик і митрополитів.
Мирон Лозовський Торонто — Канада
