Рецензія на книгу Михайла Петровича
Нещодавно у видавництві «Свічадо» побачила світ науково-популярна книга доктора богослов’я, одного з найкращих знавців літургійних наук в УГКЦ Михайла Петровича з промовистою назвою «Царське священство. Миряни в Божественній Літургії».
Навіщо ще одна книга на цю тему
Чому потрібна нова книга про Євхаристію? Чи дійсно її поява така необхідна в наш час? Невже не вистачає виданих раніше на цю тему книг різними мовами, зокрема й українською? Частково на ці питання відповідає єпископ Венедикт Алексійчук у своїй передмові до книги, говорячи про важливість саме такої нової праці завдяки наголошенню в ній на актуальності ролі мирян у богослужінні. Владика також вказує на важливість досліджень дієвості текстів Святого Письма у формуванні Божественної Літургії, підсумовуючи свою думку тим, що автор ділиться з читачами не лише скарбницею своїх наукових досліджень, а й інтуїціями, отриманими з глибин власного молитовного досвіду. Автор (Михайло Петрович) від своєї особи твердить, що ця праця не претендує на нові відкриття, але є спробою комплексно підійти до розкриття змісту Таїнства Євхаристії, враховуючи біблійний, літургійний, догматичний і душпастирський аспекти. Тут представлені засоби, за допомогою яких можна заново відкрити для себе Літургію не просто як богослужіння, а головно як зустріч із живим, воскреслим Христом. Здійснити таке відкриття насправді не так просто, як це може здатися на перший погляд.
Нове видання, яке містить три з половиною сотні сторінок тексту, часто немовби підсумовує й доповнює попередні видання про Євхаристію: Мелетія Соловія, ЧСВВ, «Божественна Літургія», Мирослава Марусина з ідентичною назвою, а також книги відомих авторів про Євхаристію: Олександра Шмемана, Роберта Тафта, Ганса Йоакима Шульца, Міхаеля Кунцлера, Х’ю Уайбру, Андрія Дудченка та інших. Згадані українські видання вже застаріли, адже Мелетій Соловій писав свою книгу ще до Другого Ватиканського Собору і до відкриття нових історичних фактів про особливості богослужінь, зокрема про нюанси Літургії, як-от проскомидію, чого ще не знали тодішні автори. Подібно можна трактувати й книгу Мирослава Марусина, адже там також не були враховані новіші дослідження в ділянці літургійних наук.
Мабуть, жодне з попередніх видань не наголошувало так чітко на ролі мирян у церкві, зокрема у відправі Євхаристії та на їхньому саме «царському священстві», що є одним із найдавніших і найповніших виразів, адже воно передає зміст, покликання і достоїнство християнського життя. Приналежність християн до Христа є активною в тому сенсі, що вони стають не лише тими, котрі сприймають Божу благодать і спасіння, а й учасниками Христової місії для спасіння світу. Як Христос приносить спасіння своєму народові в ролі Царя, Священника і Пророка, так і кожний християнин отримує в Таїнстві Миропомазання царське, священницьке і пророче помазання Святим Духом, щоби бути спроможним до продовження, поширення й розвитку Христової дії для життя світу.
Термін «царське священство» – один із найсильніших біблійних висловів, який показує активну приналежність християнина до Христа-Месії. Тут бачимо єдність таїнств Хрещення й Миропомазання з Таїнством Євхаристії як із таїнством, у якому кожен християнин найбільш регулярно і часто виявляє своє царське священство, а також пояснення Євхаристії як основи, вершини і джерела християнського життя.
Одна книга – три частини
Книга складається з трьох частин. У першій частині, яка містить три підрозділи, бачимо спочатку огляд приготування до Євхаристії в Старому Завіті (перший підрозділ), згодом – опис про Євхаристію в Новому Завіті як повноту трапези життя (другий підрозділ) та опис Тайної Вечері в апостольську добу (третій підрозділ). У другій частині «Таїнство Євхаристії після апостолів і у візантійській традиції» розкривається сенс цього її заголовку, а в третій, яка має назву «Сучасна містагогія Божественної Літургії», мовиться про сучасну інтерпретацію Божественної Літургії саме як акції для «вибраного Божого люду», тобто не лише для духовенства, а й для мирян.
Частина перша – Таїнство Євхаристії у Святому Письмі
Читач матиме змогу ознайомитися й осмислити подробиці укладення Союзу між Богом і Його народом у Старому Завіті, що, на думку автора, й було приготуванням до новозавітної Євхаристії. Хіба можна уявити розуміння обрядів християнських богослужінь і походження самої структури Євхаристійної трапези без елементарних знань про корені новозавітного культу в старозавітних обрядах і молитвах? Щоденні й святкові обрядові формули під час трапези, особливо Пасхальна трапеза, уже в ті часи були немовби образом Господа, який запрошує вибраних людей до свого столу. В Старому Завіті існували пророцтва про Новий Завіт, які згодом здійснилися завдяки приходу на світ Ісуса Христа та Його спасенній місії: Смерті на хресті, Воскресінню з мертвих і перебуванню по всі дні в святих таїнствах, зокрема в Пресвятій Євхаристії. Бачимо тут яскравий приклад того, як Старий Завіт скриває у собі Новий, а в Новому простежуються сліди Старого. І якщо старозавітні ритуали трактуються тут радше як прообраз новозавітних, то вже сама Тайна Вечеря, яку Христос відправив з апостолами перед своїми муками та смертю на хресті, є повнотою Трапези життя. В книзі ретельно досліджені обрядові особливості Тайної Вечері, що бачимо в порівняльній таблиці. Тут є цитати з Євангелій синоптиків (Матея, Марка, Луки) та з першого послання святого Павла до Коринтян. Автор посилається й на інші тексти Святого Письма про Євхаристію, аналізує ключові поняття цього дійства, такі як хліб, вино, чаша, Тіло, Кров. Слова Христові «це тіло моє» були радше словами пояснення, зверненими до учнів, адже над хлібом мовилися не вони, а слова благословення. Тому ці слова – не так «слова освячення-перетворення», «слова установлення», як «слова запрошення», звернені до учнів. Адже Ісус не просто перемінює хліб у Своє Тіло, він перетворює спільну участь в одному хлібі на спільне причастя в Його тілі – причастя в Ньому самому. Подібне можна сказати й про чашу: Христос відокремив подавання чаші від подавання хліба для того, щоб значення кожного з цих елементів було більш виразним. Подавання чаші з вином (Кров’ю) було не якимось анатомічним додатком до хліба (Тіла). Це було необхідним додатком, бо чаша має глибоке символічне значення – і як знак страждання, і як подяка (остання чаша після трапези з молитвою), а всі блага – як знак відновлення вірності й зобов’язання до Союзу. Автор дійшов висновку, що догматичні питання про таїнства (особливо це стосується Євхаристії) неможливо відділити від літургійного контексту. Мета Євхаристії – не так перетворення хліба й вина у Тіло і Кров Христові, як переміна кожного з нас у Тіло і Кров Христові, про що мовиться в багатьох текстах Святого Письма, зокрема в Євангелії та в посланнях апостолів.
Учні Христа усвідомлювали свою місію – чинити те, що Вчитель учинив на Тайній Вечері, тобто на його спомин «ламати» й споживати його Тіло і Кров. Відповідно до новозавітних текстів бачимо, як після Воскресіння Христа його учні Лука і Клеопа впізнають Його «у ламанні хліба». Також апостол Павло описує декілька важливих аспектів Трапези Господньої, учасники якої стають одним тілом. Важливим є свідчення відправи в первісній церкві Євхаристії у відомому творі «Вчення дванадцяти апостолів», або «Дідахе». Ці джерела підтверджують, що ранні форми зберігають форму родинної, товариської трапези.
Частина друга – Таїнство Євхаристії після апостолів і у візантійській традиції
У другій частині бачимо зміни, які з’явилися в Євхаристійних відправах після смерті апостолів, – у ІІ і ІІІ століттях після Христа. Це видно зі свідчень ранніх християнських письменників, таких як святий мученик Юстин Філософ, святий Іполит та інших. Тут вартісним буде ознайомлення з поняттям епіклези (благанням про прихід Святого Духа) та її ролі в анафорі святого Іполита. Далі автор ознайомлює читачів із основними етапами розвитку Божественної Літургії візантійської традиції, зазначаючи, що впродовж десяти століть до Літургії ввійшли багато другорядних елементів богослужіння, проте, на жаль, багато першорядних зникли. Цими важливими елементами були і зібрання вірних, і їхній спільний вхід до храму, який нині замінили індивідуальним входом до храму; і три біблійні читання, які були редуковані до двох (нині старозавітне читання зникло, вважають, начебто його замінили псалми антифонів); і обмеження поцілунку миру лише для духовенства (колись його здійснювали всі присутні в храмі); і читання молитви анафори потиху – її буцімто замінили співанням Символу віри; і факультативність самого причащання, що колись було немислимим, адже причащалися всі присутні на богослужінні. Хоча такі зміни мали благий намір – зробити таїнство Євхаристії зрозумілішим та доступнішим кожному поколінню, однак ці нововведені елементи ставали часто настільки популярними, що старі занедбувались. Автор наголошує, що не існувало якогось «золотого віку», який можна вважати зразком під час реформи Літургії. Натомість варто наголошувати на тих стрижневих моментах богослужіння, які змогли б знову ж таки щонайкраще сприяти зустрічі сучасної людини з живим Христом.
Другий підрозділ цієї частини присвячений містагогії – введенню в Таїнство Літургії. Пояснення тих дійств, які відбуваються під час Літургії, колись значно полегшували людям, які нещодавно охрестилися, основну суть Євхаристійної служби та Євхаристійного таїнства. Містагогія полягала в двох моментах: у розкритті таїнства та у введенні в нього. Починаючи від IV століття (з творів святого Йоана Золотоустого) автор подає інтерпретацію Таїнства Євхаристії. Зокрема, продовжує її поясненням Літургії святого Кирила Єрусалимського, поступово переходячи до викладу коментарів святого Максима Ісповідника, а відтак святого Германа Царгородського, Миколая Андидського, завершуючи огляд цих авторів та їхніх тлумачень писаннями Миколи Кавасили. Один із підрозділів присвячений чи не найважливішому аспекту – поясненню Таїнства Євхаристії як Таїнства Воплочення. Далі бачимо трактування царського священства у Візантійській Літургії як містагогію. Адже титул «царське священство» означає покликання кожного християнина як співучасника Христового Тіла силою помазання Святим Духом впроваджувати Царство Боже у своєму щоденному житті, в родині, праці, на відпочинку, у творчості, успіхах і невдачах, у добробуті та нужді, на самоті та з іншими – усе на славу Бога Отця.
Частина третя – сучасна містагогія Божественної Літургії
Третя частина, присвячена сучасній містагогії, мабуть, найцікавіша для ширшого кола читачів і має практичне значення, адже пояснює Літургію сучасній людині. У вступному розділі «Божественна Літургія – таїнство нашого спасіння» автор тлумачить це, зосередивши увагу на способах входження в таїнство, таких як, по-перше, зібрання Церкви-Тіла – це вхід до Царства, вхід до неба; по-друге – це слухання Слова Божого та відповідь на нього (с. 221); по-третє – це участь у молитві Христа про заступництво за весь світ; по-четверте – це прослава й подяка за спасіння; по-п’яте – це приєднання до самопосвяти та самодарування Христового; по-шосте – це причастя в Христовому тілі; по-сьоме – це посланництво (місія) продовжувати службу Богові поза храмом.
Існують різні аспекти цієї містагогії: внутрішня священнодія, діяльна участь, освячення – все це мало б стати результатами відповіді християнина словом «так» на поклик Христа. Важливі пояснення значущості простору церковної спільноти – внутрішньої структури храму, ролі спільної молитви, єдності Літургії Слова і Літургії Євхаристії. У другому розділі докладно пояснене кожне дійство Божественної Літургії: і приготування служителів до відправи, і введення в дійства кожної частини Літургії зокрема, а завершується все це главою з риторичним запитанням: чи потрібні зміни до Літургії? Подані обережні пропозиції щодо таких можливих змін. Щоби дізнатися, в чому полягають ці важливі пропозиції й поміркувати, прийняти їх чи відкинути, читайте цю книгу!
Замість висновку
Гортаючи сторінки цього прекрасного видання, спочатку можна поринути в атмосферу Старого Завіту, переживаючи прообрази Євхаристійної трапези, а згодом відчути немовби власну присутність на Тайній Вечері в ролі одного з учнів Христових. Згодом сцени в уяві читача зміняться діями первісних апостольських спільнот і пережиттям розвитку Літургії впродовж перших століть розвитку християнської Церкви. Адже Літургія – це і місце, і подія, де зосереджений увесь зміст богослов’я: про таїнство Пресвятої Тройці і Христа, про спасіння і Церкву, про людину і християнське життя. З усім цим нам доводиться стикатися тут не теоретично, а життєво, безпосередньо, «наживо».
Саме через участь в Літургії ми зустрічаємо Воскреслого Христа, приймаємо Святого Духа, самі стаємо прийнятими у внутрішнє життя Пресвятої Тройці, звільненими від нашого гріха, отримуємо натхнення і силу для християнського життя, починаємо бачити себе самих і свого ближнього як живих членів Христового Тіла та відповідно скеровуємо наші дії.
У Додатку до книги читачі зможуть простежити аспекти розуміння Євхаристії як таїнства і присутність Христа в Євхаристії, а також так званої транссубстанції хліба й вина, тобто їхньої переміни («пересуществлення», переісточення). Ці тези, надзвичайно важливі для богословів, автор намагається розкрити щонайповніше з погляду сучасної людини, яка цікавиться цим аспектом: чи залишається хліб у Тілі Христовому після його переміни і вино в Крові Христовій після її переміни? Яким був би правильний підхід до так званих приватних літургій, які звершують на замовлення (прохання) конкретної особи? У чому спільність та відмінність згаданих вище питань та питань щодо вшанування Євхаристії на Сході й Заході?
Чи має ця книга, особливо її третя частина, універсальний, а чи лише вузькоконфесійний (греко-католицький) та виразно регіональний (західноукраїнський, галицький) характер? У перших двох частинах автор посилається на різні джерела, здебільшого універсальні, проте в ділянці проблем церковного права найчастіше на «католицькі» джерела. Щодо літургійних приписів і канонів часто вживає «Кодекс канонів Східних Католицьких Церков», виданий у Римі, який хоча й став важливим етапом у становленні власного права кожної з унійних Церков, але не був сприйнятий Православними Церквами. Є й інші подробиці, які засвідчують «греко-католицтво», хоча це жодним чином не применшує вартості й авторитетності цієї праці.
Наприкінці поданий список величезної кількості надважливих бібліографічних джерел, що відкриває змогу зацікавленому читачеві знайти потрібну публікацію.
Рефлексія над текстом цього видання, вдумливе його читання може стати в пригоді не лише душпастирям і катехитам, студентам богословських факультетів, ченцям і черницям, духовним особам, а й усім зацікавленим питаннями літургійного богослов’я. Уважний читач збагатить свої знання та навчиться по-новому, правильніше й повніше брати участь у Божественній Літургії.
Ігор Василишин, викладач літургійних наук УКУ
