Коли йде мова про Софії, то перше питання, що насувається, це — коли вони збудовані та хто їх будував. На це, щоб не розводитися, відповідь коротка: Констинтинопільську Софію збудовано у роках 532-537, Київську — біля 1037 року, а Римську — у роках 1965-1969. Коли ідеться про те, хто будував, то тут мається на увазі не так архітектів і керівників будови, бо вони є тільки фахівцями або радше виконавцями ідеї чи загального пляну, а скоріше, хто був промотором будови, хто почав і скінчив та дав кошти на будову. Отже, Константинопільську Софію збудував візантійський імператор Юстиніян, Київську — київський великий князь Ярослав Мудрий, а Римську — Блаженніший Йосип Сліпий, Патріярх Києво-Галицький і всієї Руси.
Коли йде мова про три Софії, то постає питання, що їм дали їх творці та чи дали вони «своїм» Софіям, цим камінням і цеглі свого рода душу, щоб на віки або хоч на тисячі літ у них було життя, щоб вони могли виконувати ту мету, що її призначили чи мали на думці завершити їх творці.
Всі три Софійські собори були побудовані під більшим чи меншим впливом єрусалимського Соломонового храму. Що Констатинопільська Софія побудована була під впливом Єрусалимського храму, на це вказують слова імператора Юстиніяна. Коли Софія була збудована, він увійшов у храм і сказав: перевершив я тебе, Соломоне. Київська Софія брала взір з Константинопільської, а Римська — з Київської та Константинопільської. Щоб говорити про три Софії і про їх душу чи дух, про їх ціль та чи виконали вони своє завдання, треба взяти під увагу перш за все їхній прототип, Єрусалимську святиню.
Єрусалимський храм побудовано, коли жиди були на вершку своєї могутньости. Тоді, за Соломона, жиди дійшли до зеніту свого росту. Завершенням цього росту, цієї могутньости була будова храму, який мав стати і став релігійним, культурним та національним центром жидівської держави та жидівського народу. Це не були мертві мури, ні якась музейна будова. Храм став осередком релігійного, культурного та національного життя, став у великій мірі символом, що релігійно і національно об’єднував усіх правовірних жидів. Кожний жид, в якого ще билося жидівське серце і не завмерла любов до своєї релігії і свого народу, мав обов’язок, оскільки тільки можливе, від 12-го року життя бодай раз на рік з’являтися перед лицем Господнім, себто бути в Єрусалимі та взяти участь у богослуженнях в єрусалимськім храмі. За Соломона це дійсно виконувалось, і храм був центром і релігійним, – і національним для усіх жидів, був душею жидівського народу та виконував завдання, для яких його збудовано. Але вже по смерті Соломона єрусалимський храм для деяких жидів перестав бути символом єдности і релігійної та національної величі жидівського народу. 10 колін ізраїлевих відділилося, перервали зв’язок з Єрусалимом і почали з часом у Самарії поклонятися іншим богам і поволі зникли з лиця землі.
По смерті Соломона при жидівській релігії, культурі та національності залишилися тільки два коліна ізраїлевих — Юди і Веньямина, власне, ті, що дальше признавали Єрусалимський храм символом єдности та осередком жидівського релігійного життя. З часом і ці споневірились і почали шукати інших богів і порушувати Заповіді Божі. Тоді прийшли вавилонці, зруйнували святиню, забрали жидів геть з їхньої рідної землі, попровадили у вавилонську неволю. З часом жиди вернулися й відбудували святиню, але знову споневірились і навіть убили Месію, на якого чекали довгі віки. Постигла їх кара. Святиня була знищена, а жидів розпорошено по цілім світі. На місці давньої святині нині стоїть магометанська мечеть. З боку, однак, залишилась частина мурів давньої їхньої святині, свідок давньої їхньої величі. Це «мур плачу». Тут, під «мури плачу»,приходять жиди з різних сторін світу і плачуть над утратою святині — центру й символу їхнього світлого минулого.
Коли говориться, що Єрусалимський храм був для жидів символом, то можна б сказати, що й три Софії, про які тепер мова, були чи є символами — константинопільська для греків, а Київська-і Римська для українців. Символ — це видимий знак чогось іншого, більшого, ніж те, що ми бачимо. Візьмім для прикладу хрест. Ці два кусники дерева збиті на перехрест. Для нас, що вірять в Христа та йдуть за ним і зберігають Божі Заповіді, хрест є символом нашого відкуплення, нашого спасіння і нашого майбутнього життя разом з Христом у небі.
Тризуб став символом нашої незалежности. Ми його адоптували в 1918 р. і признали як герб нашої незалежної держави. Він нас в’яже з княжою добою і як наш герб, нас до певної міри об’єднує та мимоволі нагадує нам дні нашої незалежности і могутньости за Володимира і Ярослава та інших князів, що цей герб носили, і до певної міри нас зобов’язує і пригадує, щоб ми до нашої незалежности змагали.
Як єрусалимська святиня для жидів, так константинопільська Софія для греків була символом їхньої релігійної, культурної та національної могутньости і єдности. Часи Юстиніяна — це світлі часи візантійсько-грецької держави. Тоді, власне, Юстиніян збудував храм Св. Софії у Константинополі, центрі релігійного, культурного та національного життя візантійсько-грецької держави. Додаю слово «грецької», бо хоч інші народи належали до цієї держави, то перед у всьому вели греки, і вони надавали тон усьому релігійному, культурному та політичному життю.
Це було щось подібне до царської Росії. Були різні народи, але вся їх праця йшла на конто російського народу, в російській мові й пристосована до російських вимог. Греки буди панами ситуації. Константинопіль був їх релігійним, культурним та політичним осередком, і Софія та люди, в ній зосереджені, вели перед з огляду на тісну співпрацю у Візантії між Церквою і державою. Церква у візантійсько-грецькій державі була одною з державних інституцій. Софія стала символом грецької релігійної, культурної і національної та політичної єдности, почавши від Юстиніяна.
Дійсно, деякий час висувався на провідне місце Студіон і Атос, але це було тільки у літургічній і аскетичній ділянці. По роздорі Церков за Керулярія у 1054 р. значення і вплив Софії як центру йде повільно на спад. Софія не хотіла йти на яку-небудь згоду із Західньою Церквою, що могло, може, врятувати Константинопіль, Софію і державу. Генадій Схолярій висловився по Флорентійській унії, що він волить бачити у Константинополі радше турбан, ніж тіяру. І незабаром побачив. Султан у турбані на голові в’їхав на коні всередину Софії та перемінив її на мечеть. Хоч Геннадія і зробили турки патріярхом, але Софії не віддали. Тепер в ній міститься музей, мури без душі, а греки без релігійного, культурного та національногпо осередку, що ним сотні років була для греків Константинопільська Софія.
Щодо Київської Софії, то Ярослав Мудрий будував її, коли Київська Русь дійшла до найбільшої своєї могутньости. Київська Софія стала на короткий час осередком і центром українського релігійного та культурного життя, але тільки за Ярослава Мудрого. Не стала вона національним осередком взагалі за княжих часів, бо Софія була митрополичим собором, а митрополити були весь час греки, і в грецькім інтересі не видко будь-якої охоти робити осередок релігійний чи культурний, а ще менше національний. Для греків, для митрополита і його оточення та для єпископів, у значній частині греків, релігійним, культурним та національним центром завжди був Константинопіль, а Київська Русь була для них і для греків у Константинополі тільки грецькою колонією. Так нас греки ввесь час трактували. Виглядає, що це Ярослав з невідомих нам причин підпорядкував Київську Церкву Константинополеві.
Київська Софія була, правдоподібно, за Ярослава релігійним і культурним осередком, бо при Софії зроблено початковий звід нашого літопису, розпочато переклади літургічних та інших книг та зорганізовано школу для молоді. Виглядає, що Ярослав Мудрий побачив, що зробив, помилку, і подбав, щоб вибрати митрополитом українця. Митрополитом вибрано в 1051 р. Іларіона, але, здається, греки його скоро усунули, бо він до двох років по виборі зник без сліду, і коли помер Ярослав Мудрий у 1053 p., то його ховало саме духовенство. По смерті Ярослава Мудрого Софія перестає бути будь-яким центром українського релігійного та культурного життя.
Духовний провід Україною перебирає Печерська Лавра. Там пишуться і переписуються наші літописи. У Лаврі пишуться перші наші самостійні книги, її ченці будують манастирі на всій території Київської Руси, і якщо були які єпископи-українці в домонгольській добі, то були ними, за малими винятками, ченці Печерської Лаври.
Ярослав Мудрий, збудувавши свою Софію, не дав їй українського релігійного, культурного та національного духа, бо передав Київську митрополію і Київську Церкву грекам. Була спроба унезалежнити Київську Церкву і Київську Софію від греків. У 1147 р. вибрано Клима Смолятича, але греки його досить скоро усунули і дали до Києва, до Київської Софії, митрополита-грека, який проголосив прокляття на великого князя Ізяслава, який підтримував вибір Клима Смолятича. Греки одержали допомогу з півночі, з нинішньої Московщини. Юрій Долгорукий, перший організатор сучасної московської держави, допоміг грекам усунути Клима Смолятича і обсадити Київську Софію греками, які не могли дати Софії якоїсь душі, бо самі її не мали. У нас майже все було грецьке: грецький стиль будови кам’яних церков, грецькі ікони, грецькі церковні церемонії, грецький монаший устав, грецьке церковне право і всі літургічні книги, хоч у слов’янській мові, але вони таки були уложені колись греками. Малий вірменський нарід створив свій власний обряд, а ми тільки ввесь час мавпували греків, а опісля — москалів.
Через короткий час у козацькій добі за митрополитів Петра Могили і Сильвестра Косова Київська Софія стала від 1633 до 1657 року центром українського релігійного та культурного життя. Видано тільки требник та перевидано служебник, вартісний для цілої Київської Церкви, а також уложено катехизм, який прийняла вся Східня Церква. Незабаром, однак, настала поразка українських визвольних змагань, і Київська Церква разом із Софією стала одною із церков московської держави. Була спроба по Першій світовій війні зробити Софію центром Української Автокефальної Церкви, але все незабаром було зліквідоване більшовицькою владою, а Софію обернено у музей.
Українська Католицька Церква тримала Софію деякий час, але не встигла зробити з неї центру. Стративши Софію, що могла бути центром, Українська Католицька Церква не зорганізувала і не витворила якогось релігійного, культурного та національного центру. Щойно у цьому столітті митрополит Андрей Шептицький старався у Львові при св. Юрі створити центр. Він скликав синоди, зорганізував Львівську Духовну Академію, давав почин унійним з’їздам, з яких один відбувся у Львові для обговорення питань нашого релігійного об’єднання. Однак, прийшла Друга світова війна, Москва зайняла Львів та Західню Україну і назовні все зліквідувала, а що залишилося, перейшло у Катакомбну Церкву, очевидно без будь-якого помітного центру.
Коли у 1963 р. Блаженніший Йосиф Сліпий вийшов на волю, то побачив потребу створення українського релігійного, культурного та національного центру, і тому він його створив у Римі, поблизу храму св. Петра і Ватикану, що є центрами у католицькому світі. Він недалеко від храму св. Петра будує український католицький собор Св. Софії, організує при соборі Український Католицький Університет і університетську бібліотеку, відкуповує Мадонну для українських паломників та засновує український музей, а церкву святих Сергія і Вакха робить парафіяльною, та для Студитів купує Студіон.
Дехто може закинути, чому не побудовано Софійського Собору та університету десь на поселеннях, де живе більше українців, а саме в Римі, де вже є храм св. Петра, церква св. Сергія і Вакха та три манастирські каплиці й дві семінарі й а також кілька католицьких університетів. Відповідь на це така: на поселеннях, в Торонті чи в Нью-Йорку, чи деінде, де є більше українське скупчення, то, як їм треба і якби схотіли, то собі збудують чи повинні збудувати. Рим є ближче до рідних земель і буде колись легший доступ, як постане Вільна Україна. Це також є, приблизно, в найбільше центральному пункті для різних наших поселень. Щодо собору, то коли його почали будувати, то церква св. Сергія і Вакха ще не була в українських руках, а різні каплиці існують для якоїсь спільноти, а не для загалу. Тому Блаженніший вирішив збудувати в Римі собор Св. Софії, спільний для всіх українців, що є в Римі та що прибувають на прощу до Риму. Хоч є в Римі кілька католицьких університетів, але це інтернаціональні університети, а нам для збереження і поширення української релігійної і національної культури треба мати свій власний університет. Що софійський собор і університет збудовано, то ще одною з більших рацій було, щоб ми тут, у Римі, у цьому інтернаціональному центрі, не згубили своєї ідентичности. Побіч св. Петра і Ватикану ми маємо, у злуці з Апостольським Престолом, український центр, собор Св. Софії, Римську Св. Софію.
Коли мова про Римську Св. Софію, то мова є не тільки про собор Св. Софії, тобто про самий храм Св. Софії, а про Римський Святософійський Центр українського релігійного і культурного та національного життя не тільки для Риму, але для цілої діяспори і, по можності, і для наших рідних земель. Римська Софія — це не самий собор, а потрійний комплекс при соборі, що зв’язаний із собором.
Перший комплекс — це комплекс будинків, а саме: собор, університет, Мадонна з парафіяльною церквою св. Сергія і Вакха та Студіон.
Другий комплекс — це комплекс активностей чи засобів до активности, а саме: щоденні богослуження у соборі та у парафіяльній церкві св. Сергія і Вакха, семінарія Св. Софії, університетські виклади у Римі та у філіях, університетське видавництво, дияконські курси, українознавчі літні курси для молоді, бібліотека, музей, парафія, до певної міри апостолятура для канонізації Слуги Божого митрополита Андрея Шептицького, патріярша гостиниця для прочан при Мадонні й у великій мірі зв’язана з Софією зовнішня діяльність Отців-Студитів.
Третій комплекс, зв’язаний з патріяршим святософійським собором, це ідеологічний та адміністративний комплекс, що є чи повинен би бути серцем, мозком і душею Римської Софії чи Римського Святософійського Центру, а саме:
Львівська капітула, яка тут існує під назвою «Крилос при патріяршім соборі Св. Софії». Вона обговорює різні справи, зв’язані з українським релігійним, культурним і національним життям. Блаженніший передав їй всі справи в Римі й поза Римом у всьому світі, які вимагають його підпису. Крилос тут не вирішує, але дискутує і потім передає Блаженнішому свою однозгідну думку, а як нема однозгідности, то думку більшости й думку меншости. Остаточно, дефінітивно сам Патріярх рішає, бо він це підписує і він відповідає. Крилос передискутовує всі фінансові справи, зв’язані з допомогами і субсидіями Блаженнішого на різні релігійні, культурні та національні цілі. Тут також входять в рахубу субсидії о. Ван-Страатена. їх на своїх засіданнях крилос передискутовує, а Блаженніший, вислухавши думку крилосу, остаточно вирішує і підписує. Крилос передискутовує всякі імпрези та виступи на інтернаціональному форумі. По можності хтось із членів бере участь або крилос делегує когось з-поза свого гуртка. Останньо на двох річних з’їздах організації Ван-Страатена «Церква в потребі» брали участь двоє членів крилосу. Обидва рази один з них мав доповідь, пов’язану з нашою Церквою, головно на рідних землях. Відбудеться з’їзд чи католицько-протестантський семінар навесні у Швайцарії, хтось із крилосу туди поїде і, може, ще когось делегує до помочі. Нещодавно відбулась зустріч представників протестантської організації «Кірхе ін дер дріттен Вельт» з католиками. Двоє членів крилосу були у Відні, де взяли участь і в нарадах, і в дискусіях, як третя група, східньо-католицька поруч двох других — протестантської і латинсько-католицької. Між іншим, там обговорювано справу міжнародньої конференції з нагоди 1000-ліття хрещення України, що її організує Гарвард, і на доручення крилосу Патріярх послав на руки організаційного комітету свій дар на ту ціль 30,000 долярів. Обговорювано справу закупу нового будинку і на доручення крилосу Блаженніший фінансово допоміг, щоб Сарсель зміг це купити. Також, між іншим, святкування в честь Блаженнішого переговорено і спляновано на засіданні крилосу.
До другої групи з третього комплексу входить адміністрація, заряд та все, зв’язане з університетом. Цим керує о. ректор Іван Музичка разом з деканами та професорським збором тих, що приїжджають сюди на літні курси, а решта справ полагоджується листовно коли і з ким треба. Сюди входять також курси у філіях, бо і вони належать до Римського Святософійського Центру.
Третя група з цього комплексу — це корпорація Св. Софії. Вона є правним власником всіх будинків, що належать до Римської Софії, тобто до римського святософійського комплексу. Вона заряджує Святософійським фондом і покриває усі видатки, зв’язані з цими будинками і з їх діяльністю.
Тому, що собор Святої Софії є під сучасну пору престольним храмом первоієрарха Української Католицької Церкви, то богослуженнями у ньому, звичайно, повинні починатись і кінчатись наші єпископські синоди, якщо вони відбуваються у Римі.
Щодо собору, то слід тут додати, що у його крипті спочивають тлінні останки Львівського Верховного Архиєпископа Йосифа Сембратовича, архипастиря скитальців Архиєпископа Івана Бучка, довголітнього ректора Української Малої Семінарії Влад. Ст. Чміля і колишньої генеральної Сестер-Василіянок і архимандрині, матері Клявдії.
На закінчення скажу: чи буде Римська Софія українським релігійним, культурним і національним центром, це залежить від нас, чи ми зуміємо і схочемо разом спільно працювати. Не час на удільні князівства. Хай буде: «В єдності сила народу», не тільки на словах, але і на ділах.
Тут вимагається доброї волі від усіх і вкладу праці усіх нас для спільної цілі, а саме: втримати українське релігійне, культурне та національне життя і нашу українську ідентичність на століття і тисячоліття на поселеннях, щоб ми могли, коли вернемось на рідні землі, відбудувати те все, що знищила Москва і її поплечники. Ніхто нам не збудує України, якщо ми самі її не збудуємо, і ніхто нам не втримає і не розбудує нашої Церкви, якщо ми самі це не вчинимо, та не втримає нашої релігійної, культурної і національної ідентичности, якщо ми самі не подбаємо і не втримаємо. Наш Патріярх Йосиф Сліпий зробив, що міг. Тепер приходить на нас усіх черга і обов’язок. Цього від нас очікує наша Церква і наш український нарід.
* Ця доповідь була виголошена 17 лютого 1984 року в залі Українського Католицького Університету. Друкуємо з незначними скороченнями. Редакція
