Після довгих років ув’язнення в тюрмах, концтаборах і в психіятричній тюрмі в Сичовці, Йосип Тереля був насильно ув’язнений три роки в Дніпропетровській психтюрмі. Перед звільненням у і9во р. з ним відбули довгу розмову психіятри і офіцери КДБ.
ТРИ РОКИ ДНІПРОПЕТРОВСЬКОЇ СПЕЦТЮРМИ РБ ЯЕ-308
В 1977 році, 28 квітня, я був якийсь уже раз заарештований «стражами порядку» коло рідного дому. Не буду вдаватися в подробиці цього ганебного діла. КДБ довго сушило собі голову: як і за що мене арештувати; перед тим я написав відкритого листа Ю.Андропову, а також протест на адресу Президії Верховної Ради УРСР про арешт українського письменника Миколи Руденка. Мало місце ходіння в самвидаві мого вірша «Алла Горська» і «Наливайко», а також ряду інших. Хочу відмітити, що антирадянських, антикомуністичних віршів я ніколи не писав. Офіційно я не входив в Українську групу «Гельсінкі», але, в міру своїх сил, робив усе можливе, щоб після арешту моїх товаришів Група існувала, діяла.
П’ятого лютого в Оксани Мешко були вилучені під час обшуку матеріяли Групи. [Забрані] декілька кілограмів аркушів паперу, заповнених матеріялами Групи, в основному — документи, переписані моєю рукою.
За декілька днів на одній з вулиць Києва, коло Московської площі, я був заарештований. На щастя, я був не один, зі мною був член Групи Петро Вінс. Вінс тут же сповістив по телефону Петрові Григоренкові про те, що я заарештований.
Мене привезли в обласне управління КДБ на вул. Рози Люксембург, 16. Прийняв мене майор Гупак і тут же оголосив: він веде мою справу, і що я закріплений за ним. Виявляється, що всі активісти-дисиденти, які були частими гостями М.Руденка, мали особистих опікунів у Київському КДБ. Мене протримали близько 7 годин. Під час допиту Гупак запропонував мені залишити Київ і більше сюди не приїжджати, при цьому він віддав мені мій відкритий лист, адресований Андропову. Він заявив, що арешту мені побоюватися немає чого, тому що я нічого протизаконного не вчинив, а те, що я був близький до моїх друзів, я повинен переглянути й відійти від усіх «жидків»…
Через два тижні я приїхав додому, в с. Комсомольське, Вінницької обл., де ми тоді проживали. П’ятого березня в місцевій газеті з’явилась пасквільна стаття «Зняли бучу за онучу». Це було сигналом нового цькування…
Ми з дружиною переїхали до мене додому, в м. Сваляву, Закарпатської обл., де я був заарештований.
Головлікар обласної психіятричної лікарні Ірина Теодоровна Романович на завдання КДБ написала неправдиве визначення про те, що в мене нібито змінився стан, я агресивний і т.п. В цій брудній справі брали участь лікар 2-го чоловічого відділу Роман Йосифович Бондар, а також лікар Фургон Павло — обидва жителі м. Берегове. Кожна чесна людина повинна пам’ятати і знати прізвища убивць у білих халатах, злочинців, які у свій час стануть перед судом Націй. Роман Бондар у розмові зі мною заявив: «Йосипе Михайловичу, КДБ наказало не виводити вас на прогулянку, слідкувати, з ким ви розмовляєте, хто до вас приходить на побачення».
Коли я йому відповів, що невже він не розуміє, що він робить, то Бондар сказав, що в нього діти… Так, діти! Але про них то найменше думають як дебісти, так і вбивці в білих халатах — є одно: тваринний страх і ненависть до всього, що не в’яжеться з їх червоною ідеологією.
Чотири місяці мене тримали в обласній тюрмі м. Ужгороду — A3-308/180, де начальником був майор Ковальчук І. М. За цей час ніяка спецтюрма не згідна була мене прийняти. Так, із Сичовської спецлікарні прийшла відповідь до нач. спецчастини Ужгородської тюрми капітана Пребуша про те, що оскільки я не вчинив кримінального злочину, мене спецлікарня прийняти не може. Тоді кадебісти Закарпатського обласного управління зфабрикували слідчу «справу» і так відправили мене на етап.
2 вересня 1977 р. я був конвойований в обласну тюрму м. Дніпропетровська як підслідчий. За кілька годин мене перевели в спецтюрму, де начальником — полковник Бабенко. Мене роздягнули догола, огидно обстригли і, кинувши мені брудні підштаники і якусь подобу сорочки, погнали в тюремний корпус. Так я потрапив у третій відділ, де начальником ст. ляйтенант-комуніст Неля Михайлівна Буткевич.
З перших же хвилин я відчув увесь жах мого становища. Садистка Буткевич призначила мені все те, що тільки її голівонька могла придумати. На протязі всього 1978 р. мене піддавали всіляким знущанням, лікуванням і теророві з боку оперативної частини в особі нач. оперчастини спецтюрми і його помічника ляйтенанта Вербицького. Уже тоді я вирішив, що якщо я тільки виживу, всі жахи і злочини лікарів-комуністів стануть власністю гласности широкої міжнародньої громадськости. Всі три роки перебування в спецтюрмі мене тримали в одиночній камері №21. Прізвище моє було заборонено говорити. Я не числився ні в одному списку спецтюрми. Не було мене і в журналі «Поведінка хворих 3-го відділу». Санітари-кримінальники при прямому заохоченні з боку лікарів знущались над хворими. Не давали хворим води, не пускали до вбиральні. Якщо зек-хворий давав з передачі банку тушонки, тоді санітар пускав його до вбиральні. Хворих постійно били, відбирали в них харчі й продукти з посилок і передач — все це було відомо лікарям. І самі лікарі нацьковували кримінальників-санітарів на хворих, які обурювались злочинними діями санітарів. Так (це було до мого приїзду), в 3-му відділі був учитель-фронтовик на прізвище Середа, він поскаржився нач. відділу Буткевич на санітарів, що ті грабують хворих. Буткевич викликала бригадира санітарів і дала вказівку гарненько дати цьому «наклепникові-учітілішкє» Середі. Санітари виволокли інваліда-фронтовика в убиральню і там під час побоїв убили його. Так був списаний український учитель інвалід-фронтовик Середа. За цей злочин ніхто не потерпів, тільки Буткевич до двох зірочок одержала ще одну.
Ось приклад розмови цієї садистки зі мною особисто. Не треба забувати, що лікарі в спецтюрмах провадять слідство, а також допит, і якщо щось їм пощастить вирвати в своєї жертви, то тут же сповіщають КДБ. Викликавши мене на черговий допит-провокацію, Буткевич цинічно заявила, що тепер я можу скаржитися Господу Богу; на що я їй відповів, що я ніколи не скаржився, але постараюсь усе запам’ятати. На це вона мені відповіла: «Ви що, серйозно думаєте звідси вийти? Чи ви хочете передати нас міжнародньому трибуналові? Ми самі — трибунал. Тереля, ви хвора людина: вже те, що ви називаєте себе християнином — це хвороба, хвороба серйозна і невиліковна, і ми вас будемо до тих пір лікувати, доки ви від цього маячіння не відмовитесь». Я відповів, що християн багато не тільки у нас у Союзі, але й за кордоном, є навіть президенти, — на що Буткевич сказала, що вони доберуться ще й туди, на гнилий Захід — «Ми вилікуємо всіх!». Всієї многовидности ідей і вишуканости садистки Буткевич не [можна] передати.
В 1979 р. все навколо мене різко змінилось. Я тоді ще не знав, що наша Українська КЦ за кордоном, глава Католицької Церкви Папа Іван-Павло II і ряд християнських Церков Европи піднялись на мій захист. Мене перестали «лікувати». До мене покращало ставлення, мені навіть пообіцяли волю, якщо я напишу відречення і засудження своєї злочинної діяльности. Дивна річ, в СРСР мракобіси з КДБ і всі ті, що їм служать, вважають злочинною діяльністю власну Конституцію. Та ж я ніколи не виступав проти радянських законів — я вимагав тільки виконання радянської законности, гарантованої мені Конституцією СРСР. Право і свобода сумління. Право на самовизначення, право на власну національну державу.
Ні для кого не таємниця, що УКЦ під заброною — ми в катакомбах! Сьогодні кінець XX століття, а частина населення Землі ховається по печерах, лісах для виконання своїх щоденних потреб — молитви до Бога. Ні одна Католицька Церква світу не перенесла і не несе такої скорботи й гоніння, як наша. Нас убивають, саджають у тюрми, не дають заробити шматок хліба, нам неможливо навчатися в інститутах, технікумах і т.д. Ми повні ізгої в себе на рідній землі, через те, що на рідній землі чобіт окупанта.
Мені заборонялось писати, малювати, мати при собі навіть огризок олівця. Одного разу в мене при черговому обшуку був знайдений огризок олівця, і відразу ж Буткевич призначила лікування, почались репресії, погрози. І все ж я вдячний тим офіцерам МВС, які таємно забезпечували мене папером, олівцями, а також інформацією про становище в тюрмі й на волі. Завдяки цим людям, на волю передано близько 130 екслібрісів, а також цілий зошит поезій. Восени 1979 р. до мене в камеру увійшла лікар відділу Максименко Зоя Ярославна і сповістила, що українські націоналісти вбили Володимира Івасюка. Вона очікувала моєї реакції, очікувала зухвало і з насолодою. Я відповів, що убивць, я думаю, знайшли і їх будуть судити.
В 1979 р. підполковник обласного управління КДБ м. Дніпропетровська Капустін і начальник тюрми полковник Бабенко заявили мені, що мене скоро випустять. Звільнять без будь-яких умов. «Але! — попередили вони, — якщо ще раз потрапиш до нас, не вернешся. Твоє місце в таборі, на особливому режимі».
Моєму звільненню перешкодила Олімпіяда. В кінці березня трагедія смерти правозахисника Сорокіна потрясла всю спецтюрму. Справа дійшла до відкритого бунту. Комусь прийшла в голову страшна помста: вирізати всіх робітників спецу, і до цього почали готуватися… Смерть за смерть! Виключно всі псевдохворі відмовились від ліків, почали бити санітарів, лікарям грубіянили, і останні перестали робити обходи. Знайшовся зрадник — і адміністрація почала в прискореному порядку вивозити найзухваліших і неблагонадійних із спецу.
Вернімося до смерти Миколи Сорокіна. Микола Сорокін був призначений у 4-й відділ, де начальником капітан Кавунніков Ан.; він був і секретарем партійної організації тюрми. Треба зауважити, що на спеці начальником відділу може бути тільки комуніст. До цього Сорокін був у руках відомої садистки С. Бочковської. Бочковська в одній із розмов заявила М. Сорокіну: «Ти звідси живим не вийдеш, такі, як ти, гірші убивць!», потім, перейшовши в гістерію, почала кричати, що вони (тобто комуністи) вилікують і гангрену ліберальну: «Ви всі агенти ЦРУ!». От вона й домоглась того, що Сорокін в процесі «лікування» раптом захворів. Як більш досвідчена, Єлена Бочковська добилась переведення Сорокіна до свого колеги Кавуннікова. Цілий місяць агонії, цілий місяць мук, навіть перед самим кінцем Сорокіну забороняли подавати води! Пам’ятайте всі — радянські лікарі не тільки вбили його, вони убивали повільно, з садистською насолодою.
Після смерти треба було знайти винного — смерть Сорокіна привела до непослуху всю лікарню. Тоді адміністрація пішла на нове вбивство — клин клином вибивають. А в обкомі м. Дніпропетровська був скликаний пленум, де було наполегливо рекомендовано зняти Кавуннікова з секретаря парторганізації, а через деякий час і з займаної посади. Вбивці боялися забруднити обличчя рідної партії. І ось справжнього ленінця знімають з усіх займаних посад і… посилають на відпочинок у Крим.
Вернімося до нового убивства. На кого впав жереб? Вибір упав на єврейського активіста Валерія Закса — він був активістом руху за виїзд з СРСР. У своєму рідному місті Дніпродзержинську В. Закс надів на шию [портрет] генсека Брежнєва… і підпалив. А влітку 1978р., озброївшись пістолетом, він захопив лайнер «Симферопіль-Кишинів» і намагався полетіти в Туреччину. В перестрілці з агентами КДБ, які після Батумської справи супроводжують всі лайнери далекого прямування, В. Закс був обеззброєний і заарештований. Після довгого слідства визнаний неосудним і скерований у спецтюрму м. Дніпропетровська. В тюрмі він був переданий в руки ката Зої Ярославни Максименко. В. Заксові найсуворіше заборонено виходити кудинебудь або спілкуватися з собі подібними. Як я вже говорив, у 80-му році ставлення до мене адміністрації змінилось. Я продовжував і далі жити в одиночній камері №21, але камеру на ключ не замикали, я міг більш-менш вільно пересуватися, працював у відділі і т.д. Але от якось після побачення, це було в середу — у Валерія було побачення з матір’ю і братом — Закса викликали в кабінет начальника відділу, і Максименко сказала, що завтра він піде на будівництво (будувався новий корпус тюрми). Він відмовився. Максименко призначила сильнодіючий невролептик і при цьому сказала: «Запросишся!». Цікава справа: психічнохворим найсуворіше забороняється працювати на горішніх поверхах, тим більше під сильною дозою ліків, але це не для радянських лікарів-комуністів. На другий день Закс попросив зняти йому ліки і сказав, що піде на будівництво тюрми, на що Максименко відповіла, що тиждень нехай попрацює так, на науку, щоб більше не заперечував начальству. За дві години після виходу на роботу Валерія Закса не стало. Версія начальника тюрми і тих, хто з ним: кинувся з даху шостого поверху нового корпусу тюрми. На даху в цей час був наглядач прапорщик Некледа і Валерій Закс. Те, що нібито В. Закс не бажав жити, — підлий наклеп. Він був веселий після побачення з матір’ю і братом, потім рідні повинні були прийти за два дні, бо Валера замовив для мене овочі, і він чекав рідних.
Натомість за два тижні після убивства Валери нач. режиму підполковник Хабаров сказав мені, що інколи, коли в людини довгий язик, вона може потрапити в аварію, при цьому зухвало усміхнувся і запитав, як я себе почуваю. Вночі мене вивезли з Дніпропетровської тюрми.
Ось адреси:
Начальника 3-го відділу РБ ЯЕ-308: м. Дніпропетровськ, вул. Писаржевського, 8, кв. 29. Буткевич Неля Мих.
Аґентки КДБ і провокатора мед. сетстри Осіпової Ліди: вул. Косіора, 18, кв. 36.
Вірної сподвижниці Н. Буткевич лікаря Надєжди Кучеренко: вул. Гоголя, б. 1, кв. 26.
