Люди моєї генерації згадують, що Божим провидінням з далечі сибірської тундри по 18 роках заслання та каторги дійшов року Божого 1963-го до столиці Первоверховного апостола Петра український ісповідник віри Йосиф Сліпий і став совістю Ватикану. Він розпочав новий етап в історії нашої Церкви. І так, як колись із нетрів Казахстану чи каторжних таборів Колими своїми посланнями закликав до бою свою Церкву, свій нарід проти червоного антихриста, своїми словами навіть найбільш зневіреному давав силу і віру, так і після звільнення завдяки Папі Іванові ХХІІІ, президенту Кеннеді та особливо журналістові Норманові Казенсу (саме він обговорював справу звільнення Патріарха Йосифа з Микитою Хрущовим і мав у цьому успіх, тому роль Казенса варто підкреслити в історії звільнення Блаженнішого) виступи Патріарха на світовій арені вказували цілому християнському світові на небезпеки угодовства з цим же червоним антихристом.
«Бог з вами, – писав він з нагоди Різдва Христового 1947 року, – Бог є всюди з вами, дорогі браття і сестри. Бог є у ваших хатах, містах, селах; Бог є з вами у важкій колгоспній панщині; Бог є з вами у ваших землянках, підпільних сховищах; Бог є з вами в тюрмах і засланнях; Бог є з вами в час ваших мук, тортур, розстрілів; Бог є з нашими стрільцями-повстанцями; Бог є і буде всюди з цілим нашим многостраждальним народом в час його найбільших страждань і мук». А далі він пише про страхітливу дійсність, що тоді панувала і виповнювала щоденне життя нашого Ісповідника віри, випробовувала його вірність Христові та Його Церкві і водночас гартувала. Ці моменти біографії Патріарха майже не досліджені, і в цьому «завинив» сам Йосиф Сліпий, бо не надто охоче розповідав про часи тортур і насилля. У своїй автобіографії, написаній 1964 року в монастирі Пасіоністів неподалік Рима, він дуже мало сказав про фізичне переслідування. У цьому життєписі (його зараз готують до друку) Патріарх подає один із нечисленних описів допитів: «Слідчий Крикун запровадив мене на виклик до начальника, який робив вражіння звірюки, щоби самому переводити допити, з яких він не багато довідався. На однім з таких допитів він розлючено казав, що мені поломить кості, якщо не скажу всього, і казав секретарці забратися до почекальні. Лишився тільки він, Крикун і я. Зачався терор. Він готовий був вже до побоїв, але в тім моменті прийшов якийсь підполковник, викликав його, і по короткій розмові мене виведено. Крикун запровадив мене до свого кабінету, і я там сам сидів. Здається, що тоді усунено чи перенесено заступника начальника, бо вже не було більше про нього слуху. Це був палець Божий, бо він міг мене тоді вбити».
В цій автобіографії згадки про тортури, як я вже казав, епізодичні, губляться серед іншого. Читаючи їх, мимоволі відчуваєш, що автор не хоче про них писати. Ті тортури слідчі часто намагалися замінити спокусами. Знаємо, що Блаженнішого ще в 60-му році завезли зі Сибіру до Києва, де зробили ряд пропозицій. Совєтський уряд дуже хотів, аби Глава УГКЦ відрікся Рима і Святішого Отця, навіть обіцяв йому за це сан Патріарха Росії. Однак Блаженніший рішуче відкинув ті пропозиції.
Ось ще одна його згадка про тюремне життя: «В Києві на станції чекало дві машини. Завезли мене до тюрми на вул. Короленка, 33. Всі були здивовані, хто там приїхав, бо в’язнів возять «чорним вороном», а не машинами. Мене завели до камери, в якій було ліжко, диван, килим на підлозі і на стіні, столик та крісла, чиста постіль, харч, чого в тюрмі не буває. Підполковник Купцов спитав мене, чи я не згодився би попрацювати в Академії наук як науковець. Я казав, що то не виключене, думаючи, що там зможу познакомитися з київськими умовинами. Але то була тільки сповидна пропозиція, бо тоді мене зачали делікатно просити, чи не зказав би я одного словечка проти Папи. І тоді ціль мого привезення до Києва і приміщення в такі умови стала мені ясна».
За такі відмови часто карали. Зі слів о. Хоми, там, у київській тюрмі, в ізоляторі, Блаженніший на 70-му році життя, вкрай виснажений шістнадцятирічною каторгою написав на самі свої уродини 17 лютого 1961 року два довгі листи-оскарження совєтської влади на Україні. Один був адресований першому секретарю Комуністичної партії України, другий – українському уряду. Мабуть, за те й кинули його у найтяжчий етап з Києва до Мордовії, куди він приїхав у жовтні того ж року. Дванадцять жахливих пересилок з бандитами, в холоді-голоді… Думав, що згине. Дуже тяжко їхав до Мордовії, дістав запалення легенів. Лікар поклав його у стаціонар, але «опер» викинув його звідти із гарячкою 40 градусів. Мусив лежати в бараку. На щастя, литовський священик Сварінскас врятував його пігулками пеніциліну, які таємно мав при собі. Але ослабло йому тоді серце…
Все-таки твердим і незламним був його дух і після вісімнадцяти ‑ річного заслання. 23 жовтня 1971 року на 26 засіданні ІІІ Папського Синоду в присутності Святішого Отця Павла VI тодішній наш Верховний Архиєпископ сказав такі незабутні слова: «Українці -католики жертвували гори трупів та ріки крові за католицьку віру та вірність Апостольській Столиці і тепер вони терплять жахливі переслідування, а що гірше – ніхто не стає в їх обороні. Тепер внаслідок дипломатичних переговорів українців-католиків, які так багато страждали як мученики-віроісповідники, усунено як незручних свідків минулих століть. Ватикан став в обороні католиків латинського обряду, але він забув про шість мільйонів українських вірних, які страждали в релігійних переслідуваннях». Ось так могутньо заговорила мовчазна Церква з катакомб голосом Ісповідника віри! Ці слова потрясли світом. Кир Йосиф став тоді для українців, особливо моєї генерації, уособленням тих християнських чеснот, які були вже дещо забуті в часах добробуту та спокою. Пригадував нам і цілій Вселенній, що сутність Христової Церкви – не зовнішній блиск, не угоди і конкордати, не хитра дипломатична гра. Всі ми тоді зрозуміли, що правдива сила і велич Церкви – це гідна поведінка Божого люду, єрархів, священнослужителів, мирян, оперта на мужнє знесення страждань, непохитну віру в Божу справедливість і невтомну боротьбу за Божу правду.
Вплив Патріарха Йосифа на людей моєї генерації був величезний. У ті негеройські, угодницькі часи «Ostpolitik» Ватикану ми, члени УГКЦ, об’єднані в Патріярхальному русі, почали творити свого роду «Ecclesia militans» – воюючу Церкву в найкращому розумінні цього слова. Завдяки нашому Патріархові відчули себе членами могутньої духовної спільноти, яка під його проводом мобілізувала не лише українських християн (для об’єктивності мушу додати, що далеко не всіх), але й мала стати активним чинником у лоні Вселенської Церкви, її дороговказом на шляху правдивого екуменізму.
Ми були наснажені духом величі нашого Патріарха, ми захоплювалися його словами і діями, він був для нас будівничим духовної держави, а ми – його лицарями-слугами.
Хочу згадати деякі конкретні його почини: Йосиф Сліпий викупив і відновив найстарішу українську парохію поза етнічними межами України, храм святих Сергія і Вакха у серці Вічного міста; зорганізував Український католицький університет і хотів створити його філії по цілому світу; збудував чудовий храм Святої Софії, який саме тепер реставрували; відновив монаше життя за Студійським уставом в монастирі поблизу Рима; допоміг придбати приміщення для Українського вільного університету в Мюнхені; об’їхав усі наші поселення в світі, зміцнив нашу громадськість, надаючи їй почуття єдності, сукупності, відчуття причетності до великого діла та охоти до жертовної праці; заохочував нас до неї ділом і словом – інколи дуже простим і зрозумілим. Наприклад, у Римі, під час урочистої літургії з нагоди 80-ліття своїх уродин сказав: «Кожний з нас мусить сповнити свій обов’язок. Історія наше діло оцінить, а Бог нас винагородить». Це прості, але проникливі слова. Часто повторював духовний імператив: «Великого бажайте!» Коли я побачив, приїхавши в Україну, той університет, який колись давно зродився в його серці та розумі, то усвідомив: те, що ми великого бажали, – воно тут сповняється.
Я завжди буду вдячний Божому провидінню за те, що мав нагоду жити, коли Патріарх Йосиф був фізично присутній між нас, і за те, що мав нагоду служити йому. Я завдячую цій великій людині дуже багато і як людина, і як науковець. Через нього я глибше збагнув сутність життя, природу людини. Хочу поділитися трьома епізодами зі свого життя, котрі дали мені змогу заглибитися в особистість і характер Патріарха Йосифа, краще зрозуміти його як людину і бодай трохи збагнути це йому притаманне таїнство ісповідництва віри.
Перший епізод мав місце на Євхаристійному синоді, що проходив у лютому 1973 року в Мельбурні (Австралія). Блаженніший Йосиф летів до Мельбурна з Риму тридцять дві години(!). Пригадую як після приземлення літака обступили його журналісти і безпосередньо в аеропорту відбулася така собі прес-конференція. Блаженніший виглядав досить свіжо, не був утомленим, на запитання відповідав жваво. Один із репортерів запитав його, чи він читав тоді дуже популярний роман, за яким зняли фільм «Черевики рибалки» (The Shoes of the Fishermаn), австралійського новеліста Моріса Веста. Сюжет був частково побудований на житті Патріарха Йосифа. І ось його запитали, що він про цю книжку думає Блаженніший махнув рукою і сказав: «Та що я можу про це сказати? Книжка є фантазією, бо ж я не став Папою» (за версією автора «Черевиків рибалки» звільнений із заслання Глава УГКЦ, прибувши до Рима, стає Папою – ред.). Одним із наступних запитань було: «Чи вас там у Сибіру дуже мучили? » Патріарх усміхнувся і сказав: «Читайте книгу Моріса Веста – там усе написано». Це був шляхетний спосіб відповіді на таке питання, що викликало сміх журналістів. Водночас ця відповідь свідчила про почуття гумору і дотепність Патріарха. Для нас, українців, що з’їхалися до Австралії, це показувало, як легко Патріарх спілкується з представниками міжна ‑ родної преси.
Другий епізод підкреслює інший вимір людськості Йосифа Сліпого. Це було гаряче римське пообіддя. Навколо УКУ – цілковита тиша. Глибока, нерушима в своїм спокої santa siesta. Я тоді вийшов на вулицю покурити, аж тут під’їхало авто, з якого вийшли чотири монахині. То були сестри з Голландії. Вони прибули сюди запізнатися з Російською(!) Церквою і російською культурою. Я делікатно уточнив, що це – український університет, і російської культури тут нема. Потім спровадив їх до бібліотеки. Вони дивувалися, що в ній дуже багато російських книг. Я знову звернув їхню увагу, що це не російські, а українські видання. Але коли одна із сестер защебетала про російського кардинала Сліпого, якого дуже хотіла бачити, я коротко попрощався і забрався геть… Дорогою зустрів Блаженнішого, який, побачивши мене і сестер, сказав: «Пане професоре, маємо гостей, я Вас прошу, займіться ними, розкажіть їм про нас, про нашу культуру». Я був сконфужений і в тій ситуації, просто з мосту, відповів: «Ваше Блаженство, та я вже пробував, але вони називають Вас москалем». «Що? Що Ви кажете? От дурні! То лишіть їх у спокою». Здивованим монахиням я сказав, що нині український кардинал не дає аудієнції…
Третій епізод пов’язаний із великою прикрістю, яку причинили йому тоді Східна конгрегація та деякі наші владики. Він нічого нам не говорив, але було по нім видно, що дуже страждав. Ми всі, професори, студенти, що були в Римі, відчували це. Ми не могли його втішити. Патріарх був сам у своїй важкій самотності. Якось підвечір я пішов до каплиці, щоб віднайти душевний спокій. У ній панували сутінки, тьмяне світло блимало лише з лампадок, а перед престолом стояв Блаженніший. Я перехрестився, став при дверях, аби змовити молитву, але мимоволі моя увага зосередилася на постаті Патріарха. Він молився не в звичний нам спосіб, а зносив руки до неба, здвигав плечима, розмовляв зі своїм Творцем. Мені стало ніяково, бо я чув, як він жаліється Богові, як вибачається перед Ним… Мабуть, так колись у сибірських казематах він говорив із Всевишнім, коли доводилося зносити фізичні муки і тортури, а тепер тут – нові терпіння. Я перехрестився ще раз і тихо відійшов, відчувши, що став небажаним свідком інтимної розмови Ісповідника віри з Богом. Образ цієї зворушливої молитви Патріарха залишиться, мабуть, до кінця мого життя.
Боже провидіння в ХХ столітті дарувало нам двох великих мужів, які зуміли зберегти нашу Церкву і наш нарід в часи жахливого лихоліття – слугу Божого Андрея Шептицького і Йосифа Сліпого. Ми живемо в часах, коли сповнюються їхні візії: наша Церква вільна в Україні, сильна на поселеннях. Сповнилася візія Патріарха Йосифа щодо його наслідника Любомира Гузара і та тяглість Церкви триває.
Хочу згадати слова Блаженнішого з його Заповіту: «Отож, заповітую вам усім, моліться, працюйте, боріться за збереження християнської душі кожної людини українського роду і за весь український нарід. Просіть Всемогутнього Бога, щоб він допоміг нам завершити нашу тугу за єдність і наші змагання за церковне з’єднання і здвигнення Патріархату Української Церкви».
Проф. Леонід Рудницький
