(Продовження з листопадового числа)
Довше зупинився шановний автор і проаналізував відозву «ініціятивної групи» із 28 травня 1945 р. та указ більшовицького московського уряду із 18 червня 1945 р. про ліквідацію Української Католицької Церкви.
Беручи під увагу жахливі переслідування й звірства московської влади, великим геройством с лист в обороні УКЦеркви із 1 липня 1945 р. із підписами понад трьох сотень священиків. О. д-р Гриньох подав повний текст листа на ст. 361-362. Це важливий історичний документ, який свідчить про варварське насилля над нашою Церквою, а рівночасно про геройство українських священиків, що за ту оборону рідної Церкви страждали опісля в московських тюрмах і концентраційних таборах.
Завершенням московської о насилля над УКЦерквою був неканонічний т. зв. «собор», який відбувся у Львові 8 березня 1946 року та в якому взяло участь 216 стероризованих священиків і 19 мирян. Шановний автор подає перебіг цього зборища на підставі деяких покищо доступних документів. І так мартирологія Української Католицької Церкви, започаткована арештами владик 11 квітня 1945 p., продовжується до наших днів. В Україні гонена й переслідувана УКЦерква існує в підпіллі, наявним доказом чого є все нові арешти, а то й вбивства священиків.
Помітним є факт, що провід Апостольської Столиці визнає отой зааранжований московською комуністичною владою неканонічний «собор» із 1946 p., а Папа Іван Павло II заборонив оприлюднити й видрукувати в католицькій пресі «Торжественне осудження» того т. зв. «собору». Це Торжественне осудження схвалене Владиками УКЦеркви під проводом Патріярха Йосифа є рівночасно документом підтвердження вірности УКЦеркви в Україні й на поселеннях Апостольському Престолові.
Яка ж це іронія, що провід цього Апостольського Престолу легкодушно відкидає оцю заяву вірности, підтверджену мученицькою смертю й безмежними стражданнями сотень тисяч українських мирян, священиків і владик. І то відкидає цю вірність УКЦеркви, щоб далі безсердечно торгувати нашою Церквою із ворогами Бога.
Помітним є також, що провід Апостольської Столиці не визнає 9 Синодів УКЦеркви, які відбувались під головуванням законного її Глави, Ісповідника Віри, їх Святости Патріярха Йосифа, який страждав 18 років за вірність Богові й Апостольській Столиці. В тих Синодах брали участь Владики нашої Церкви із різних континентів світу. А скільки то перешкод було зроблено, скільки листів і наказів, щоб відстрашити наших владик від участи у цих правосильних Синодах. І, на жаль, знайшлися владики, які заломились, забувши за свій священний обов’язок відважно обороняти права Української Католицької Церкви. А провід Апостольської Столиці робив все можливе, щоб на домагання московського атеїстичного уряду промостити Українській Церкві шлях до повільного завмирання.
З огляду на те, що у висліді воєнних лихоліть на терені Німеччини опинилось багато студентів і професорів Богословської Академії, зорганізовано Греко-Католицьку Духовну Семінарію, яка почала своє існування в приміщеннях історичного замку Гіршбері у Баварії. Вона продовжувала працю Богословської Академії, й очолював її від самого початку, себто від березня 1946 року, о. д-р Василь Лаба. Інформації про Семінарію, професорів та їхню важливу працю подав о. мітр. Маріян Бутринський. «24 квітня 1948 року Українська Духовна Семінарія переїхала, як установа, до свого нового осідку в Голляндії і примістилася в містечку Кулемборг, недалеко Утрехту… Число студентів, що дійшло у Гіршбергу до сотні, а опісля з переїздом до Голляндії із 42 збільшилося… до 50, із першою візитацією Владики Івана Бучка, під кінець 1948 р. зменшилося майже до половини. Владика Іван… вимагав від кожного студента заяви безженности. Деякі із студентів їхали до Голляндії із запевненням від Ректорату, що проблема безженности не буде видвигатися, зустрілися із рішучим становищем владики, який зараз же того самого дня доручив їм залишити мури Семінарії. Сталася велика шкода, бо за два роки побуту в Семінарії міг ще дехто передумати і стати священиком у безженному стані чи. закінчивши студії, опісля висвятитися у жонатому… чи остаточно з відповідно закінченими богословськими студіями включитися в громадську працю».
Господь благословив старання професорів Семінарії Кулемборгу та Гіршбергу і «за не цілих п’ять років її існування Українська Помісна Церква на чужині одержала 42 духовників та цілий ряд провідних діячів…»
В другому розділі поміщено також статті: о. д-ра Нагаєвського (про пов’язання УКУ з ім’ям Папи-мученика Климента), д-ра В. Ленцика (про Митрополита Андрея і Патріярха Йосифа), мгра Є. Дачишина (про Святе Письмо), Михайла Мороза (про многогранну діяльність Митр. Андрея), мгра Є. Іванкова (про вплив Святого Духа на розвиток і діяльність Церкви), д-ра О. Барана (про екуменічну діяльність Митрополита Шептицького і Патріярха Йосифа та Велеградські Конгреси), о. д-ра І. Музички (про УКУ). Б. Казимири (про розвиток українського високого шкільництва), д-ра П. Сениці (про оснування УКУ в Римі та друга стаття про останні дні Слуги Божого Андрея) та М. Колянківського (про український музей у Ніягара Фоллс і серію картин В. Курилика «Страсті Христові»).
Прочитуючи ці, такі дуже цікаві, статті, читач мимоволі відчуває велику вдячність як для Шановних Авторів, гак і для д-ра Сениці та всіх тих, які постарались видати цю важливу імпозантну книгу.
П. Сениця написав також про нищення Української Католицької Церкви в Румунії в 1948 р. і на Закарпатті в 1949 р. Зокрема автор присвятив більше місця відданій праці Мукачівського Єп. Теодора Ромжі, який у жорстокій дійсності московської окупації відбуває часті пастирські подорожі до священиків і вірних своєї епархії. Це використали москалі для зааранжування вбивства невтомного Владики. На віз, яким він повертався зі села Лавки в товаристві двох священиків і двох богословів, наїхало панцирне авто. На поранених пасажирів накинулись тоді солдати і «прикладами крісів старалися докінчити те, що їм не вдалося доконати зударом…» У мукачівській лікарні Владиці полегшало завдяки опіці сестер-монахинь. Але тоді саме до того відділу призначено санітарку МҐБ-істку, і 1 листопада 1947 року у висліді дожильного уколу отрути згинув Владика-Мученик Теодор Ромжа. Його осиротілу єпархію загарбав остаточно московський патріярх 28 серпня 1949 р.
Останньо зліквідовано терором і підступом Пряшівську єпархію 28 квітня 1950 р. Того дня також заарештовано єп. Павла Ґойдича, а 18 жовтня єп. Василя Гопка. Важливо, щоб читачі познайомились із перебігом тих подій та із московськими вирафінованими методами релігійного геноциду та аранжування т. зв. соборів без участи Владик.
В часі приходу до влади Дубчека звільнений єп. Гопко поробив старання, щоб тіло Владики П. Ґойдича перенести до Пряшева.
У своїй проповіді під час похорону Преосв. Василь Гопко підкреслив, що «римо-католицьке духовенство допустилося багато помилок, і треба цілої книжки, щоб це все списати, як далеко є ті священики від правдивої любови до ближнього».
П. Сениця написав також про розгром Студитських манастирів та про мучеництво ченців і монахинь.
На сторінках 409-416 поміщено Слово св.п. Патріярха Йосифа на 30-му Міжнародньому Конгресі «Церква в Потребі» в Кенігштайні. Це важливий документ про мучеництво і сучасний стан УКЦеркви під московською окупацією. Це наявний доказ, що мимо переслідувань і тортур та вбивств УКЦерква в тих незвичайно тяжких умовинах живе й навіть розвивається. Цей такий дуже важливий документ тодішній голова Т-ва «Церква в Потребі» о. Веренфрід ван Страатен видав в різних мовах під заг. «Церква Мучеників».
Далі слідує зворушливий нарис мгра Є. Дачишина про перебування Блаженнішого у московських концентраційних таборах, де нещасним співв’язням він ніс розраду і голосив слово Боже.
Про приїзд Блаженнішого до Риму і перші дні його перебування у гроттаферратській обителі написав о. д-р Партеній Павлик. Закінчуючи опис тих історичних днів, шановний автор стверджує, що ченці «горнулись з любов’ю і пошаною до нашого Ісповідника, як зразкового речника католицької віри і незрівняного представника української духовости. І ще досі вони співчувають недолі Української Католицької Церкви, підкреслюючи величезні заслуги її голови, Блаженнішого Патріярха Йосифа, якого дбайливе, батьківське старання за свою Помісну Церкву, що зустрічає великі труднощі від чужих і від своїх».
Спогад про о. Олександра Малиновського, старшину УГА, якого в 1945 році врятували й перевели на Захід українські повстанці написав о. мітр. Іван Гриньох. Цього ревного священика, який щиро працював на ниві Христовій і був віцеректором Української Семінарії в Гіршбергу та Кулемборгу, Апостольська Столиця відмовилась прийняти на авдієнцію.
Написав о. д-р Іван Гриньох також і про курінь старших пластунів ім. св. Володимира Великого в Богословській Академії та про мандрівний табір цього куреня на Волині.
Про Слугу Божого Андрея та клопоти з німецькою окупаційною владою читаємо у спогаді о. М. Сопуляка: Митрополит «з обуренням говорив про поведінку з жидами. Наприкінці розмови митрополит сказав: «Я таки рішився написати листа до Гімлера. Напишу йому, що все те, що діється, противиться всякому Божому і людському праву…»
А згодом оповідав Митрополит Андрей, що з приводу свого листа він мав великі неприємності з боку німецької поліції, але заявив — «Від нікого Гімлер не почув ще стільки немилої правди, як від мене. А воно щось значить».
Великий дипломатичний хист і відвагу виявив Митрополит Андрей у вмінні сказати німцям правду про їхні негідні вчинки. Ось, наприклад, коли на авдієнцію прийшов керівник міністерства праці, Митрополит прочитував йому весь час листи від вивезених на працю до Німеччини українських робітників, які жалілись на погані умови праці, на брак релігійної опіки тощо. Іншому німцеві Митрополит говорив майже дві години про життя св. Августина.
Митрополит Андрей також написав важливого пастирського листа про п’яту Божу заповідь «Не убий», у якому в рішучий спосіб осудив масові вбивства жидів. Пригадаймо, що в тому часі папа мовчав.
В 1943 році гестапо грубо й нахабно поводилось, переводячи обшуки у Святоюрській катедрі та Святоюрських будівлях, включно із каплицею та приватними кімнатами Митрополита.
Передруковано у «Світильнику Істини» також спогад о. Білоса про Березу Картузьку — цей концентраційний табір Польської держави, що афішувала себе всюди «передмур’ям християнства на Сході»… Зайво було б подавати опис жахливих переживань, перед якими блідне Данте із своїм описом пекла… Майже 20-тисячну масу запроторених у Березі, яких, за словами коменданта табору, мали «перемінити на гній для польської землі», становили майже тільки українці, для яких ця «шляхетна» інституція була створена…» Між в’язнями було 14 українських католицьких священиків і 2 православні. Далі о. Білос оповідає, що у зв’язку із наближенням німецької армії поляки закладали міни під будинки, щоб їх висадити у повітря і тим самим знищити всіх в’язнів. Але не встигли докінчити тієї диявольської роботи, бо 19 вересня під табір загнались німецькі танки. «Так то холодний поліський ранок 19 вересня застав нас вільними. Хоч фізично цілковито вичерпані, в синяках, струпах, ранах… але ми були вільні! Галичани зформували похід і «група Львів» вирушила на Захід, щоб скоріше і дальше від підмінованих бльоків, де кожний пережив стільки лиха і понижень, де так багато наших товаришів найшли мученицьку смерть, — відійти». Далі о. Білос описав тяжку двотижневу дорогу до Львова та авдієнцію врятованих війною священиків у Слуги Божого Митрополита Андрея. який цілував їхні вкриті синяками голови у великому зворушенні й дякував їм за те, що вони «взяли участь у всенародньому терпінні». І тоді «довго стримуваний біль… витриснув потоком сліз. Жаль, біль, наруга й все, від чого скам’яніла душа перейшла поза межі болю, — все те змивали сльози…»
Авдієнція закінчилась оповіданнями про ще так недавно пережиті жахливі знущання над в’язнями польського концентраційного табору — горезвісної Берези Картузької.
(далі буде)
Дарія Кузик
