Чи одне лихоліття переживала наша Церква від різних займанців. Нищили наші святині заради здобичі монголи і татари. Руйнували також московські царі, а все добро перевозили у Московію. Нищили поляки, бо уроїли собі, що саме вони мають привернути Схід на католицьку віру. Так було в минулому.
Прийшли нові часи, часи національного пробудження, самоусвідомлення, і наша Церква зігріла немаловажну ролю. Вона не лише була ввесь час з народом, але часто-густо стояла в перших рядах пробудителів, оборонців наших прав та розвитку нашої самобутньої тисячолітньої культури. Тому модерні окупанти свої перші удари спрямували саме в нашу Церкву, в її передових людей, щоб через знищення Церкви вбити нашу душу, а це вже був крок до асиміляції.
Царська Москва зліквідувала в жорстокий спосіб Українську Греко-Католицьку Церкву, як забороло проти духового поневолення народу, як перепону до цілковитого підкорення собі України. Православну Церкву на Україні легко було підпорядкувати Москві через Святіший Синод та Московського Патріярха дорогою всяких указів та заборон (заборона друкувати церковні книги, вживання російської мови у внутрішній адміністрації, насаджування москалів-священиків на наші землі). Греко-Католицька Церква розвивалася свобідно лише на невеликій території поза засягом Москви, тобто в Галичині та на Закарпатті.
Коли червона Москва удруге «визволила» Галичину та Закарпаття, то першим її кроком було насадити своє московське православ’я. А щоб це легше пройшло, то Москва мусіла зліквідувати нашу церковну владу. Так прийшло до виарештування всіх наших владик, священиків та монахів і монахинь, як теж всіх тих, що протестували проти такого насильства. Рік 1945 — це рік арештів нашої церковної ієрархії, що було першим кроком до ліквідації нашої Греко-Католицької Церкви. Нині на рідних землях наша Церква загнана у катакомби. Тільки ми у вільному світі маємо змогу й обов’язок не лише плекати наш обряд, але готуватись до місійної праці, коли буде змога повернутись на рідні землі.
У вільному світі теж не завжди складаються обставини, догідні для розвою релігійного життя. Прикладом може бути Англія, де єпископ має у своєму посіданні церкви, але без стада, без вірних. Така ситуація триває вже повних десять років. Між вірними та єпископом створилось непрохідне провалля. Це велика шкода для нашої Церкви. Та вірні не складають рук, роблять часто величезні зусилля, щоб зберегти обряд, звичаї та збагатити свої спрагнені втіхи серця всякими прощами та участю в масових моліннях.
І так в день 21 липня цього року заходами наших душпастирів відбулася величава проща до Марійського відпустового центру в центральній Англії, у місцевості Генсфорд. Прибуло біля тисячі прочан з усієї Англії. Під проводом трьох отців — М. Матичака, Й. Лещишина та Р. Турконяка (гість з США) і диякона о. М. Якуб’яка присутні відбули спільну св. Літургію, щоб відзначити 40-ліття ув’язнення ієрархії нашої Церкви на рідних землях.
Отець мітрат Матичак привітав всіх присутніх і подякував Господеві, що дав нам змогу відбути це зворушливе свято у Марійській обителі. Отець Матичак попросив місцевого пароха о. Л. Дейлі до привітального слова. Парох дуже теплими словами привітав присутніх українців й просив для них Божих ласк для успішного паломництва.
У процесії з хрестами також несли наші церковні коругви і мандрівну ікону Почаївської Богоматері, що її посвятив св.п. Патріярх Йосиф у Римі. Перед спеціяльно приготованим транспарантом із портретами ув’язнених і замучених наших владик складено вінок з червоних рож.
Прочитано привітальне письмо від о. архимандрита і протосинкела Л. Гузаря, в імені Патріярха Мирослава, тимчасово відсутнього у Римі, у якому сказано: «Щоб та проща у стіп пресвятої Богородиці за нашу страждальну Церкву увінчалася багатими духовими дарами для учасників прощі, а ще більше для наших поневолених братів і сестер в рідній Україні…»
Кілька сот прочан приступило до св. сповіді і св. Причастя. Після обідньої перерви біля Марійської Гроти відправлено ще Марійський молебень, а потім відбулася імпровізована академія. Над ґротою повівали папський, англійський та український прапори. Молебень співали всі учасники, а спів цей був справді могутній. Про сам акт арешту наших владик та пов’язані з тим переслідування говорив теперішній голова УКПО мґр Роман Кравець. Два жіночі хори з Олдгаму і Ковентрі виконали ряд марійських пісень. Юначка Соня Пташник виголосила зворушливий вірш «Тернистий шлях України».
На закінчення свята о. мітрат Матичак прочитав приготований текст листа з тієї нагоди до вселенського архиєрея, Папи Івана-Павла II, який прийнято до відома через аклямацію. Під час прощі наша молодь роздавала англомовні летючки з інформаціями про арешт наших владик та страждальний шлях священиків, монахів та вірних. Летючки ці приготовив УКПО, і учасники їх розібрали, щоб роздати по своїх місцях замешкання та в цей спосіб пригадати чужинцям про безприкладний злочин Москви, що нині дурманить людям голову про свободу віри в СССР.
За те, що це вперше від 1975 року ми могли в Англії відбути прощу без провокацій, перепон чи заборон — треба теж подякувати Господу Богу. Може нарешті прийде протверезіння. Достойно й велично проведена проща з нагоди 40 роковин арешту наших владик дає нам надію і віру, що врешті скінчиться доба катакомб, — і всі ми одними устами дякуватимемо Господу, що вислухав наших молитов.
