У першій половині XVII століття в руському православ’ї назрівала криза управління та криза світогляду. Перша проявлялася у фактичній залежності церковних єрархів від братств та їхній неспроможності подолати цю залежність в рамках актуальної адміністративної системи. Друга виражалася в необхідності використання сторонніх ресурсів, зокрема західної науки та культури, для розвитку освіти, а також у неспроможності багатьох представників Церкви ці ресурси сприйняти. Обидві кризи, які поширювалися на ціле суспільство, далися взнаки у протистоянні двох яскравих керманичів руської Церкви – Ісаї Копинського та Петра Могили.
Петро Могила – син молдавського господаря, який після вигнання свого клану з батьківщини спочатку був лицарем при дворі гетьмана Жолкевського, потім монахом, мав добру освіту, найімовірніше, європейську. А наприкінці 1620-их років став архимандритом Печерської лаври. Могила схилявся до «європейського» шляху розвитку: шкіл – за західними зразками, добрих стосунків із римо-католиками та об’єднання з греко-католиками. А ще мав вплив на Київського митрополита Йова Борецького.
Ісая Копинський, номінований Перемиський єпископ, де-факто мешкав на Задніпров’ї, у володіннях князів Вишневецьких, мав величезний вплив на запорожців та княгиню Раїну Вишневецьку. Був противником будь-яких реформ, європейської науки, а відкриття шкіл вважав небезпечним для «чистоти православ’я». Його аргументи проти католицтва та західної науки були такі: «отці наші без Арістотеля спасалися, і нам він не потрібний», а також «у Римі – гріб Петра, а в Єрусалимі – гріб Христа». Ну і єднатися та розумітися Копинський волів виключно з Москвою.
Ці два яскраві лідери не могли не стати суперниками, навіть ворогами. Першою ластівкою цього протистояння стала спроба примирення «уніятів» та «дезунітів», яку замислили Петро Могила і Мелетій Смотрицький наприкінці 1620-их років.
Невдала спроба єднання
Якщо Кирило Транквіліон-Ставровецький, перейшовши на унію, обмежив свою церковну діяльність виключно книгами та турботою про свій монастир, то Смотрицький, прийнявши єднання з Римом, і далі провадив активну діяльність, спрямовану назовні – на широкі кола суспільства. Ще на початку свого служіння він мріяв возз’єднати «уніятів» та «дезунітів».
Тут він мав однодумця Касіяна Саковича – ще одного православного інтелектуала, ректора Київської братської школи, талановитого поета, автора відомого «Вірша на жалісний погреб Петра Сагайдачного». У 1624 році він перебрався до Любліна і прийняв унію. Його, як і Смотрицького, теж дратувала «противна природі» всемогутність братств, а ще постійні перепалки між прихильниками та противниками унії. А тому цей церковний муж казав:
«Ми діти одного отця і сини однієї матері. Чому ж ми розриваємо згоду між собою? Чому один одного заживо відправляємо до пекла?».
Отже, Смотрицький розпочав переговори з унійним Київським митрополитом Йосифом-Велямином Рутським та православним Київським митрополитом Йовом Борецьким, за яким де-факто стояв архимандрит Петро Могила. Він не мав жодних упереджень щодо католицтва, підтримував дружні стосунки з латинськими єрархами і загалом до загальної унії ставився позитивно. На кількох Соборах (у Києві в 1627 р. та у Городку в 1628 р. ) Борецький, Могила, двоє православних єпископів, рядове духовенство і Мелетій Смотрицький дійшли згоди у тому, що різниця між догматами і традиціями католиків та православних не є суттєвою. І загалом, як казав Смотрицький, «підставою для церковної унії служить визнання церквами одного верховного пастиря при повному збереженні кожною церквою своїх звичаїв, прав, церемоній та обрядів – і нічого більше». Навіть був окреслений формат майбутнього єднання: примиритися з Царгородом і одразу проголосити на Русі-Україні власного патріарха, якого обиратимуть самостійно, а до Рима тільки сповідання віри відсилати.
Залишалося скликати в Києві відкритий Собор, а до того Смотрицькому доручили написати невеличкий трактат про причини і наслідки майбутнього єднання. На жаль, він дещо перестарався і замість короткого трактату написав «Апологію подорожі на Схід» – розлогі мемуари про свою поїздку до Царгорода. Головною думкою книги було те, що Царгород поглинений єрессю, руська Церква ці єресі перейняла та ще й потерпає в неуцтві. Корінь усього зла – «розбрат з римлянами», і лише підкорення Рима зможе врятувати Церкву.
Прочитавши цей твір, Борецький і Могила дещо здивувалися і вирішили цій книжці ходу не давати, дочекатися, поки приїде Смотрицький, аби все йому пояснити. Проте Касіян Сакович без дозволу автора дав «Апологію» в друк. Перші примірники потрапили до читачів, серед яких був Ісая Копинський. Не завдавши собі клопоту поговорити з Борецьким, Могилою чи Смотрицьким, він одразу почав переконувати своїх прихильників на Задніпров’ї, переважно козаків, що у Києві замислили знищити православ’я. Тож коли 13 серпня 1628 року Смотрицький приїхав до Києва на Собор, на вулицях міста був розлючений натовп. Мелетія обіцяли «напоїти Славутою», тобто натякали на долю потопленого в Дніпрі унійного архимандрита Антонія Грековича.
Ревнитель унії змушений був привселюдно зректися своєї «Апології». За кілька днів Мелетій Смотрицький утік із Києва до монастиря в Дермані і всі попередні каяття під примусом оголосив недійсними. Решту життя він провів у Дермані, писав протестації та збирав бібліотеку. Щодо Могили і Борецького, то вони наступного року спробували скликати в Києві новий Собор, але його так само зірвали козаки, які вривалися на засідання і погрожували учасникам. Йов Борецький боявся тоді навіть виходити з-за стін лаври. Через два роки помер, і новим митрополитом обрали «статечного у вірі» Ісаю Копинського – знову ж таки під впливом козаків. Ім’я Петра Могили, головного помічника покійного Борецького, навіть не фігурувало в списках кандидатів.
«Наїзди» і заколоти
Коли в 1631 році Копинський став митрополитом, почав переживати Петро Могила. За останні роки він встиг налагодити дружні стосунки з київськими римо-католицькими єпископами, переконавши їх, що православ’я здатне породжувати не лише «наливайківців». Врешті-решт, він був героєм Хотинської війни і мав авторитет серед шляхти. А ще встиг реформувати київську братську школу: запровадив там навчання за європейськими стандартами, з латиною та сімома вільними мистецтвами. Та не всім подобалися ці «латинські» нововведення лаврського архимандрита. Тож Могила вирішив створити у Києві, кажучи сучасною мовою, сильну опозицію. Найперше спробував вивести з-під впливу Копинського Михайлівський монастир – традиційну резиденцію митрополита. Відтак одразу після обрання Копинського в монастирі пройшли вибори нового ігумена. Ним став Філофей Кизаревич – людина Могили. Новий митрополит миритися з цим не став, і 10 грудня 1631 року запорізький полковник Даміан Гарбуза «наїхав на Kиєво-Михайлівський монастир і, Кизаревича з монастиря виґрунтовавши, осадив на тому місці Ісаю Копінського».
Небезпека загрожувала і братській школі: ще з часів Сагайдачного усе Військо Запорозьке числилося в Київському братстві, тому козаки цілком могли зробити «наїзд» і на цей «оплот латинських наук». Єдиним осередком діяльності Петра Могили стала Печерська лавра. Згодом він вирішив перенести школу за лаврські мури і зробив це так швидко, що навіть посварився з печерськими монахами, адже розмістив її у шпиталі для хворих ченців.
Про те, як жилося в ті часи Могилі та його однодумцям, згадував товариш архимандрита Сильвестр Косів:
«Які перуни, які громи посипалися тоді на нас – неможливо й описати чорнилами. Був такий час що ми, сповідавшись, тільки й чекали що ось-ось почнуть начиняти нами шлунки дніпровських осетрів або одного вогнем, а іншого мечем відправлять на той світ».
Але саме в цей час помер Сигізмунд ІІІ, і на вибори нового короля православна шляхта відправила своїх делегатів, маючи надію, що новообраний правитель таки поверне напівнелегальній Православній Церкві офіційне визнання. Головним делегатом став Петро Могила! Він – іменитий син волоського господаря, вихованець славетного гетьмана Жолкевського, герой Хотинської війни, освічений і поштивий – мав величезний авторитет серед шляхти. А ось Копинський, чиєю аудиторією були напівписьменні козаки і чернь, знався хіба на агресивних гаслах і до парламентаризму не надавався. Вивести чернь на вулиці він умів, але диспутувати на сеймі – ні. Тож Петро Могила поїхав до Варшави і на виборах та в усіх пов’язаних із ними суперечками домігся офіційного визнання православної церковної єрархії та дійшов компромісу з унійним митрополитом у питаннях церковного майна. І ось, ставши рятівником віри та «стовпом православ’я», наважився на ризикований крок: православна делегація на сеймі запропонувала королю офіційно затвердити православну єрархію королівськими грамотами. Правитель погодився, аж раптом замість попередніх єпископів делегати висунули зовсім нових, у тому числі кандидата на митрополичий престол. Ним був сам Петро Могила. На цю пропозицію король пристав. Так було проголошене обрання Петра Могили митрополитом Київським.
Новий митрополит одразу ж відправив гінців до Вселенського патріарха, який швидко видав йому грамоту. Понад те, Могила домовився зі старими єпископами, що не залишить їх без місця, і вирушив до Києва на чолі численного почету. Тепер, коли він, Могила, став справжнім рятівником православ’я, ніхто з київських міщан чи козаків не міг завадити йому очолити Київську митрополію. Кияни підготували тріумфаторові урочисту зустріч, і лише Копинський не вийшов на неї – сидів у Михайлівському монастирі. Під тиском нового митрополита він підписав зречення і отримав у відповідь управління згаданою обителлю. Щоправда, через три роки колишній митрополит утік із Києва та осів на Задніпров’ї. Ймовірно, це відбулося не без тиску Могили.
Продовження у наступному номері.
Віктор Заславський, історик, співробітник Жовківського музею, публіцист
