Закінчення. Початок у попередньому числі
Проєвропейська та промосковська «партії»
Після зречення Ісаї Копинського Петро Могила міг спокійно займатися справами, які вважав важливими. Зокрема, повернув свою школу на Поділ, чим потішив киян, та почав її розвивати, перетворюючи на повно- цінний колегіум на зразок єзуїтських, маючи в планах відкрити на її базі повноцінний університет. Його друкарня у лаврі масово видавала Требник, Катехизис і безліч інших книг. Завдяки його старанням до Києва перебралися гравери і художники. В планах митрополита було видання лицевої Біблії на зразок нідерландських видань Піскатора і де Йоде (принаймні дереворити для цього видання збереглися). «Не хочу, щоб нашу Русь вважали глупою Руссю», – ці слова Сильвестра Косіва, соратника Могили, були гаслом і його вчителя. А ще тоді у Києві остаточно сформувалася православна традиція багатоголосого церковного співу, в основі своїй також укорінена в традиції європейського Ренесансу. Водночас Могила не припинив переговори з давнім приятелем – унійним митрополитом Йосифом-Велямином Рутським, а після його смерті – з новим митрополитом Антонієм Селявою.
Ісая Копинський у той час теж не сидів склавши руки. Оселившись на Лівобережжі, розсилав послання, у яких звинувачував Петра Могилу в зраді православ’я. Але новим правителем Задніпров’я був син Раїни Вишневецької князь Єремія, який перейшов на католицтво. Попри повагу князя до православних святинь, Копинський сіяв проти нього смуту, і коли в 1637-1638 роках Лівобережжям прокотилася низка козацьких повстань, Мгарський та Густинський монастирі зіграли в них не останню роль. Тут слід зауважити, що і в мирний час князь Вишневецький вилучав у православних монахів цілі арсенали зброї…
Коли ж повстання зазнало поразки, Копинський у 1638 році написав відомий наклеп на Могилу:
«Одноконечно, король польський і пани радні і ляцькі арцибіскупи приговорили на сеймі, що в їхній Польській и Литовській землі православній християнській вірі не бути, і християнські церкви перетворити на костели ляцькі, і книги руські і монастирі вивести; а Київський митрополит Петро Могила благословен від папи римського в патріархи начебто в патріархи начебто в християнській вірі; а присягав він, митрополит на тому, що йому християнську віру попрати і встановити усю службу по велінню папи римського… А бути де Київському Печерському монастирі ляцьким ченцям Бернадинам, а в Микільському Київському монастирі бути ляцьким Босякам, а в Михайлівському монастирі бути Домініканам».
Ісая, попереджаючи вірних про страшні гоніння, закликав їх переселятися на Московщину – до «єдиного притулку істинного православ’я».
До слів старця прислухалися тільки духовні чада з Мгарського, Густинського чоловічих та жіночого Ладинського монастирів. У червні 1638 року з цих трьох обителей почалося переселення. А от ігумен Мгарського монастиря Калістрат, отримавши листа від Копинського, вирішив сам усе перевірити: поїхав до Києва дізнатися, що до чого. І, зробивши це, пояснив своїм монахам, що Петро Могила з товаришами «по-старому живуть в благочестивій православній христи янській вірі, і сейм, і король, і пани ні в чому їм порушення у вірі не чинили». Отже, нікуди тікати не треба, як і «наговорювати на нього, ігумена, а також Київського митрополита». Утім 14 монахів із Мгара таки вийшли. Зупиняти процесію ніхто не став, у Росії втікачів прийняли та розселили по місцевих монастирях. А от самого Копинського люди Могили перехопили дорогою та спровадили до Києва, де він провів решту життя під пильним наглядом митрополита.
Ісая Копинський видавався останнім противником «проєвропейського» курсу руської Церкви, Петро Могила міг святкувати перемогу. На його боці були симпатії короля і уряду, шляхти і міщан. Козаки тепер знали своє місце і керівників із себе не вдавали. Серед з’єдинених і римо-католиків Могилу вважали доброю та адекватною людиною, відкритою для діалогу і співпраці. Криза управління та криза світогляду здавалися подоланими. Отже, тепер ніщо не заважало войовничому митрополитові «європеїзувати» Православну Церкву і водночас зводити мости до возз’єднання з унійною Церквою на давно відомих умовах: самостійний патріархат у євхаристійному спілкуванні з Римом. Однак жити Могилі залишалося недовго до 1647 року. Через рік після того почалася доба Хмельниччини, яка підкосила багато проєктів митрополита.
Отже, говорячи про розвиток українського православ’я в середині ХѴІІ століття, можна виокремити дві течії, дві «партії» всередині Церкви: проєвропейську Петра Могили, яка спиралася на шляхту та західноукраїнське міщанство, і промосковську Ісаї Копинського, яка спиралася на козацтво і частково на чернь у центральноукраїнських містах. Партія Могили в 1630-их перемогла, що зумовило потужний культурний розвиток України та європейську ментальність українського православ’я XVII – початку ХVІІІ століття. Натомість Ісая Копинський встиг налаштувати своїх нечисленних, але буйних прихильників проти Петра Могили, його однодумців і Яреми Вишневецького, який допомагав митрополитові. Внаслідок цього, коли почалася доба Хмельниччини, Церква не мала жодного впливу на козаків, ба більше жертвою цієї війни.
Віктор Заславський
