У суботу, 16 квітня, в Університеті Ля Саль (Філядельфія) відбулась конференція, присвячена 20-ій річниці Релігійного Товариства Українців-Католиків у CШA «Св. Софія». У назві конференції «Служіння Церкві і народу». Форум цей був справді міжнароднім, бо серед його учасників були представники Америки, України, Канади.
Конференція розпочалася з молитви, яку відслужив отець мітрат д-р Іван Біланич, парох церкви Христа Царя у Філядельфії. Конференцію привітав проф. Даніел Бирк, президент-емерит Ля Саль Університету. Слово виголосив д-р Леонід Рудницький, який і провадив конференцією.
Першу доповідь «Духова спадщина Патріярха Йосифа Сліпого і «Свята Софія» виголосила голова Товариства д-р Романа Навроцька. Вона нагадала присутнім, який величезний внесок зробив Блаженніший Патріярх в життя української еміграції. «Вже сам його приїзд поставив нас, українців, на карту світу. Вся світова преса заговорила про митрополита, Голову Української Католицької Церкви, про його моральний вклад на жертівник страждань за віру і за єдність Церкви».
Патріярх був людиною, що промовляла до різних власть імущих цього світу — королів, президентів, прем’єрів у всіх країнах, де жили українці. Він поставив українську проблематику на державницькому рівні і тим самим став предтечею епохальних змін нашого часу.
«Він не тільки давав нам духовні основи нашої багатої тисячолітньої християнської традиції, але теж критично осмислював нашу повсякденну проблематику, — говорила д-р Навроцька, — вказував на слабості й недотягнення в громадському та церковному житті. Він зумів наблизити до нас Україну, перемінити її з абстрактної ідеї, якою багатьом з нас вона тоді була, у дійсність».
Ведучи мову про почини Патріярха, доповідачка назвала чи не найбільшим і найдраматичнішим з них — видвигнення ідеї Києво-Галицького патріярхату, яка сколихнула цілу українську діяспору, створивши Патріярший Рух, який діє і до сьогодні. Потреба забезпечення патріярших надбань та інституцій спонукала його заснувати Релігійне Товариство Українців-Католиків «Св. Софія», якому поручив створити фінансову базу — Постійний Патріярший Фонд. Це Товариство у США та інших країнах, де є українські поселення, працює згідно зі словами Блаженнішого, «в дусі спільної великої цілі, єдности і добра нашої Церкви і народу та в дусі наших великих відповідальностей». Товариство провадить видавничу роботу, організовує курси для студентів та науковців при УКУ в Римі, утримує студентів богословія, забезпечує діяльність Філій УКУ, ширить інформації про Українську Католицьку Церкву у світі. В числі завдань Товариства — створення музею Патріярха Йосифа в рідному селі Заздрість на Тернопільщині, що стане свідком взірцевого життя правдивої християнської родини, та заснування осередку Товариства «Св. Софія» у Львові.
Львівський архітектор Андрій Рудницький докладніше розповів про створення музею-садиби Блаженнішого Патріярха Йосифа Сліпого, проектування якого тепер триває, а також — про створення осередку Товариства Св. Софії у Львові та відбудову Янівського цвинтаря, де поховані герої УГА. Відповідаючи на запитання присутніх, він інформував про долю багатьох інших пам’яток Львівщини, поділився своїми думками про ряд проблем, які стоять перед сучасними українськими архітекторами. «Ми можемо говорити тільки про становлення української архітектури, — сказав він, — бо за інерцією українська архітектура залишається усе ще радянською з усіма її негативними сторонами; тепер іде пошук «виходів» у нові поля діяльности, які раніше були недоступними, скажімо — сакральна та малоповерхова житлова архітектура. Все це освоюватимуть архітектори молодого покоління, студенти Львівської Політехніки, яких посилаємо тепер учитися закордон — у Рим, Відень, Краків».
Генерал Володимир Мулява зробив виклад на тему «Національне виховання в Збройних Силах України», в якому зупинився на загальному процесі здійснення концепції мирного трансформування військових формувань колишньої радянської армії, дислокованих на території України, у Збройні Сили України, зміни їх національного складу. Тепер, заявив Володимир Мулява, більше 90% рядового й коло 55% офіцерського складу української армії — українці.
Проводячи соціологічні опитування серед солдатів, працівники соціяльно-психологічної служби Міністерства оборони виявили, що вагома частка опитуваних вважає термін військової служби «часом, утраченим для підприємницької діяльности». З того командири військових частин нині прагнуть зробити все, аби солдати змогли набути в армії знань, необхідних і для цивільного життя, перетворити їх на справжніх професіоналістів.
Відповідаючи на запитання щодо ставлення до розташування на теренах України чужоземних військових формувань, генерал Мулява відповів, що на його думку, жоден солдат чи офіцер, що не присягнув на вірність народу України, на території цієї держави служити не може.
Під час обіду слово виголосив колишній президент УНР в екзилі Микола Плав’юк. Він подав у своєму виступі коротку аналізу виборів до українського парляменту й спробував спрогнозувати дальший розвиток політичних подій в Україні. У виборах, що відбулися, значно легше визначити того, хто програв, аніж хто переміг, вважає він. Комуністи разом із соціялістами та аграріями дістали коло 120 місць, що значно менше, ніж відома «група 239» в старому парляменті, проте й демократичні сили виступили невдало, головно через незгуртованість та протиріччя, часто — чвари особистого характеру, що продовжують точити «табір» демократів. Утім, кількість місць, які займуть демократичні сили (приблизно — 70), уможливлює блокування прийняття конституційних рішень, ініційованих консерваторами. Майбутній парлямент буде дуже нестабільним, вважає Микола Плав’юк, процес формування фракцій буде складним. Головна боротьба у Верховній Раді проходитиме не між демократами й комуністами, а між тими, хто з різних причин хоче бачити Україну незалежною європейською державою, і тими, хто хоче її приєднання до Росії і до комунізму. Подальшу долю України буде вирішувати наявність політичних та економічних реформ, а ще — національне піднесення українства, — заявив Микола Плав’юк.
Письменник Роман Іваничук говорив про літературу та релігію в боротьбі за національну свідомість українця. Доповідач ствердив, що немало народів, котрі вже стояли на межі зникнення їх історичної пам’яти, культури, мови, були захищені своєю літературою. Загрожений османською імперією, грецький народ народив для свого порятунку поета Рігаса Фереоса, в онімечену Чехію приходять Павло Шафарик, Ян Коллар, Вячеслав Танка. Україна ж, розбуджена Тарасом Шевченком та Маркіяном Шашкевичем, пройшла чи не найтяжчий шлях до свого воскресіння і ще сьогодні важко торує стежки до повної національної ідентифікації й духовного самовизначення.
Без політизації літератури, вважає Роман Іваничук, ми б не вижили як нація. Українські письменники протягом століть муштрували свій власний народ і таки перемогли його — пробили міцний панцир підневільної сплячки.
Доба шестидесятників розшматувала мерву рабської покори й розбудила національну свідомість українців у найтяжчі часи сусловської реакції. З рук шестидесятників пішли воістину революційні зрушення. Іван Дзюба пише важливий трактат «Інтернаціоналізм чи русифікація», а через десять років, на IX з’їзді письменників, звучить промова Івана Драча, яка відлунилася створеним Культурологічним товариством у Києві, Товариством Лева й Товариством Української Мови у Львові й урешті — Руху.
Щоб бути літературним подвижником при комуністичному режимі, треба було платити конформізмом, який мав різну амплітуду — від рабських гимнів комуністичній партії до відваги не говорити про партію ні добре, ні погано, від таврування «українських буржуазних націоналістів», до страусової методи — мовляв, таких проблем не існує зовсім. «Не славословити більшовизм і не відрікатися привселюдно від національних святощів — для цього теж потрібна була мужність», — сказав доповідач. Ірина Вільде заплатила за свої «Сестри Річинські» апологетикою марксизму, Павло Загребельний за роман з глибоким антитоталітарним підтекстом «Первоміст» — одою душителеві Руси-України Юрію Долгорукому («Смерть у Києві»), інші — Анатолій Дімаров, Василь Земляк, Петро Скунць, Іван Білик, Микола Ільницький, Григорій Сивокінь відкуповувалися політичною мовчанкою.
«Бог простить нам наші гріхи. Бо хоч і не стали ми світовими письменниками, але скажіть — з чим би прийшла українська література на свято незалежности, якби не було в нас «Повнолітніх дітей» Ірини Вільде, «Дрогобицького звіздіря» Ніни Бічуї, «Таємниці твого обличчя» і «Поєдинку» Дмитра Павличка, роману Павла Загребельного «Я Богдан», «Облоги» Григора Тютюнника, «Виру» Григорія Тютюнника, «Лебединої зграї» Василя Земляка, «Собору» Олеся Гончара та й чи можна все те добірне зерно перерахувати? І чи могли б письменники, не написавши цих творів, стати біля керма молодої держави?».
«Від музи ж нонконформістів,табору нечисельного (бо героями у нас не всі вдаються) — Миколи Руденка, Івана Світличного, Євгена Сверстюка, Василя Стуса, Михайла Осадчого, Ігоря Калинця почнеться якісно нова українська література, яка іще за шелом’янем», — сказав доповідач.
«Подальший розвиток нашої літератури буде помічений витруєнням з її лона вірусу посередности. Письменник назвав себе нарешті справжнім мистцем, а не слугою, речником держави. Посередностям і літературним спекулянтам стане не вигідною літературна професія, мафія платитиме не всім, держава — нікому. В літературу прийдуть подвижники, «заради святого покликання й солодкого прокляття», яким буде тяжко. «Гряде видатна література могутньої держави, яка входитиме в міжнародній контекст без посередництва імперських мов, а лише силою власного слова, яка вивільнившись від державних пут, матиме можливість засвідчувати моральну, інтелектуальну й естетичну потенцію нашого народу».
Ведучи мову про релігію, яка своєю відвічною силою, штучно стримуваною імперськими бар’єрами, так навально вривається в сучасне українське життя, Роман Іваничук зронив: «Народ, який вийшов з неволі, повинен зазнати духовної спокути й очиститися на шляху до Храму… Ми повинні усвідомити гріховність рабства, бо неусвідомлений раб залишається ним і на волі — і тільки в такий спосіб позбутися рабського тавра. В цьому нам може допомогти християнська віра… Християнська релігія разом з культурою здатна відродити свідомість українця, тільки б не дати їй ослабнути в сектанстві та міжконфесійних чварах».
Прелегенти відповіли на численні запитання присутніх.
У залі, де проходив форум, працювала виставка книжок київського видавництва «Веселка». Його представники — директор Ярема Гоян та головний редактор Василь Василашко привітали зібраних з ювілеєм, вручивши голові Товариства кілька книг, які щойно побачили світ у видавництві.
Врочистості, присвячені 20-ій річниці «Св. Софії», відбулися також у Балтиморі, Меріленд та Боффало, Н.-Й. Надзвичайно імпозантними були святкування в Боффало, де їх влаштував Відділ Українського Патріярхального Товариства під проводом пані Оксани Бережницької. Тут у суботу, 23 квітня, в залі парафії св. Івана Хрестителя пройшов урочистий вечір, у якому, крім д-ра Романи Навроцької та згаданих гостей з України взяв також участь представник Торонтського Владики Ізидора о. Петро Стецюк. У своєму виступі він підкреслив вагомість діяльности Патріярха Йосифа та його Товариства для України та її Церкви. Вечір розпочався й закінчився молитвою, яку відслужили о. декан Дмитро Лаптута й о. Мар’ян Процик. Провадив програмою вечора д-р Андрій Дякун.
Додамо, що запрошені до участи в урочистостях гості з України — Андрій Рудницький, Роман Іваничук, Володимир Мулява — відвідали також Вашінгтон, де зустрілися з представниками американського уряду та амбасадором України у США Олегом Білорусом. Генерал Володимир Мулява мав зустрічі з командирами американської армії та представниками організацій українських ветеранів в Америці.
Олексій Опанасюк
