(Закінчення з вересневого числа)
Доходило до курйозів: навіть по зовнішньому вигляду можна було встановити, що це відділ української мови і літератури (скромні, залякані сільські діти, сини і дочки колгоспників), а це «отделеніє» російської словесности (діти партійної еліти, керівних номенклятурних одиниць).
В основному на російську філологію вступали діти-вихідці з міст. Що ж дивного, що вони мали кращу за сільських дітей підготовку, багато з них були хорошими спортсменами, уміли грати на піяніно, скрипці та інших музичних інструментах, мали якісь поняття з мистецтва. Отже, й дивилися на своїх «молодших братів» досить-таки зверхньо.
На село їхати їм на роботу — Боже сохрани! І це зрозуміло. Як-не-як — діти елітарної частини суспільства, викладачі «престижної» мови «найпрогресивнішої» літератури! І раптом їх — на село. Ясна річ, що їм місце могло бути тільки в містах.
Так появлялись в аспірантурах люди, які в дальнішому, після закінчення її, та захисту сяких-таких дисертацій ставали вченими, які так і не принесли російській словесності ні користи, ні слави, бо були бездарними та нездатними до праці на науковій ниві.
А в село йшли працювати колишні вихідці з села, оті самі скромні труженики на ниві просвіти народу, про яких писали ще Іван Франко, Леся Українка, Михайло Коцюбинський.
До речі, це якраз і врятувало українську мову від русифікації. Російську мову і літературу змушені були викладати теж українські філологи. Бо ж «еліта» тим часом займалася наукою. А перекваліфіковані російські словесники, колишні українські філологи, якраз і не були русифікаторами на селі. В усякому разі, коли навіть на вивчення російської мови виділялося більше годин, ніж на вивчення рідної, це не прискорювало зникнення української мови.
Русифікація, отже, не пройшла ні в місті, ні в селі, як не намагалися цього досягти колонізатори.
Політика русифікації сприяла знеціненню української мови та літератури як навчальних предметів. Звідси поширене зрідка щире здивування окремих учителів — викладачів української словесности: «Мені по-російськи якось краще говорити». Он як! Сам учитель української мови і літератури виносив жорстокий вирок мові Т. Шевченка та великій культурі українського народу.
Педагогіка періоду «розвинутого соціялізму», якщо й не сприяла тотальній русифікації, то все ж у великій мірі прислужилася до виховання манкурта — людини без роду і племени, яка вважала, що для будівництва «світлого майбутнього» не потрібно рідної мови, не треба «Катерини» і «Заповіту» Т. Шевченка, «Мойсея» і «Зів’ялого листя» І. Франка, «Лісової пісні» та «Напису в руїні» Лесі Українки.
А рідна історія, мовляв, тим паче ні до чого «радянській людині», оскільки копання в минулому — це «патріярхальщина», як висловився у свій час колишній партійний лідер України В. Щербицький.
Чимало прислужилися до манкуртизації українського народу історична «наука» періоду будівництва «соціялізму» та його розвинутої стадії. Нічого дивного немає в тому, що підручники з так званої «Історії СРСР» писалися в Москві російськими істориками, а на українську мову вже перекладалися українськими авторами. Такий підручник був винятково тенденційний. Тут з кожної сторінки так і випирали шовіністичні вуха, а з кожного рядка виливалась у душу дитини суцільна дезінформація, а то й одверта брехня. І все це подавалося під личиною найбільшої науки всіх віків і всіх народів — марксизму-ленінізму.
На кожній сторінці цих підручників могли появлятися одна, дві а то й три цитати Маркса, Енгельса, Леніна, Сталіна. Не забували вчені історики і мудрих висловлювань сущих при житті керівників партії та уряду. Правда, коли до влади приходив який-небудь інший «вождь», попереднього вже не прийнято було навіть згадувати, не то що цитувати.
Московські автори, на догоду тоталітарному режиму, з легкістю надзвичайною розправлялися з історією України, як хотіли. От уже справді тонко підмітив великий Т. Шевченко:
Колись будем
І по-своєму глаголать,
Як німець покаже,
Та до того й історію
Нашу нам розкаже…
Основне завдання, яке офіціяльна ідеологія поставила перед своїми фальсифікаторами від науки, полягало в тому, щоб закріпити навіки якомога міцніше всі складові частини так званого Союзу. Всі народи, що населяли той гігантський конгломерат, повинні були затвердити в своїй голові навіки вічні, що тільки Росія визволила всі народи, що тільки Росії повинні всі люди бути вдячними за таку воістину «історичну місію». Насправді істина тут була досить проста: потрібно було зберегти імперію. От і пішло в хід усе: «Ґулаги», «новітні досягнення історичної науки», масові розстріли, голодомори, «психушки». Все повинно було служити тоталітарному режиму.
Любила безбожна комуністична влада користуватися авторитетними думками як сучасних діячів науки та культури, так і клясиків.
Чому б, скажемо, для утвердження могутньости «єдіной недєлімой» не використати авторитетної думки «великого революціонера-демократа» Бєлінського? Того самого, що з такою цинічною радістю зустрів повідомлення про арешт Т. Шевченка, того «неістового Віссаріона», що інакшого звертання до українських діячів культури не знав крім: «бараны», «экая скотская фамилия». Але ж Бєлінський — величина в арсеналі комуністичної пропаганди. Адже саме він «передбачив» розквіт Росії в 1940 році, Росії,«стоящей во главе всего просвещенного мира»! Як же не повірити такому пророку.
Ніяк не маю на меті дискредитувати постать великого клясика російської критики. Зовсім ні! Тай, нарешті, дати справжню оцінку творчости великого літературознавця — справа російських літераторів. Мене, як українця, болить та кривда, якої завдав «неистовый Виссарион» моїй рідній культурі, взаємозв’язкам між культурними діячами Росії та України. Шкода, яку завдав Україні В. Бєлінський, збільшилася руками та неабиякою запопадливістю українських діячів культури, про яких Т. Шевченко писав, характеризуючи їх ставлення до матері-України:
І гірше ляха свої діти
Її розпинають.
От і появилося в підручнику з української літератури для восьмої кляси таке «одкровення» В. Бєлінського: «Злившись навіки з єдинокровною їй Росією, Малоросія відчинила до себе двері цивілізації, освіті, мистецтву, науці… Разом з Росією перед нею тепер велике майбутнє».
Цитата як не можна краще підтверджує думку, що без «старшого брата» Україна так би й не зуміла устояти на власних ногах, утвердити себе як націю.
І треба ж такого. Україна, за Бєлінським, тільки з Росією може надіятися на якийсь прогрес. Це з тією Росією, що позбавила рідної мови більше половини українців, перетворивши їх у населення, в «гомо совєтікусів», людей без роду і племени, байдужих до своєї історії, культури, долі свого народу. З тією Росією, яка нещодавно так оскаженіло і люто накинулася на Україну за те, що та посміла проголосити свою незалежність і відмовилася виконувати накази з Москви. А ці накази, як дві краплі води подібні до того лозунга, який виставили московські патріоти «єдіной нєдєлімой» перед будинком уряду Росії: «Ельцин! Заставь хахлов накормить Россию!». Ось у що переросла невинна на перший погляд формула Бєлінського, якою він так щиро хотів навічно прикріпити Україну до колісниці російської імперії.
А якщо додати до цього ще, що Росія стала першою і, очевидно, останньою країною, яка безцеремонно пригрозила своїй «сестрі», що нанесе по ній атомний удар, то все стане зрозумілим. Саме Росія пред’явила Україні свої територіяльні претензії, а також погрожує їй виставити «единокровной Малороссии» рахунок на суму 12 мільярдів карбованців, які, мовляв, хохли завинили Росії.
Господи! Яка люта, самодержавницька ненависть до народу, що мирним способом, без єдиної краплі крови, здобув свою свободу і незалежність, своє право мати власну державу. І тут, до речі сказати, проявилися результати ненависти, що роками культивувалася в душах людей та народів. І ось ця нелюдська ненависть вихлюпнулась на поверхню, загрожуючи перетворитися в криваву трагедію.
А ще зовсім недавно ми жили в цьому котлі ненависти і взаємної недовіри. Та ще й оспівували цей котел,як батьківщину народів-братів, на всі заставки вихвалялися, що ми, мовляв, живемо і процвітаємо на заздрість далеким і близьким сусідам. Чи могло в такому задушливому середовищі виростати молоде покоління, здорове духом і тілом? Наша нинішня дійсність показує, що таке покоління не появилося. І це закономірно. Трагедія чекала свого часу. Золоті гори, які нам так щедро обіцяли фальшиві кумири комунізму, нарешті перестали бути реальністю. Ідоли впали.
І залишився народ,
Мов паралітик той на бездорожжу.
Понівечений, скалічений, зневажений та осміяний, виставлений на ганьбу всьому світу.
Тоталітаризм однаково руйнував економіку, оточуюче середовище та людську душу.
Трагедією для українського народу виявилося суспільне виховання підростаючого покоління в дусі ненависти до «клясового ворога». Школа, мистецтво, література, органи масової інформації — все це було поставлене на службу жахливій стерилізації умів молодого покоління. На перший плян висувався «революційний метод» перетворення світу.
Пригадаймо вірш П. Тичини, у якому є такі рядки:
Всіх панів до `дної ями,
Буржуїв за буржуями
Будем, будем бить.
Постараємося не звертати уваги на те, що вірш був створений поетом під тиском обставин, що він не властивий великому Тичині. Подивимось на нього просто, як на твір, що його високе Міністерство рекомендувало школам для вивчення. Не будемо торкатися й художніх особливостей твору. Про все це колись іще скаже наша літературознавча наука. Нас у даній ситуації цікавить інше. Вірш увійшов до хрестоматії і став обов’язковим для вивчення дітьми напам’ять і для художнього аналізу.
Поет, хотів він цього чи не хотів, почав виховувати своїм твором гіршу з гірших рис у майбутніх громадян: намагання фізично знищити свого «клясового ворога». Хто ж він, цей «клясовий ворог»? На це питання дає відповідь поет Володимир Сосюра. Піднімемо із старих хрестоматій його поетичну зарисовку «Знов село». Приїхав з Києва в рідну домівку поет, обступили його діти. Що ж їх схвилювало в своєму знаменитому земляку? Виявляється, його одяг. І цілком серйозно малюки запитують відомого українського поета:
Чом це ти одягнувся буржуєм?
Одяг цей не приносить добра.
Отже, вся радянська педагогічна система переконувала підростаюче покоління, що всі, хто одягнутий модно, красиво — це «клясові вороги», а тому їх треба всіх «до ’дної ями», треба їх бити і т.д.
Ми тільки недавно довідалися про пророче застереження нам Рабіндраната Тагора, зроблене ним під час відвідання Союзу в 30-х роках. Великий філософ попереджував: «… Ви повинні бути великими в своїх помислах, великими в своєму милосерді…».
Ось така суто яничарська система виховання народу і привела країну на край пропасти… Дитину настроювали на войовничий лад, дорослі показували приклад. Суспільство котилося, набираючи швидкости, до неминучого кінця. У школі не соромилися навчати учнів войовничому атеїзму. Дітям ставили приклад синів та дочок, які відреклися своїх батьків, бо ж вони виявилися «ворогами народу». Все це з точки зору комуністичної моралі було оправданим.
І виростали діти жорстокими, здатними на моральний злочин «в ім’я революції».
Для остаточного перетворення дитини в яничара потрібно було ще витравити в дитячій душі те, що було покладено туди релігією, побожним з діда-прадіда українським народом. Це теж було зроблено ціною жорстокости та насильства над душею людей.
Адже діти, особливо ті, які не хотіли вчитися, могли служити найгіршим прикладом для своїх ровесників, по своїй природі ставали жертвою комісарів, які, йдучи на реквізіцію хліба в «куркулів», охоче брали з собою цих підлітків, привчали їх бути «безпощадними» в боротьбі за радянську владу.
Документальні фотографії та кінохроніка тридцятих років якраз і зафіксували ці страшні картини розгулу антипедагогіки.
Горить величезне вогнище. Це комуністи руйнують старий світ «до основанья». У вогонь летять старовинні книги, з тріском ламаються дошки з іконами геніяльних майстрів Київської Руси. І уламки цих шедеврів древнього мистецтва України гинули в вогні комуністичного вандалізму.
А поруч — діти. В них очі горять вогнем руйнування. Вони допомагають старшим чинити розправу над «опіюмом народу».
Ці діти ще не знають, що саме їхнім нащадкам доведеться сплачувати страшний борг за пустоту душі своїх батьків та за свою власну бездуховність. Бо ж із тієї багатющої культурної спадщини, яка дісталась нам від наших далеких предків, залишилися жалюгідні крихти. Решта — знищено в ім’я будівництва примарного суспільства, що повинно було зводитися і вже зводилося на крові та сльозах сучасників, на руїнах того минулого, що створювалося в таких важких умовах.
Ми не знали своєї історії, своєї культури. І саме тому ми дозволили новоявленим вандалам зруйнувати чудові пам’ятники історії нашого народу. Серед них — храм Богородиці Пирогощі. Цей пам’ятник нашої древньої архітектури був свідком багатьох славних подій нашої важкої історії. Сюди прийшов після втечі з полону відмолювати свої важкі гріхи перед народом князь Ігор.
Не радує вже ока жителів Києва та його численних гостей і золотоверхий Михайлівський собор, що теж упав жертвою комуністичного невігластва в роки будівництва «світлого майбутнього».
Не прийдуть уже люди в Успенський собор на території Київської Лаври, щоб віддати честь видатним діячам української історії, що поховані тут. Храм підірваний у перші дні війни варварами з нквс.
«Піррова перемога», яку український народ одержав у результаті важкої і такої тривалої боротьби за свою державність, повинна навчити нас бачити своїх ворогів та перспективу змагання, щоб вийти, нарешті, з тюремних каземат на свободу.
Тільки з Богом, тільки з Святою Церквою нам приступати до тих руїн у селах і містах та людських душах. Щоб на місці жахливих згарищ розбудувати світлі храми розуму, добра і милосердя.
Ми стомилися від безбожних закликів до «повалення», «крупних переломів», «крутих поворотів» і тому подібного «революційного оновлення світу». Бо не став світ від цього ні кращий, ні благородніший. Лише ненависть запанувала та недовір’я між людьми. Перебудувати світ на принципах насильства та несправедливости неможливо. І люди поступово усвідомлюють це.
А той, хто усвідомив істину,— уже на шляху до мети.
