Звичайно тема широка, але обмежимось до основного, щоби мати хоч загальні контури даної формації. На останньому засіданні крайової управи Українського Патріярхального Товариства, перед з’їздом, що відбувся 22 травня у Нью-Йорку було висловлене бажання, щоби на форумі з’їзду були виголошені своєрідні експозе про зорганізований патріярхальний мирянський рух, себто як він народжувався, виростав і розвився на протязі біля 34 років. Це означало, висловлюючись латинською мовою говорити «про домо суа», себто про себе самих. Звичайно, це відкриє нам картину вчорашнього, сьогоднення нашої УКЦеркви у тому мирян в загальному, а зорганізованого патріярхального мирянського руху зокрена, а водночас це дасть нам можливість кинути проекції нашого релігійноцерковного життя.
Чи мало фактів з пройденого забулись, а пригадати собі їх дасть нам кращу можливість зрозуміти і оцінити наше сьогодення УКЦеркви не тільки у діяспорі, але й в Україні. Незаперечним є факт, що народження патріярхального мирянського руху було несподіваним, як несподіваною була поява у центрі вселенського християнства, Вічному Місті Римі вісімнадцять літнього в’язня більшовицьких гулагів Києво-Галицького Митрополита Блаженнішого Йосифа Сліпого.
На цьому місці треба сказати і наголосити, що зорганізований патріярхальний мирянський рух був і залишився унікальною формацією у житті не тільки української католицької, але у загальному Христової Церкви. Дехто може подумати, що це є перебільшенням, бо мовляв у першому його етапі діяльносте мав познаки ребеліянського характеру, так воно з боку могло виглядати, але в дійсності так не було. Унікальність патріярхального руху полягала у його незалежності, рішучості й чітко спрямованій діяльності.
Слід не забувати, що в той час відбувався Вселенський Собор Ватіканський II, який справді був зворотньою точкою у дальшому розвитку Христової Церкви. Ми не осмислили цих великих змін. Тут треба підкреслити, що ці зміни не порушили основ Христової Церкви, тільки змінили характер, сприймання і дії Церкви, як людської інституції, зближуючись до більш християнсько-людських прикмет – всепрощення і любови. Це є той шлях, що все більше і більше наближує до того євангельського, … щоб усі були одно. Треба сказати, що ще і сьогодні є чи мало людей не тільки серед українців, які не збагнули і не відчули цих змін. Тут я не маю на увазі усіх тих, що жили в орбіті комуністичного Радянського Союзу. У цих змінах слід бачити діялог й екуменізм і це починала Апостольська Столиця, себто вселенський центр Католицької Церкви. Своїми змінами Католицька Церква наблизилась до мирян, які в церкві становлять домінуючий відсоток. Католицька Церква перейшла у св. Літургіях на живі мови, а не як було до того часу – латинська мова. Наша УКЦерква перейшла на українську мову. Господь розуміє усі мови. Цю думку про зміни і їх значення для дальшого розвитку Церкви можна б продовжити, але це нам забрало б багато часу. При цьому бажаю звернути увагу, на дуже важливий факт, який стався на Вселенському Соборі Ватиканському II, що властиво стосується до нас вірних – мирян. Цей же Собор сказав, що миряни у Христовій Церкві мають не тільки обов’язки, але й права. Це слово права визначують сучасну ролю мирянина, яке їм дає легальну базу дій у Христовій Церкві.
Ця постанова Вселенського Собору Ватіканського II дала легальну базу для постання нашого зорганізованого патріярхального мирянського руху, отже тим самим для нашого Українського Патріярхального Товариства. На жаль, слід підкреслити, що цієї дійсносте не бажали прийняти більшість наших тодішних владик, хоч глава нашої УКЦеркви, яким був Блаженніший Митрополит Йосиф Сліпий не тільки прийняв, але і благословив. Унікальність, про яку була згадка у горі, зорганізованого мирянського патріярхального руху полягала в тому, що він був незалежним від церковної ієрархії, але діяв і діє для добра УКЦеркви. Якщо на хвилину подумаємо яка була в той час ситуація, то треба сказати, що колиб мирянський рух не був незалежним, то не міг був провести тієї праці, яку він провів.
Пригадаймо собі, як цей мирянський рух народжувавсь з дуже невинної, прямо благородної події, себто від збирання підписів під петицією — проханням до Святішого Отця Папи Римського Павла VI, щоби згідно з пропозицією Блаженнішого Йосифа, Митрополита Києво-Галицького, яку він висунув на форумі Вселенського Собору Ватиканського II, а соборові отці прийняли оплесками — піднести Києво-Галицьку Митрополію УКЦеркви до гідности патріярхату. Як нам відомо чомусь ця акція не сподобалась тодішному Митрополитові Амброзію Сенишину і він з цього приводу видав заяву у якій було написано, що митрополича канцелярія не давала нікому дозволу збирати підписи у церковних справах. На це логічно була протилежна реакція мирян, які обстоювали своє право, що кожний має право писати листи — прохання до папи, не питаючи дозволу у церковної ієрархії. Такі були початки мирянського руху за патріярхат Помісної УКЦеркви. Це була не багаточисленна група людей, а їх ініціяторами були проф. Микола Чубатий і ред. Василь Качмар.
Відпорошена і висунена Блаженнішим Йосифом ідея патріярхату УКЦеркви на Вселенському Соборі Ватиканському II стала атрактивною серед мирян УКЦеркви, які, не зважаючи на заяву митр. Сеншина, цю ідею піддержали. Ідея піднесення УКЦеркви до гідности Патріярхату виглядала не тільки атрактивною, але і можливою до здійснення. До речі можна б з певністю сказати, якщо б в той час на форумі Вселенського Собору Ватиканського II Блаженніший Йосиф попросив, щоб цю ідею соборові отці прийняли, то напевно були б прийняли, але залишено для вирішення папі. Ця ідея знайшла широке зацікавлення серед мирян, які включились в цю акцію за піднесення Помісної УКЦеркви до гідности патріярхату. Миряни збагнули дух часу і вагомість проблеми. На жаль, під тим оглядом не було такого зрозуміння серед єпископату УКЦеркви. Це зокрема виявилось на IV Архиєпископському Синоді Помісної УКЦеркви, що відбувся від 28 вересня до 4 жовтня 1969 р. у Римі.
Варто підкреслити, що це був одинокий Синод УКЦеркви у якому, без права голосу, брали участь представники мирян, священиків і монаших чинів. Цей IV, Архиєпископський Синод був наріжним каменем у розвитку нашої Церкви, який прийняв патріярхальний устрій Помісної УКЦеркви і схвалив спільного листа до Папи Павла VI у справі піднесення УКЦеркви до гідности патріярхату. Синод відбувся безпосередньо після посвячення собору Св. Софії у Римі. У свяченнях Св. Софії взяв участь Папа Павло VI. Митрополит Амброзій Сенишин, який був на посвячені Св. Софії, не взяв участи у нарадах Синоду, відмовився підписати спільного листа до папи та прийняти Конституцію Патріярхального Устрою УКЦеркви. Це був перший вилім серед ієрархії Помісної УКЦеркви. Цей факт негативно відбився на дальший розвиток УКЦеркви, що насторожило мирян і священиків, і водночас мобілізувало їх до дії.
З приводу свячень собору Св. Софії до Риму приїхало багато священиків. У зв’язку з проголошенням відбуття Синоду, священики вирішили і відбули свої наради, на яких прийняли постанову продовжити діяльність матірного Товариства священиків в Україні ім. св. Андрея Первозванного. Все це проходило під кутом поширення й утвердження ідеї патріярхату УКЦеркви. Це був особливий час в історії нашої Помісної УКЦеркви. Миряни не тільки почали цікавитись, але активно діяти у релігійно-церковному житті. Формувався патріярхальний мирянський рух для того, щоб проводити активну працю, щоби нашій УКЦеркві було присвоєно патріярхальну гідність. Противники ідеї патріярхату УКЦеркви віщували патріярхальному мирянському рухові коротке життя, мовляв це солом’яний вогонь, що скоро спалахує і так же погасає. Ми бачимо, як грубо вони помилялись. Патріярхальний рух провів вагому працю, яка ще по сьогодні не одержала належної оцінки. Варто тільки нагадати, що патріярхальний рух поставав тоді, коли вже деякі наші установи й організації переставали існувати. Патріярхальний рух діяв активно у дуже складних обставинах. Спромігся на свій незалежний пресовий орган, яким є журнал «Патріярхат», що пробував нести і несе світло правди 32 роки і на протязі того часу здобув собі у діяспорі, як також в Україні право громадянства. До голосу журнал а прислухаються не тільки його прихильники, але противники і навіть вороги.
На жаль ситуація, у внутрі ієрархії, не кращала. Це зокрема унагляднилось з приводу святкування 10-річчя Філядельфійської Митрополії у 1969 p., на яке Митрополит Сенишин запросив префекта Східної Конгрегації кардинала де Фюстенберґа, а в той же час поминув главу Помісної УКЦеркви, Києво-Галицької Митрополії Блаженнішого Йосифа. В тій ситуації хтось мусів був сказати відповідне і рішуче слово. Це повинні були сказати у першу чергу тогочасні владики, бо ж ішла мова про світоча не тільки української, але вселенської Христової Церкви, 18-літнього каторжника. Ісповідника Віри, Блаженнішого Йосифа. Тим хтось був таки мирянський патріярхальний рух, який рішучо сказав, що так не повинно бути. Було зроблено всі заходи, щоб цю ситуацію направити, але постава Митрополита Сенишина була не уступчива. Підказували, щоби Митроп. Сенишин запросив на святкування главу УКЦеркви Блаженнішого Йосифа, але без успіху.
Для Патріярхального руху не залишилось іншої альтернативи, як публічно запротестувати проти такої постави філядельфійського митрополита. Вирішено, щоби в день святкувань під катедрою Непорочного Зачаття, при Френклінській вулиці у Філядельфії улаштувати демонстрацію. Така, згідно з пляном, демонстрація відбулась, на яку, понад всякі сподівання організаторів прибуло багато мирян з різних місцевостей, навіть з таких віддалених місць від Філядельфії, як Чікаґо, Детройт, Клівленд, Пітсбург, Вашінґтон Рочестер, Боффало, Нью-Йорк та різних місцевостей штату Нью-Джерзі, з готовими транспарентами, різного змісту на українській й англійській мовах. І так у грудневу сніжно-дощеву погоду 1969 p., під катедрою Непорочного Зачаття у Філядельфії зібрались тисячі демонстрантів, серед яких в основному були мужчини і жінки середнього віку, але були і старші, визначні діячі культури, як корифей українського театру Йосип Гірняк, монахиня Мати Марія (Должицька), ЧСВВ. Це ж було не мале зусилля, але всі вони прийшли щоби заступитись за права УКЦеркви і главу Блаженнішого Йосифа. Без найменьшого сумніву, це був багатомовний факт, якого не можна було не бачити і не відчувати його особливого значення.
До цієї вже і так напруженої ситуації Ватикан проголосив дві нові номінації на єпископів для Філядельфійської Митрополії, без відома й узгіднення глави УКЦеркви Блаженнішого Йосифа. Цими кандидатами були сьогодні вже покійний о. Іван Стах і теперішний єпископ Стемфордської Епархії о. Василь Лостен. Це знову ще більше піднесло температуру серед мирянства. Мирянські делегації відбули розмови з номінатами і просили, щоби свої номінації узгіднили з главою УКЦеркви Блаженнішим Йосифом і просили його благословення. З мирянських заходів нічого успішного не сталось і миряни знову були змушені під катедрою Непорочного Зачаття демонструвати не проти номінатів, але неправильного поступування, проти дій Ватикану, а в першу чергу проти Східної Когреґації і митроп. Сенишина.
Варто тут хоч одним словом згадати офіційного листа Папи Павла VI, що був відповіддю на спільного листа наших владик до папи, якого не підписав митроп. Сенишин. У листі папа писав, що не може здійснити прохання УКЦеркви, себто піднести УКЦеркву до гідности Патріярхату, хоч під цю пору, з історичних, душпастирських і духовних причин. Окремо підкреслювалось питання території. Мирянський рух зразу сказав, що це є тільки димові заслони, які не відповідають правді. З того часу пройшло 28 років і нічого не змінилось. І добре, що св. п. Блаженніший Йосиф рішився прийняти титул патріярха, що сталось у Святому Божому 1975 Році у базиліці св. Петра і на гробі ап. Петра у Римі. Патріярх Йосиф мав велике відчуття і візію, умів передбачати і ставити крапку над «і». Поставмо самі перед собою питання, чи ми, себто миряни священики і владики прийняли цей факт, що був довершений у 1975 р. у Римі? На жаль відповідь на це питання дуже сумна, у багатьох випадках ми виявились маніпулянтами і то на вищих церковних ешалонах. Знову ж з жалем слід сказати, що і сьогодні ні по цей, ні по той бік Океану майже нічого не змінилось. Хто ж у цьому винен? Ми дуже часто наші невдачі приписуємо воріженькам як не Москві, то Варшаві, а про Ватикан і не треба і згадувати. Не можна заперечити, що в цьому є певна доза правди. На жаль ми не ставимо питання до себе, а що і скільки ми зробили? Коли ж ідеться про Ватикан, то ж він не без гріха, а зокрема його остполітік, але треба Богу дякувати, що Ватикан є, бо без нього наша Церква була б ще біднішою. За своє місце під сонцем треба всюди боротись, навіть у такій Божій і людській інституції, якою є Церква.
Пригадаймо собі слова Патріярха Йосифа із його Завіщання, які і сьогодні є актуальними: «І вас мої возлюблені діти, благаю: ніколи не відкажіться від Патріярхату своєї Страдної Церкви…» На іншому місці того ж самого завіщання пише: «Моліться, як дотепер, за Патріярха Києво-Галицького і всієї Руси, безіменного і ще невідомого! Прийде час, коли Всемогутній Господь пошле його нашій Церкві і об’явить його ім’я. Але наш патріярхат ми маємо…» Це глибоке охоплення, це ясна візія до якої треба нам все повертати.
Варто тут нагадати знаменні слова відомого прошака «Церква у Потребі» голляндця о. Веренфріда ван Страатена, який писав: «Ваш Патріярх сяє ясно. Він судить поган і панує над народами. Так слухайте його, бо він далі проповідує у своєму Завіщанні, у цьому благородному, а разом з цим потрясаючому документі, що він вам залишив, як останній свій Заповіт. Якщо цей Заповіт не буде у кожній українській родині, кожним українським священиком і кожним українським єпископом знову читаний, роздумуваний, взятий до серця, підтверджений, виконаний, якщо тим Заповітом не будете жити, тоді я побоююся, що Українська Церква не була гідною такого Пастиря». Належало б послухати щирої поради о. Веренфріда і читати і перечитувати Завіщання Патріярха Йосифа, а зокрема особам тим на вищих ешалонах.
Сьогодні з перспективи пройденого часу можна б багато сказати, але на це немає тут місця. Можна б поставити, хоч риторичне, питання. Що сталось з Товариством священиків ім. св. Андрея Первозванного? Також варто б запитати, що сталось з Львівським Крилосом, який очолив був о. д-р Іван Хома, тепер Владика. Діяльність, чи точніше видима і активна присутність Львівського Крилосу виявилась під час похоронів св. п. Патріярха Йосифа у Римі. Якщо не помиляюсь, то ж і на цьому Львівський Крилос закінчив свою видиму діяльність. Правда зорганізований мирянський патріярхальний рух пов’язував великі пляни і надії з згаданим Крилосом. На жаль з цих сподівань нічого не вийшло. Шкода, що Товариство священиків і Львівський Крилос у руках яких були дуже важливі важилі у дальшому розвитку Помісної УКЦеркви перестали діяти. Здавалось, що життя УКЦеркви буде дальше проходити шляхом візії Патріярха Йосифа, на жаль так не сталось. Отже формація патріярхальної ідеї, патріярхального руху обмежилась, майже, до мирян, себто, популярно кажучи, патріярхального товариства.
На порозі третього тисячоліття треба так ієрархії УКЦеркви як священикам і мирянам ще і ще раз передумати і осмислити постанови і рішення Вселенського Собору Ватиканського II та взяти до уваги правильну візію Патріярха Йосифа і визначити ясний шлях УКЦеркви у трете тисячоліття.
Патріярх Йосиф у свойому Завіщанні писав: «3 глибини душі дякую Господу Богу за те, що з Його поміччю я не посоромив землі своєї, ні доброго імени своєї Церкви, ні себе, її смиренного служителя і пастиря…» Парафразуючи вище сказане, на закінчення цих думок можна сказати — дякуємо Тобі Всевишній Господи і Пречиста Діво Марія, Мати і Заступниця, що нам кожному зокрема і всім разом допомогли вдержати патріярхальний мирянський рух на християнському і релігійно-церковному рівні і що ми не посоромили нашої УКЦеркви, українського народу, а гідно несли, здійснювали і здійснюють ідеї Патріярха Йосифа для добра росту і розвитку нашої Помісної УКЦеркви.
