Продовження інтерв’ю з викладачем кафедри богослов’я Українського Католицького Університету, головним редактором часопису «Християнин і світ» іктором Жуковським
– Пане Вікторе, чи на часі розмови про патріархальний устрій, коли немає фундаменту? Якщо не вирішені питання євангелізації, то чи варто говорити про еклезіологію?
– Абсолютно не на часі. До патріархального устрою треба дозріти, дорости, виховати богословів-лідерів і, що дуже важливо, довірити їм місію працівників-служителів на стратегічних напрямках, зі всіма повноваженнями і відповідальністю. Не можна стрибнути вище, ніж ми сьогодні можемо. Як можна говорити про патріархальний устрій, якщо, наприклад, дотепер немає патріаршого видавничого центру, потужного механізму видання праць наших богословів, святоотцівської спадщини, доробку греко-католицьких подвижників, ісповідників, видання часописів, газет тощо. В епоху інформаційних технологій мусить бути серйозно й системно запрограмований на довгу перспективу духовно просвітницький рушій, який продукує інформаційно богословські ідеї і подає їх суспільству, який бачить, що це потрібно, що від цього залежить повноцінне життя Церкви. Тепер панує радше короткозорість і апатія, яка часто спричинена втомою від того, що люди пливуть проти течії неорганізованості, а також від неможливості реалізувати в наших богословських середовищах Богом дані задатки.
Тішить, що в останні роки все інтенсивніше почали працювати патріарші комісії, завдяки чому Церква зростає, набирає досвіду. Однак, знову ж таки, вся ця робота є лише зародком тієї зрілої місії, яка лежить на кожному. Ми ще не «виросли», а деколи наївно думаємо, що кількість проведених конференцій, круглих столів, соборів, інших заходів є показником ефективності та зрілості. Цим показником є переміна нашого середовища, людей, благодатна динаміка християнського життя не лише на парафії, а й у владних структурах, бізнесі, медицині, культурі, науці тощо. Головним показником є авторитет і вплив Церкви на різні суспільні процеси у державі, Церкви, до якої не лише прислухаються, коли це кон’юнктурно вигідно, а й слухають як совість народу.
Скажіть, скільки в нас за останній рік пройшло живих (а не формальних) зустрічей церковних провідників з бізнесом, владою, культурними працівниками, науковцями тощо? Це відповідальність духовних провідників – інтенсивно бути присутніми в цих вимірах суспільного життя, а не лише на проповіді під час недільної Літургії. Іноді може здаватися, що на рівні мирян розуміння основ життя і діяльності Церкви є кращим, ніж на рівні духовенства. Нестача внутрішньоцерковного діалогу, співпраці, єдиного стратегічного погляду є дуже відчутною, а відтак виникають непорозуміння і неорганізованість. Патріарший устрій не може бути «брендом», за яким не стоїть нічого, крім слабких структур, слабкої або взагалі відсутньої стратегії, за яким нема чіткого системного менеджменту, що у співдії з Божою благодаттю ефективно впливає на переміну нас самих і суспільного життя. Внутрішнього богословсько організаційного дозрівання не можна просто чекати. Патріархальний устрій треба здобувати важкою, послідовною, регулярною, стратегічно й тактично спрямованою працею на всіх рівнях у міцній системній еклезіологічній зв’язці. Й тоді він прийде не лише де-юре, а й де-факто.
– Чи можна говорити про те, що на сьогодні між богословами УГКЦ абсолютно відсутня якась внутрішня комунікація? Немає форумів, видань, де вони б висловлювалися, ні потужних конференцій?
– Не можна сказати, що взагалі відсутні. Всі ці виміри комунікації сильніше чи слабше розвинуті. Діалог відбувається, але він дуже слабкий і «тихий», його не чує суспільство. В УКУ в своєму колі, в Тернополі, Івано-Франківську, Закарпатті, Дрогобичі – богослови в своїх середовищах спілкуються, і це добре, динаміка є. Але ця динаміка не має загальноцерковного простору, що могло б бути завдяки одній газеті, часопису, суспільно-богословському веб-порталу тощо. Між нашими богословськими закладами немає творчих богословських зв’язків, активної, регулярної і плідної співпраці. Робились різні спроби уніфікації богословських програм, співпраці щодо їх удосконалення, але до сьогодні потужна й систематична богословська співпраця відсутня. Все пливе за течією. Це свідчить про незрілість, насамперед людей, від яких дуже багато залежить, які ставлять, можливо, не ті акценти, які намагаються зробити щось, що, можливо, не є пріоритетним, першорядним. Треба молитися, щоби Бог усіх нас просвітив, щоб ми гармонійніше співпрацювали й щоб ці двадцять років для нас були уроком, з якого ми б зрозуміли, наскільки важливо вийти не лише зі «зовнішнього» підпілля, а й із «внутрішнього», себто сміливо будувати структури, системи внутрішньої співпраці, постійні зв’язки з суспільством, комунікації, які уможливлять плідну інтенсивну роботу, а не пробуксовування на тих самих темах вже друге десятиліття.
– Як Ви гадаєте, на чому мала б зосередитися богословська наука в Греко-Католицькій Церкві з огляду на те, що ми не поза всесвітнім контекстом? На початку ХХ століття православні теологи говорили, що богослов’я буде «еклезіологічним». Водночас вони пішли різними шляхами: шляхом неопатристичного синтезу й філософського, екзистенціоналістського осмислення святоотцівської традиції. Ми залишались вирвані з цього контексту, і водночас Ви кажете, що наше богослов’я суміжне з їхнім. Отож, куди ми повинні рухатися, про що думати, що маємо досліджувати?
– Дивлячись на реалії, на проблеми, про які я сказав, дуже непросто сьогодні розвивати своє богослов’я, зважаючи на передумови, на попередні напрацювання, яких є дуже мало, на обірвану тяглість у переданні. УГКЦ є Церквою Володимирового хрещення, Київською Церквою. Відповідно, богословсько-духовна традиція успадкована з Візантії, вона така ж, як у братів православних. У вірі, богопочитанні, літургійно молитовному, духовному подвижництві ми з ними єдині й фактично не маємо розбіжностей. На цьому акцентував ще Патріарх Йосиф Сліпий, кажучи, що «православні брати за вірою і кров’ю» до нас найближчі. Звідси й повинен виходити головний богословський вектор: заглиблюватись у свою східну природу, і не може бути якогось наголосу на одному аспекті (наприклад, еклезіології) за рахунок іншого (наприклад, біблістики). Богослов’я – єдине й цілісне, і так воно повинно гармонійно й цілісно розвиватися у всіх його ділянках. Найважливіша вимога – це те, що богослов’я має розвиватись у живій єдності з духовним досвідом Церкви, а не бути сухою академічною дисципліною. Богослов’я виродиться у абстрактну теорію лише для «сакрального» кола вибраних, якщо не матиме безпосереднього втілення у різних вимірах пасторального життя, місійноєвангелізаційної діяльності, катехизації, живого та інтенсивного церковно-суспільного діалогу зі світом бізнесу, політики, культури тощо.
Перебуваючи в сопричасті зі Вселенською Церквою, ми відкриті до плідного поділу богословським досвідом із Заходом. Наша перевага в тому, що ми, з одного боку, маємо свою автентику, східнохристиянську, візантійську, духовно й ментально вкорінену в києвослов’янській традиції, а з іншого боку, ми можемо користуватися духовними скарбами Вселенської Церкви, які добре працюють на її ґрунті. Те, що підходить до нашого «східного ґрунту», можливо, з певною модифікацією, можна перенести й використати в нашому досвіді. Західні богословські школи мають інші методологічні підходи, які деколи дуже відрізняються від візантійських богословських акцентів, іншу історію розвитку й шлях духовного подвигу. Ми, будучи водночас і православними, й католиками, можемо благодатно й творчо осмислювати цих два досвіди у своєму києво-візантійському богослов’ї. Це великий потенціал, якого не має жодна інша помісна Церква. Хоч завжди потрібно пам’ятати про небезпеку примітивного штучного творення богословських конструкцій чи певних теоретичнобогословських симбіозів (наприклад, розглядати богословську місію УГКЦ як міст, який не має своєї тотожності, а функціонально обслуговує суто екуменічні потреби католицького й православного світів), у яких спотворюватиметься досвід як одних, так і інших. Ось тут богослови, богословські осередки УГКЦ повинні сказати своє слово й вийти на всецерковний діалог.
Одним із фундаментальних питань є проблема рецепції в УГКЦ римо-католицьких догматів, які були прийняті в ІІ тисячолітті. Як наша східна, православна й водночас католицька, Церква в своєму живому богословському переданні це інтерпретує, «пропускаючи» через живе церковне тіло у Святому Дусі. Необхідний мудрий, братній богословський діалог із римо-католиками, такий самий, який мав би бути з нашими братами православними, поєднаними з нами Володимировим хрещенням. Ця співпраця, черпаючи сили й досвід із нашого важкого та неоднозначного минулого, має дивитись на сучасні виклики й у майбутнє, яке найбільшою мірою залежатиме від того, наскільки богослови УГКЦ, звершуючи свою місію, зможуть вплинути на духовно моральну атмосферу українського суспільства.
Початок інтерв’ю читайте в попередньому номері «Патріярхату»
Розмовляв Анатолій Бабинський
