5 грудня 1970
Владика Люїджі Раймонді
Апостольський Делеґат до Сполучених Стейтів Америки
3339 Массачусеттс Авеню, Н.В.
Вашінгтон
Ваша Екселенціє,
В загрозливі часи, які переживає Українська Католицька Церква в Сполучених Стейтах Америки, ми, підписані священики Стемфордської Єпархії, бажаємо висловити наше занепокоєння з приводу теперішньої її ситуації і вияснити декілька стосовних факторів. Ми уклінно прохаємо Вашу Ексцеленцію взяти ці наші ствердження до уваги й переслати цей документ нашому Святійшому Отцеві Папі Павлові.
1. Під впливом Декрету про Східні Католицькі Церкви, що був прийнятий Другим Ватиканським Собором, рух за створення патріярхату Української Католицької Церкви, а тим самим і помісности, постійно зростає.
2. В зв’язку з посвяченням Собору Святої Софії в Римі усі українські католицькі Єпископи, за вийнятком одного, зібралися були під проводом Верховного Архиєпископа й Кардинала Йосифа Сліпого на ІV Архиєпископський Синод, що тривав від 29 вересня до 4 жовтня 1969 року.
3. Прийняті на тому Синоді постанови були широко розголошені українською пресою у вільному світі. І хоч українські вірні вважають їх для себе законом наші Єпископи однак їх не здійснюють.
4. Ця нерішучість у проголошенні законочинности тих постанов, що були прийняті на Синоді, створює все більше напруження в рядах вірних, що досягає тепер кризового моменту.
5. Без огляду на наші заходи внести замирання в цій ситуації ми не можемо більше контролювати наслідків цього напруження між вірними без співпраці зі сторони наших Єпископів; тим більше що з незрозумілих для нас причин наші Єпископи мовчать у цій справі.
6. Як священики що знають своїх людей ми можемо запевнити, що їхні дії в цій справі є спонтанні і заслуговують признання як змагання за справу, що піднесе релігійного духа й скріпить нашу церковну організацію. Будь яке намагання очорнити ці дії, наче б вони були інспіровані ворогами Бога й Церкви було б великою кривдою для наших вірних.
7. Ми глибоко стурбовані цілою ситуацією, і нам залежить на тому, щоби поділитись ось цим нашим занепокоєнням із Святійшим Отцем.
Ми маємо честь, Баша Ексцеленціє, залишитись з пошаною,
о. Михаїл Курило
о. Николай Дереш
о. Петро Огірко
о. Богдан Смик
о. Юрій Гнатишак .
о. Лев Ліщинський
о. Богдан Волошин
о. Ярослав Шуст
о. Михайло Горошко
о. Володимир Андрушків
о. Клементин Прийма
о. Зенон Павлович
о. Николай Вояковський
о. Володимир Ґавліч ЧСВВ
о. Павло Теодорович
о. Іван Мак
о. Андрій Назаревич
о. Онофрей Волянський
До Його Святости Папи Павла VI у Ватикані
Ваша Святосте!
Ми, миряни Української Католицької Церкви, прибули сьогодні, 5 грудня 1970 року, до Вашінґтону, щоб скласти Вашому Представникові, Архиєпископові Люїджі Раймонді вияви нашої льояльности до нашого Верховного Архиєпископа Кардинала Кир Йосифа Сліпого і нашу підтримку рухові за патріярхальний устрій нашої Церкви.
Ми пригадуємо Вашу присутність і Ваші заяви з нагоди посвячення Собору Святої Софії у Римі минулого року, які нас втішили й підтримували в прямуванні до нашого патріярхату. Одначе, заяви Кардинала Тіссерана й виразна політична лінія Кардинала де Фюрстенберґа виявлені впродовж минулого року вразили й обурили нас і змушують нас висунути питання про ставлення Апостольского Престолу до нашої Церкви.
Відбуття Четвертого Архиєпископського Синоду української католицької Ієрархії в Римі /29 вересня – 4 жовтня 1969/ було відрадною подією, яку захоплено привітали й підтримали наші комітети в усьому світі. Але, як нам відомо, Кардинал Максимільян де Фюрстенберґ вважав за відповідне заявити, що цей Синод, – скликаний і відбутий згідно норм проголошених на ІІ Ватіканському Соборі, – був нелегальний і неважний. У висліді цієї незвичайної заяви, яку ми не розуміємо і ке сприймаємо, багато схвалених нашою Ієрархією на цьому Синоді постанов не були виконані членами Української Католицької Ієрархії у Сполучених Стейтах Америки.
Кардинал Тіссеран у свойому вражальному й занепокоювальному листі від 26 липня 1970 виявив свій погляд, що «Україна це не традиційна назва… у політичній історії», та що «немає історичного обґрунтовання для надання Київо-Галицькій єпархії особливого титулу». Яка гостра суперечність між цим історичним примітивізмом і словами, що Ви їх виголосили з нагоди надання кардинальської гідности нашому Митрополитові Кир Йосифові. Ви говорили про Вашу «глибоку пошану до нього й до усієї української нації». Ми не раз втішалися Вашою батьківською уважливістю у Ваших висловах про надання нам «високого представника /нашої/ єдности,… міцного осередка релігійного й національного життя», та Вашим заохочуванням до цієї нашої єдности, щоб ми були «національно живими». Ви пророкували нам розвиток і ріст у добрих і великих діях нашої «боротьби за збереження національної окремішности». Ми ніколи не припускали, що в коротці нам доведеться змагатися за цю окремішність з членом Вашого Папського двору.
Наставлення цих визначних представників Римо-Католицької Церкви, – неприхильне нашій Церкві й нації та загрозливе самому їхньому добротриванню. – Є цілковитим запереченням довгої низки освідчень і розумних дій у користь нашої Церкви, що їх виявили Ви й Ваші славної пам’яти попередники протягом останніх тридцяти років. Одначе ми воліємо, – замість бути розчарованими заявами Кардинала де Фюрстенберґа та Кардинала Тіссерана – звернутися до освідчень іншого пов’язаного з Конґреґацією Східніх Церков прелата, сина Сходу, Кардинала Акація Коусса. Він багаторазово стверджував, також у публікаціях, що Українська Католицька Церква повинна мати свій патріярхат.
Ми, звичайно, напружено свідомі й глибоко засмучені тим, що кардинали, які говорили й писали з такими прикрими наслідками про нашу Церкву, мали також успіх, використовуючи людські слабості в культивуванні духа сервілістичного кар’єризму серед деяких наших слабших ієрархів, як також серед деяких членів наших чернечих чинів. Господньою ласкою їхній вплив був незначний, але їхнє високе становище уможливило їм хибно представляти почування переважної більшости вірних українців-католиків, які є непохитними прихильниками Кардинала Кир Йосифа Сліпого як безсумнівного голови Української Католицької Церкви.
Ви, Святійший Отче, недавно писали до Генерального Секретаря У-Танта, захищаючи право усіх народів і громад на вільний розвиток, відповідно до їхніх матеріальних, інтелектуальних і духових спроможностей. Ви багаторазово стверджували Ваше переконання, що постанови ІІ Ватиканського Собору повинні служити «не так завершенню, як вирушенню до нових осягнень». Ви сказали, що «зерна життя посіяні з буття Церкви мусять зростати й осягнути повного достигання». Разом з іншими Отцями Собору Ви писали в Декреті про Східні Католицькі Церкви про Ваше «гаряче бажання заснувати нові патріярхати там, де виявиться потреба».
Немає необхідности пригадувати Вам про вірність, яку виявили українці-католики до. Престолу Петра і про жертви, які вони понесли задля єдности з цим Престолом, – хоч би тільки під час Вашого життя. Немає більш відданих синів і дочок Церкви, як ті чоловіки й жінки, які стверджують свою приналежність до українського обряду, і які визнають Верховного Архиєпископа Кардинала Кир Йосифа Сліпого за свого батька й провідника.
Чи Ви, Святійший Отче, можете сумніватися у правильності й потребі патріярхального устрою і правління для громади, яка нараховує шість мільйонів вірних? Українська Католицька Церква об’єднує багато більше число вірних аніж п’ять інших обрядів разом, – а вони пишаються патріярхальним устроєм. Справді, Українська Католицька Церква становить сімдесят п’ять відсотків усіх східніх християн, що нині перебувають у єднанні з Апостольським Престолом у Римі. Чи ж дивно, що при наявності цих підстав українці-католики зживають таких висловів, як «несправедливість» і «зрадливість», коли говорять про відношення Апостольського Престолу в останніх місяцях до нашої громади?
Святійший Отче, вже рішуче запізно на побожне красномовство. Надто часто представники Апостольського Престолу ламали приречення, не розуміючи, – як видається – ані Ваших, ані Святого Собору бажань. Сумніви, розчарування і журба, що їх переживали українські вірні останні дванадцять місяців були ще більш поглиблені дипломатією представників Апостольського Престолу, яка стверджувала побоювання, що Українську Церкву не тільки використовують і безоглядно вживають як пішака задля уявних здобутків, але що й саме добробуття Української Церкви фактично перекреслене із-за політичних користей.
Святійший Отче! Ви є цією єдиною особою, що спроможна змінити ці почування зневіри й розчаровання які глибоко огорнули нашу громаду. Тепер йдеться не про що менше, як тільки про віродостойність Апостольського Престолу і про єдність Католицької Церкви. Ватиканський Собор попіклувався про мандат на наш патріярхат. Наша Ієрархія згромаджена на Синоді формально проголосила своє бажання, щоб наша Церква була завершена патріярхатом. Наші вірні однодушно підтримують такий устрій. Не покидайте ж Української Церкви в добі, коли вона дає все нові лави чоловіків і жінок щоденно наражених на мучеництво за їхню християнську віру й їхню відданість Католицькій Церкві.
Подайте нашому Отцеві, Верховному Архиєпископові Кардиналові Кир Йосигаозі Сліпому, вияв Вашої охочости, щоб, – згідно зі східнім звичаєм і практикою, – наш патріярхат міг би бути проголошений в наступному році.
У печалі й надії,
др. З. Ґіль
др. В. Пушкар
др. Р. Осінчук
мґр. Е. Піддубчишин
др. Р. Навроцька
