Тема літургійної молитви надзвичайно важлива передовсім для юдеохристиянської традиції, центральною правдою віри якої є важливість слова. Слово зустрічається на самому початку Святого Письма. Бог словом творить світ. Фраза «і сказав Бог» повторюється в кожному дні творіння як передумова появи неба, землі, світла, рослин, тварин і людини. Але Бог не лише творить словом і окреслює сотворене, даючи йому імена, Він творить саму людину «словесною», здатною пізнавати й надавати імена сотвореному: «І назвав Адам імена всій худобі, і птаству небесному, і всій польовій звірині» (Бут 2, 20). До початку Святого Письма звертається також святий Йоан Богослов, коли в пролозі свого Євангелія зазначає: «На початку було Слово». Завдяки об’явленню і дару Духа Святого людина може не тільки пізнавати сотворене і давати йому імена, вона може й пізнавати несотвореного Бога і розкривати його для всього створіння. Отець Хуан Матеос, ТІ дуже гарно окреслив це в одній зі своїх статей: «Людина – первосвященник видимого всесвіту – кличе все створіння, щоб воно разом з нею прославляло Бога. Згідно з біблійною ментальністю […] людина з’єднує все створіння з собою; воно є її партнером у спасінні. Тут і тепер людина і все створіння починають вселенську прославу, що продовжуватиметься і в наступному віці». Ця здатність людини завдяки дії Духа Святого пізнавати божественні глибини (1 Кор 2, 10) є основою літургійної молитви, яка, натомість, є онтологічною основою всякого богослов’я.
Незважаючи на очевидність важливості літургійної молитви саме як джерела богослов’я – можливості за допомогою слів розкрити суть спілкування Бога й людини, їхні взаємини і, як наслідок, призначення людини – в багатьох церковних традиціях існує феномен так званих тихих, чи радше тайних, молитов. Особливо це стосується молитов центрального християнського богослужіння – євхаристії, під час якого предстоятель мовить головну молитву – анафору – нечутним для вірних голосом, заспівуючи лише ті фрази чи їх уривки, за якими безпосередньо має слідувати відповідний спів вірних.
Про те, що така традиція, принаймні для християнської літургійної молитви, не є автентичною і потребує виправлення, написано достатньо як коротких, так і більших досліджень. Понад те, у деяких церквах вже зробили конкретні кроки для виправлення цієї ситуації як через ухвалення відповідних синодальних рішень, так і друк літургійних текстів, які передбачають мовлення цих молитов предстоятелем уголос. Тому подані нижче міркування не претендуватимуть на якусь оригінальність, а радше акцентуватимуть на правильності згаданих кроків у напрямку відновлення автентичних молитовних традицій.
Предстоятель спільноти як служитель слова
Хоч у сучасній літургійній традиції предстоятеля молитовної спільноти сприймають передусім як того, що «священнодіє» чи «провадить» літургійне богослужіння, тексти Святого Письма наголошують радше на тому, що основним завданням літургійного предстоятеля є саме служіння слову, а не трапезі. У книзі Діянь апостоли звертаються до громади з поясненням, що їхнім основним служінням є молитва та служіння слову: «Не личить нам лишити слово Боже і при столах служити. Нагледіть собі, отже, з-поміж вас, брати, сімох мужів доброї слави, повних Духа та мудрости, а ми їх поставимо для цієї служби; самі ж ми будемо пильно перебувати у молитві і служінні слова» (Ді 6, 2–4). Мовити літургійні молитви й надалі є первинним завданням предстоятеля спільноти.
Те, що молитви предстоятеля теж були служінням слова, не викликає жодних сумнівів. У першому посланні до Коринтян апостол Павло дуже чітко окреслює розуміння ним літургійної молитви: вона призначена для того, щоб присутні на літургійному зібранні розуміли промовлене предстоятелем благословення чи благодарення: «Бо коли благословлятимеш духом, то як той, що займає місце простої людини, промовить амінь на благодарення твоє? Не знає бо він, що ти кажеш. Ти благодариш добре, але не будується інший» (1 Кор 14, 16–17). Згідно з апостолом Павлом добра літургійна молитва має бути промовлена предстоятелем так, щоби вірні, зрозумівши її зміст, могли погодитися з промовленим, сказавши «Амінь», а також могли отримати певну духовну настанову – бути збудованими молитвою. Зрозуміло, що ані одне, ані друге не було б можливе, якби предстоятель мовив благословення чи благодарення тихо, виголошуючи лише завершальні фрази так, як це стало традицією в сучасній практиці більшості Церков візантійської традиції. У своїй Апології Юстин Мученик потверджує слова апостола Павла про те, що «Амінь» народу був відповіддю на промовлене благодарення предстоятеля: «Потім до предстоятеля братії приносять хліб і чашу води та вина, і він, взявши, возсилає іменем Сина і Духа хвалу і славу Отцю всього і детально звершує благодарення за те, що Він удостоїв нас цього. Після того, як він звершить молитви і благодарення, весь присутній народ виголошує, мовлячи: Амінь»1.
Із джерел літургійного життя ранньої Церкви можемо з досить великою певністю сказати, що у вірних не було іншої можливості погодитися з промовленою молитвою, якби вони її попередньо не почули. Причиною цього було те, що принаймні до ІІІ століття фіксовані письмово чи навіть завчені напам’ять молитви були радше винятком, аніж правилом. Зокрема, поряд із короткими, радше схематичними, текстами євхаристійних молитов у Дідахе зазначається: «Пророкам же дозвольте творити благодарення, як довго вони того захочуть»2. Мовиться про спонтанну чи попередньо приготовану молитву, яка могла бути більш тривалою і містити глибші – пророчі – послання до народу, який мав би їх почути й використати для власного збудування.
Подібне зауваження через два століття сформулював у своєму Апостольському переданні Іполит Римський, який, навівши схематичні молитовні тексти для різноманітних літургійних випадків, зазначає: «…єпископ хай возносить благодарення відповідно до нашого припису. Немає жодної необхідності, щоб він повторяв ті ж самі слова, котрі ми говорили попередньо, і заучував їх напам’ять, возносячи благодарення Богові; але кожний хай молиться за своєю спроможністю. Якщо ж хтось має можливість помолитися довгою і піднесеною молитвою, це добре. Але якщо хтось, молячись, мовить помірковану молитву, відповідно до усталеного взірця, не забороняйте йому. Хай лише його молитва буде здоровою і правильною у вченні»3. Окрім згаданої традиції вільного і творчого підходу до формування літургійних молитов, Іполит Римський наголошує на тому, щоб молитва була «здорова і правильна у вченні» передусім тому, що її завданням є навчити присутніх здорової та правильної віри. Молитва Церкви, згідно з цим документом, є важливим віровчительним текстом.
Приблизно із цього самого періоду існує конкретніше свідчення того, що літургійні молитви сприймалися ранньою Церквою саме як віровчительні тексти, призначені для того, щоби вірні чули і слухали їх. У своїй церковній історії Євсевій Кесарійський наводить лист Діонізія Александрійського до Папи Сікста, в якому зазначає: «Я не дерзаю, знову готувати (до хрещення), того, хто слухав благодарення, і разом з іншими мовив «Амінь», і предстояв перед трапезою, і простягав руки для прийняття поживи»4.
Літургійні молитви як молитви всієї церковної спільноти
На відміну від сучасного сприйняття літургійних богослужінь, у якому важко побачити вірних та клир як співслужителів таїнства, рання Церква жила саме таким баченням. У коментарі на друге послання до Коринтян святий Йоан Золотоустий повчає своїх вірних, що «молитви благодарення також є спільні, бо не сам священник приносить благодарення, а й весь народ; бо, спершу отримавши відповідь від народу, а відтак згоду, що достойним і праведним є те, що звершується, священник починає благодарення. І що дивного, якщо разом зі священником взиває й народ, коли він возносить ці священні пісні разом з самими херувимами і горніми силами»5. У цьому полягає діалогічність євхаристійного богослужіння, яка, як можна побачити з документа під назвою Testamentum Domini, була притаманною не лише євхаристійним молитвам, а й молитвам богослужінь добового кола. Мало хто її так сприймає нині, але насправді анафора є цілісним літургійним текстом, певні частини якого мовить священник як предстоятель, а певні інші частини – вірні. «Свят, свят, свят, Господь Саваот. Повне небо і земля слави Твоєї. Благословен, хто йде в ім’я Господнє. Осанна в вишніх» чи «Тебе оспівуємо, тебе благословимо, тебе благодаримо, Господи, і молимось Тобі, Боже наш» є абсолютно так само словами анафоральної молитви, як і слова, які їм передують чи слідують і які мовить предстоятель. Зрозуміти контекст своїх власних молитов вірні зможуть лише тоді, коли чутимуть ці передуючі та слідуючі їм слова предстоятеля, а не лише уривки фраз, які вказують лише на те, що священник завершив тиху молитву і вірним можна співати наступний піснеспів. Без усвідомлення і відновлення цього неможливо говорити про жодну діалогічність візантійського чи будь-якого іншого богослужіння.
Але й інший приклад спільної літургійної молитви засвідчений в одному з рукописів тексту анафори Іполита Римського в ефіопському перекладі. Після вступного діалогу в цьому рукописі міститься рубрика, яка вказує: «Потім [вірні] мовлять євхаристійну молитву, слідуючи за предстоячим єпископом»6. Зрозуміло, що в такому контексті вірні не просто чули літургійний текст, який предстоятель мовив голосно, вони могли завчати відповідні літургійні молитви та повторювати їх разом із предстоятелем. І для цього є конкретні причини – тексти літургійних молитов рання Церква не трактувала як якісь магічні формули, приховані від слуху вірних. Натомість їх розуміли як віровчительні тексти на збудування вірних.
Спосіб мовлення літургійних молитов словами їх текстів
Якими б промовистими не були другорядні свідчення про важливість мовлення літургійних молитов уголос, все ж найкращими є тексти самих молитов. Зокрема надзвичайно промовистим, на мою думку, є текст анафори з євхологіону Серапіона Тмуітського. Окрім того що сам текст анафори є шедевром християнської літургійної творчості, в ньому, зокрема, є такі слова: «Молимося: вчини нас людьми живими, даруй нам духа світла, щоб ми знали Тебе істинного і Того, кого Ти послав, Ісуса Христа; дай нам Духа Святого, щоб ми могли висловити і пояснити невимовні Твої таїнства, щоб заговорив у нас Господь Ісус і Святий Дух, і хай оспіває Тебе через нас, бо Ти понад всяке начало, і влади, і сили, і всяке ім’я, котре іменують не лише в цьому віці, але і в майбутньому»7. У літургійній свідомості раннього християнства церковна молитва є не лише засобом для перетворення хліба і вина в Тіло і Кров Христа. Літургійна молитва є нагодою висловити і пояснити невимовні таїнства Бога – впровадити вірних у таїнство Христа. Ба більше, літургійна молитва є нагодою для Христа і Святого Духа говорити вустами Церкви, є нагодою для Христа і Святого Духа оспівувати словами Церкви Отця, ім’я якого – понад всяке ім’я. Зрозуміло, що оспівування, висловлення і пояснення не є чимось, що можна зробити тихо. Така діяльність Церкви потребує служителя слова і вдячного слухача, який зможе оцінити зусилля служителя слова своїм «Амінь».
Подібний текст, хоча й не такий промовистий, чи радше промовистий не в такий самий спосіб, зустрічаємо і у візантійській анафорі святого Василія Великого: «досто́йно воíстину, і пра́ведно, і співо́бразно вели́чі свя́тости твоє́ї, тебе́ хвали́ти, тебе́ оспíвувати, тебе́ благословля́ти, тобí поклоня́тися, тебе́ благодари́ти, тебе́ сла́вити, єди́ного íстинно су́щого Бо́га, і тобí прино́сити зі се́рцем сокруше́нним і ду́хом смире́нним оцю́ слове́сну слу́жбу на́шу, бо ти є той, хто дарува́в нам пізна́ння твоє́ї íстини. І хто спромо́жний ви́словити могу́тність твою́, проголоси́ти всю хвалу́ твою́, або́ провіща́ти чудеса́ твої повсякча́с?»8. Літургійна молитва в богослов’ї святого Василія Великого є прямим наслідком того, що Бог дарував нам пізнання Його істини. З повноти цього пізнання людина, що самозрозуміло, не може молитися тихим голосом, бо саме знання величі Божої спонукає Церкву до хвали, оспівування, благодарення, благословення і принесення Богові словесної служби (Рим 12, 1), тобто всього того, що людина може зробити у власному тілі. Неможливо співати нечутним для вірних голосом. Неможливо «висловити могутність, проголосити хвалу і провістити чудеса» так, щоб цього не почули всі навколо.
Клерикалізація літургійної молитви
Легалізація, а згодом і одержавлення християнства в Римській імперії V і подальших століть суттєво позначилися на її літургійній традиції передусім поділом церковної спільноти на клир та мирян. Цей поділ одразу став видимий на багатьох рівнях, а основним маркером цього поділу стала недовіра клиру до мирян. Катедра предстоятеля з центру храму перемістилася до апсиди святилища. Ризи священнослужителі почали вбирати вже на початку богослужіння. Зник поцілунок миру, клир щораз більше локалізовувався у святилищі, молитви стали феноменом, доступним лише предстоятелю. А в самому чині Літургії починають з’являтися додаткові елементи9, які дублюють наявні, але мовлені потихо або просто «затягують час» для того, щоб предстоятель міг промовити відповідну молитву.
Із новели імператора 527–565 років Юстиніана довідуємося, що вже в його часи необхідно було зобов’язувати єпископів і пресвітерів мовити молитви не тихо, але так, щоб їх чули люди й надихалися вираженим у них богослов’ям для власного благоговіння, богохваління та благословення: «Наказуємо, щоб усі єпископи і пресвітери не тайно звершували божественне приношення і молитву при хрещенні, але таким голосом, який був би добре чутний для вірного народу, щоб душі тих, які слухають, сповнювались від того більшим благоговінням, богохвалінням та благословенням»10.
Те, що все ще було зрозумілим для римського імператора, вже не було зрозумілим для тих, завданням яких було бути служителями слова. Разом із упровадженням тихих молитов зникає свідомість того, що вірні разом із предстоятелем співслужать на літургійних богослужіннях. Те, що було самозрозумілим для Йоана Золотоустого, є незрозумілим для сучасних єпископів, які, навіть заохочуючи предстоятелів мовити молитви вголос, все ж вважають їх молитвами клиру, а не всієї Церкви: «вірні мають отримати від цього користь і усвідомити, що в Божественній Літургії вони не “звершують” Таїнства разом з ієреєм, але спільно з ним беруть участь у ньому»11.
Приблизно в тому самому часі (VІ столітті) з’являються примітивні легенди про дітей, які повторювали слова приношення заради забави, і воно справді відбулося (бо слова магічно діють незалежно від того, хто їх і з яким наміром промовив) та завершилося сходженням пожираючого вогню на неблагоговійну жертву.
Ці та подібні феномени привели до того, що в часи Константинопольського Патріарха – святого Германа Константинопольського (715–730) усі літургійні молитви, за винятком заамвонної, мовили тихо, так, що люди не вловлювали суті молитов: «Оскільки дехто з тих, які стоять поза вівтарем, часто не розуміють, сперечаючись і говорячи: якою є ціль, зміст і сила молитов, промовлених тихо, і бажають отримати щодо цього певне уявлення, тому божественні отці й написали (заамвонну молитву), ніби скорочення всього, про що просилося, і таким чином передають охочим поняття», писав Герман Константинопольський. Зрозуміло, що, як і більшість коментаря цього святого, це «пояснення» не надто допомагає зрозуміти ані те, чому молитви варто мовити потихо, ані те, яким чином суперзагальна заамвонна молитва може хоч якось бути «скороченням всього, про що просилося»?
Мовлення предстоятелем молитов тихим голосом мало вплив і на специфіку літургійного богослов’я. Воно віддалялося від текстів самої Літургії прямо пропорційно віддаленню клиру від мирян. Цей феномен досить влучно описаний отцем Олександром Шмеманом у його чудовій статті «Символи і символізм візантійської Літургії».
Тихі чи все ж таки тайні молитви Літургії?
В одній зі своїх реакцій на запити вірян про можливість відновити читання літургійних молитов уголос отець Роберт Тафт пояснює, що одним із перших джерел, яке вказує на традицію читати молитву-анафору тихим голосом, є літургійна гомілія східносирійського отця Нарсая (†502 року), яка містить, окрім іншого, такий текст: «Одягнений у світлі одежі священник, язик Церкви, відкриває уста і тайно говорить до Бога, як до свого знайомого». Варто було б дослідити вживання слова «тайний» (bĕrâzâ) у східносирійській літургійній мові.
У візантійській традиції відповідником вжитого тут слова «тайно» є слово μυστικῶς, яке може означати як «таїнственний», так і «тихий». У літургійному контексті це слово вживається стосовно молитов Літургії вже у їх найдавнішому відомому списку – барберинівському євхологіоні. У Літургії святого Василія Великого воно вжите лиш один раз у другій частині анафори перед словами «з цими блаженними силами» Ὁ ἱερεύς μυστικῶς λέγει. У Літургії святого Йоана Золотоустого цей термін теж уживається вперше у тому самому місці, але відтак і в решті тексту анафори та в молитвах, які йдуть після неї. Те, що термін «тайно» у VІІІ столітті, з якого походить цей євхологіон, сприймали в сенсі «тихо», зрозуміло вже зі згаданого коментаря святого Германа Константинопольського. Окрім того, перед молитвою благодарення за причастя рубрика вказує, що священник молиться цю молитву «тайно», в той час як диякон мовить свою молитву: Λεγόντος τοῦ διακόνου τὴν εὐχήν, ἐπεύχεται ὁ ἱερεὺς μυστικῶς.
Все ж варто взяти до уваги той факт, що слово «тайно» походить від слова «таїнство» і часто вживається саме в сенсі «таїнственний» у багатьох місцях тексту Літургії: «таїнственний жертовник», «таїнственні дари», «таїнственний піснеспів» (μυστικὸν ὕμνον). І саме в «таїнственному піснеспіві» – херувимській пісні – той самий термін μυστικῶς вживається у значенні «тайно», який неможливо перекласти як «тихо», а лише як «таїнственно»: «Ми херувимів таїнственно (таїнственним способом) зображаючи…». Таке трактування тайних молитов повертає нас до їх давнього призначення – молитися так, щоб відбувалося таїнство. Не тихо, але втаємничуючи вірних у те, що відбувається, молячись так, щоби вірні бачили і брали участь у таїнстві, яке звершується.
Таке трактування також допомогло б краще зрозуміти глибший сенс терміна μυσταγωγια. Зазвичай ним окреслюють твори святих отців, які коментують Божественну Літургію, починаючи від Максима Ісповідника. При цьому часто містагогією (Ἡ θεία μυσταγωγία) у грецьких джерелах називають самі чини Божественної Літургії, про що існують свідчення принаймні від ІХ століття. І в цьому нема нічого незвичайного. Справжнім коментарем до Божественної Літургії і є самі її молитви. Вони краще від будь-якого коментаря пояснюють сенс того, що відбувається в кожному конкретному моменті Літургії.
Підсумок
Деякі Церкви вже зробили певні кроки на шляху відновлення голосного мовлення літургійних молитов і повернення їх молитовній спільноті. Зокрема, УГКЦ через трактування анафори як богословського орієнтира для створення катехизму «Христос – наша Пасха» зробила суттєвий крок, даючи вірним усвідомити, що молитви предстоятеля є молитвою всієї Церкви, якою вона живиться і слова якої є джерелом духовного життя кожного її члена. Сподіваємося, що за прикладом синоду грецької Церкви, який заохочує предстоятелів до ділення літургійним богослов’ям з вірними під час самого літургійного служіння через читання молитов предстоятеля вголос, УГКЦ також зробить подібний крок у «все більшому єднанні з Христом і Його невечірньому царстві».
Василь Рудейко, священник УГКЦ, кафедра літургійних наук УКУ
- Юстин. Апологія.
- Дідахе 10, 7.
- Апостольське передання, 9.
- Діонізій Александрійський // Євсевій. Церковна історія.
- Йоан Золотоустий. Вісімнадцята гомілія на друге послання до Коринтян.
- Statua apostolorum, Statua XXI.
- Анафора Серапіона.
- Анафора святого Василія.
- Наприклад, вголос мовлений Символ віри на додаток до тихої анафори, вголос мовлена причастительна молитва «Вірую, Господи, і ісповідую» на додаток до прекрасних причастительних молитов, які предстоятель мовить потихо.
- 137-ма Новела Юстиніана.
- Окружне послання 2004.
