Історія Сирійської Церкви доволі трагічна. За дві тисячі років вона пережила час піднесення, затяжний період мучеництва, розколи та ізоляцію. Та й нині її доля, як католицької, так і православної частин, залишається украй непевною. Зрештою, як і доля будь-якої християнської спільноти в переважно ісламському регіоні. Незважаючи на важку історію, ця Церква змогла дати імпульс зародженню окремої помісної Церкви в Індії, а її місійна діяльність сягнула теренів Афганістану. Історія християнства на Сході може стати добрим стимулом збереження християнства тут, де живемо ми, у Європі чи в Америці. «Ілюстрація» Сирійської Церкви є прикладом того, як колиска християнства, де кожне друге село можна вважати апостольським престолом, перетворилась на музей християнських руїн просто неба.
Рання історія
Християнство на території сучасної Сирії має беззаперечне апостольське коріння, адже перший престол цієї Церкви – Антіохія – не раз згадується в Новому Завіті. А засну‑ вання єпископської кафедри в Антіохії церковне передання приписує апостолові Петру. Першу згадку про Сирійську Церкву знаходимо в одного з ранніх отців Церкви, чи, як їх ще називають, апостольських отців – святого Ігнатія Антіохійського. Він писав, що християнство дуже інтенсивно поширюється в цьому краї. І саме із Сирії воно прийшло до Едесси та Малої Азії.
Ще у 64 році до Різдва Христового сирійські території були завойовані Помпеєм і стали римською провінцією, поділеною на дві частини. Древні джерела вказують на те, що у 190 році єпископи Тиру і Птолемаїсу (місто у південній частині сирійської провінції) брали участь в Синоді у Палестині. А в 325 році 22 єпископи з південносирійського регіону були присутні на І Вселенському соборі у Нікеї. Християнство на території сучасної Сирії із самого початку відрізнялося від тих традицій в теології, які переважали у Палестині чи в Малій Азії, та було тісно пов’язане з юдейською традицією. Зокрема, ще у ІІ столітті Пасху сирійські християни святкували 14 ніссана – разом із юдеями. Майже одразу після зародження монашества на території Єгипту перші ченці з’явилися і на сирійських землях. Археологічні дані підтверджують поширення на цих територіях стовпництва. В західносирійських горах певний час жили святий Йоан Золотоустий та святий Єронім (автор латинського перекладу Біблії – Вульгати), який, перебуваючи серед відлюдників, вивчав єврейську мову та збирав древні рукописи.
Конфлікт і розкол
У 430 році сирійські (антіохійські) богослови перебували в опозиції до богослов’я святого Кирила Александрійського. В 431 році на Ефеському Соборі вони не стали на його бік, однак уже в 433-му на чолі з єпископом Йоаном Антіохійським підписали акт примирення з александрійськими богословами. Але після Халкедонського Собору 451 року антіохійське християнство розкололось на тих, хто прийняв формулювання Собору, і тих, хто його не прийняв. Останніх назвали монофізитами через те, що вони приймали тільки формулювання про одну природу в Христі, на противагу Халкедонському Собору, який потвердив: Церква вірить, що у Христі є дві природи – Божа і людська.
З погляду сучасних досліджень, конфлікт теологічних шкіл Александрії та Антіохії, що виник на Ефеському Соборі і продовжився на Халкедонському, величезною мірою став «заручником» неузгодженості в термінології (богослов’я сирійців не збігалося з ученням автора монофізитської єресі Євтихія). Однак насильство імператорської влади, з допомогою якого втілювались у життя рішення Соборів (без сумніву, задля досягнення монолітності в імперії) не завжди виштовхувало сирійське християнство за межі загальновізантійського.
До термінологічної неузгодженості додавалась різниця між сирійцями та візантійцями в царині другорядних традицій і літургічних практик. Попри конфлікт, Церква Антіохії балансувала на межі розколу аж до 518 року. Конфлікт між двома християнськими традиціями поглибився після того, як єпископ Едесси Яків Барадай рукоположив для сирійців багато єпископів та священиків, які захищали монофізитизм на противагу офіційному віровченню Візантії. Тому часом сирійських християн називають «яковітами». Ця частина Антіохійської Церкви, яка об’єднала майже 75% вірних регіону, зберегла «західносирійський», або ж антіохійський літургічний обряд і послуговувалась сирійською мовою у богослужіннях.
Під час завоювання Сирії арабами в 633 році сирійські християн підтримали завойовників на відміну від грекомовних мелькітів, які зберігали єдність з Церквою Візантії. Своєю чергою, араби підтримали сирійців та їхню Церкву.
У «вільному плаванні»
Завоювання Сирії арабами закономірно ускладнило життя християн та дещо пригальмувало розвиток Церкви. Проте завершення візантійського панування, з іншого боку, позитивно вплинуло на розвиток наук – теології, історії та філософії. Сирійська Церква розширила свої кордони аж до східних теренів Афганістану. У часи розквіту налічувала 103 єпархії, об’єднані у 20 митрополій. Але розвиток цієї Церкви був перерваний завоюванням Сирії військами Тамерлана, який піддав Церкву жорстокому переслідуванню. У 1393—1404 роках десятки тисяч християн прийняли мученицьку смерть, більшість монастирів і храмів були зруйновані. Таким чином на початку XIVстоліття Сирійська Церква налічувала всього 20 єпархій. Багато тамтешніх християн залишили свою батьківщину і подались до інших країн.
Єдність з Римом
Вже у VIII столітті в Сирійській Церкві виникають рухи за вихід із церковної ізоляції. У 709 році єпископ Муйафаркіну Георгій склав Ісповідання католицької віри, його приклад наслідував єпископ Костянтин, єпископ Харану та його наступник Лев. У ХІ столітті знову кілька сирійських єпископів вступили у єдність з Римом. Подібні випадки зафіксовані у ХІІ та ХІІІ століттях (в 1237 році єдність з Римом визнав Патріарх Ігнатій Дауд). У 1340 році з благословення Папи Бенедикта ХІІ на Кіпрі відбувся провінційний Синод за участі різних єпископів, наприкінці якого сирійські, вірменські та ассирійські єпископи визнали католицьку віру.
Під час хрестових походів спостерігались дружні взаємини між хрестоносцями та сирійськими християнами. Формальне об’єднання відбулось на Ферраро-Флорентійському Соборі у 1444 році за участі Патріарха Сирійської Церкви. 30 листопада був підписаний документ Multa et Admirabilia, проте і цього разу все обмежилося тільки Декларацією. І хоча рух за єдність з Римом існував упродовж всього часу, лише у XVII столітті завдяки місії єзуїтів та капуцинів, яка розпочалась 1626 року, в середовищі Сирійської Церкви сформувалась сильна сиро-католицька група. А після смерті глави Сирійської Церкви у 1662 році сиро-католики змогли обрати поміж себе нового Патріарха – Дениса (Андрея) Акхіджана. Цікаво, що після його смерті було обрано двох Патріархів – дядька і племінника. Один представляв проримську групу, а другий належав до противників єдності з Римом. Католицький Патріарх помер у 1702 році, та нового обрано не було. Турецька Порта підтримала антиримську партію серед сирійців, тому з того часу католики зазнавали переслідувань та діяли нелегально. У 1782 році Синод Сирійської Церкви обрав Патріархом єпископа Михаїла Ярвега (Мар Ігнатій Михаїл ІІІ), який після інтронізації оголосив про свою єдність з єпископом Риму і через це мусив виїхати до Лівану, де заснував семінарію та монастир. Саме від нього йде спадкоємство патріаршої влади в Сирійській Католицькій Церкві донині.
Тільки в 1829 році турки дозволили легальне існування Сирійської Католицької Церкви. Резиденцією Патріарха стало спершу місто Алеппо, а в 1850-му – Мардін. Ці переїзди були пов’язані перш за все із переслідуваннями християн у країні.
Сучасний стан
Під час Першої світової війни сирійські християни – як католики, так і православні (хоча сирійці не належать до сім’ї помісних Пра‑ вославних Церков візантійського обряду, свою Церкву вони називають Сирійською Православною Церквою, а часом – Древньою Православною Церквою) зазнали значних переслідувань з боку турків. Протягом 1915 – 1917 років турки вирізали близько півтора мільйона християнського населення Верхньої Месопотамії. Лише у Мардіні сирійці втратили 96 тисяч вірних. Сирійські католики постраждали від різні чи не найбільше. На початку 20-х років ХХ століття осідок Патріарха перенесли до Бейрута. Тепер сирійська католицька спільнота налічує 158 тисяч вірних. Головні осередки Сирійської Католицької Церкви – в Сирії, Лівані та Іраку. Існують спільноти і в Єгипті, Туреччині, Йорданії та Судані. Діє єпархія у США (Нью-Джерсі) та спільнота у Венесуелі. Церква має 85 парафій, якими опікується 10 єпископів. Офіційний титул Глави Церкви – Сирійський Патріарх Антіохії і всього Сходу. Після інтронізації кожен Патріарх додає до свого титулу ім’я Ігнатій – на спомин про святого Ігнатія Богоносця (Антіохійського). Ця традиція сягає 1293 року і підкреслює приємство антіохійських Патріархів від отця Церкви. Церква має семінарію у монастирі Шарфег у Лівані, яку заснував Патріарх Ігнатій Михаїл ІІІ. Нині Церкву очолює Патріарх Ігнатій Йосиф ІІІ Юнан.
Анатолій Бабинський
