Згідно з існуючими правилами Вселенської Церкви, які зобов’язують також УГКЦ, участь у Синодах — це привілей виключно єпископів. Усі рішення такого Синоду є тайними і не підлягають розголошенню аж до апробати їх Апостольською Столицею. Тому всякі відомості, котрі, помимо заборони, все ж таки якось прориваються поза мури залі засідань, мають фрагментарний характер і не можуть дати зацікавленим повної інформації про роботу Синоду та його підсумкові рішення. Львівський Синод 1994 р. не став винятком у цьому правилі. Проте, з тих дуже неконкретних, розпливчастих і ніби узагальнених інформацій. які подавалися святоюрською канцелярією до загального відома, можна зробити висновок, що цей, другий з черги на Україні Синод, був немов би повторенням першого, який відбувся 1992 p. І хоч офіціяльно заявлялося, що мав він «головним чином пасторальний характер», однак видається, що пасторальні питання не були основними і не становили ґроно програми. Справа в тому, що ті проблеми, які піднімалися на першому Синоді, не знайшли розв’язки ні в Римі, ні в Україні, як державі, до сьогоднішнього дня. Тому другий Синод змушений був повернутися до поновного їх розгляду.
Розуміється, що є ряд причин об’єктивних, які завадили розв’язці тих проблем. Але багато вини в тому, що деякі питання зісталися неполагодженими ні в Римі, ні в Києві, лежить таки на перших особах святоюрської канцелярії. Не були підготовлені і вчасно подані відповідні документи, необхідні для вирішення того чи іншого питання. Судячи по скупих інформаціях та не надто веселих настроях синодальних владик, майже до останнього дня не було чіткої програми Синоду. Тому деякі точки програми виникали і включалися в порядок денний в ході роботи Синоду. То вже інша річ, чи вони — такі точки — ставилися для вирішення, чи тільки щоб засигналізувати питання або проблему. Зрештою, зачитане на бенкеті, а пізніше подане до загального відома «Звернення Синоду єпископів УГКЦ до українського народу» яскраво засвідчує декляративний характер цього «Звернення» і його прагматичну неконсеквентність. Але ота, по правді сказавши, безпрограмовість Синоду дає нам можливість зорієнтуватись в тих питанях, які зовсім не ставились і не розглядалися, а які є дуже важними не тільки з точки зору релігійної, а й політичної. Не ставилася і не дискутувалася проблема екуменічної співпраці з Церквами православною і латинською на Україні.
З першою єднає нас спільна церковна традиція, передана ще з часів св. Володимира, з другою творимо одну Вселенську Церкву, очолену намісником Петра — римським понтифіком. Не маючи програми і доброї волі християнської співпраці з названими Церквами, Синод не міг ставити цих питань на воканду. І не ставив. Бо безпрограмні епізодичні контакти з цими Церквами нічого не вирішують і самі по собі переносяться в площину політичну зі всіма виникаючими з того наслідками: взаємна нехіть одних до других, взаємна підозра і звинувачення в услужливості якимсь іноземним центрам, а це поступово роз’єднує наш народ і тим самим витворює іншу релігійно-політичну свідомість, а врешті-решт і ментальність.
Було поставлене питання про відзначення архиважливої дати: 400-річчя Берестейської Унії. Але тільки тепер говорилося про неї. Тоді, коли наукова і пропагандивна робота по утвердженню ідей та ідеалів Унії вже давно мала б була розпочатися. Наразі тільки створено комісію, яка повинна розпочати роботу. Але чи багато зробиться, коли до ювілею залишилося рік — півтора? Говорилося на Синоді про евентуальні відвідини України Святішим Отцем. Нібито вже навіть намічена дата таких відвідин: 1996 р. Пов’язуючи з ювілейною датою понтифікальну візиту в Україну, термін є вповні оправданим. Але реально оцінюючи ситуацію, Україна не готова ще до зустрічі у себе Римського Архиєрея. Не готова ні технічно, ні морально. Така подія плянується наперед і то дуже скрупульозно. На додаток, вона є дуже коштовна. Наразі ні конкретних плянів. ні коштів Україна не має. І за 2 роки їх не буде мати. Проте найважнішим заперечуючим фактором такої візити є, можна сказати, спадкова ворожість православного Сходу до всього, що зв’язане з особою Папи Римського.
Цьому прислужилася офіційна пропаганда російських урядових та церковних чинників, що провадилася на протязі віків. На Україні вона й далі проводиться може не урядово, але всіма трьома православними Церквами відкрито і безоглядно. Отже, загальна психологічна атмосфера є дуже несприятлива для зустрічі Папи. Крім того, відсутність видимої співпраці між двома вітками католицької Церкви на Україні також не створює добрих передумов для злагоджування існуючих відкритих упереджень або й скритих антагонізмів між ними. Не дуже високий інтелектуальний рівень греко-католицького духовенства, брак інтелектуальної духовної еліти говорить за те, що ці та й інші питання і проблеми не скоро будуть розв’язані. Дається взнаки геронтологічний фактор, а також повне нерозуміння і незнання української релігійної ментальності! працівниками святоюрської канцелярії, які є людьми приїжджими з західнього світу і навіть мови української добре не знають. Це приводить часто до непорозумінь між ними, а петентами-священиками або мирянами. УГКЦ на протязі десятиліть свого нелегального діяння дала свідчення великого героїзму і вірности Апостольському Престолу. Тепер мусить дати свідчення своєї інтелектуальної зрілости. А на це потрібно часу. Ця власна інтелектуальна незрілість заставляє церковний провід відгороджуватися муром від світської інтелігенції, яка має добру волю разом з Церквою прислужитися духовному відродженню України. Останній Синод був цьому яскравим прикладом. Не відбулося ні одної робочої зустрічі Синодальних владик з інтелігенцією, хоч спочатку така зустріч заповідалася. Загально оцінюючи роботу Синоду, можна сказати, що була це чергова дуже дорога і малоефективна зустріч українських греко-католицьких владик. Можливо, що зроблено добрий початок (якщо обставлений він відповідними документами) в напрямі канонічного утвердження Патріярхального устрою УГКЦ та персональної юрисдикції Главам Церкви (Патріярха, Верховного Архиєпископа) на всю Україну та греко-католицькі єпархії поза її межами. І дай Боже, щоб так було.
Іван Гречко
