Від 25 листопада до 2 грудня 1980 р. відбувався в Римі Синод Помісної Української Католицької Церкви. В ньому взяли участь Патріярх Йосиф, що проводив синодом, і 14 владик. Ні югославські владики, ні екзарх Франції не могли прибути з огляду на здоров’я. Синод відбувався у Ватикані в залі «Тесте ротте». Представником Папи на ньому був кард. В. Рубін, але, крім привіту, він голосу не забирав, тільки обсервував.
На порядку нарад синоду були такі справи: вибір кандидатів на 5 єпископів, заперечення канонічности т. зв. львівського «собору» з 1946 p., стан Церкви в Україні, підготовка до ювілею 1000-ліття хрещення Руси, звіт про працю Комісії для кодифікації східнього канонічного права, створення комісії для збірки матеріялів до партикулярного права УКЦ, покликання до духовного і монашого стану, створення літургічної комісії, завдання мирян у Церкві та роля української родини в модерному світі. Як бачимо, програма нарад була дуже обширна. Невідомо, чи всі точки обговорено вичерпно й задовільно, невідомо теж, за малими вийнятками, які рішення повзято. Сподіємося, що всі ці справи будуть в майбутньому подані до загального відома.
Наради синоду були дуже засекречені. Це зрозуміла обережність, коли обговорювано кваліфікації кандидатів на владичі престоли чи сучасне положення Церкви в Україні. Але чому робити таємницю з таких справ як підготовка до ювілею 1000-ліття хрещення України, або роля мирян у Церкві чи роля української родини в модерному світі? Щоденні пресові комунікати були б роз’яснили неодну справу, але їх не було, крім комунікату на початку і при кінці синоду.
Мирян не допущено до участи в синоді, хочби у ролі німих обсерваторів. Це щонайменше дивне, коли взяти до уваги, що миряни, а подекуди й некатолики, були допущені до ІІ-го Ватиканського Собору та до останнього Папського Синоду Єпископів у жовтні м. р. Не допущено теж і священиків-експертів до участи в синодальних нарадах: вони могли відчитати тільки свій еляборат, але не мали права брати участи в дискусії над ним.
Все це віддалює й відчужує нашу ієрархію від вірних, які становлять таку величезну більшість у Церкві, але не мають у ній жадної ролі. Було б багато кориснішим вислухати їх думок і завваг у справах, що відносяться до добра Церкви, тим, більше, що Догматична Конституція про Церкву дає їм не лише право, але й накладає на них обов’язок «виявити свою думку про те, що відноситься до блага Церкви» (IV, 37). І дальше ця сама конституція каже: «Священні пастирі нехай признають і плекають гідність та відповідальність мирян у Церкві; нехай радо користуються їх радою, з довір’ям хай доручають їм обов’язки на службу Церкві та залишають їм свободу й поле дії, що більше, нехай заохочують їх, щоб і з власного почину піднімались деяких праць». Тісна співпраця ієрархії з мирянством конечна в сьогоднішньому світі. Вона вийде на добро нашій Церкві. Та наразі ці справи є, на жаль, тільки в сфері теорії.
Ще іншою слабою сторінкою нарад синоду був брак почуття єдности цілої Української Католицької Церкви серед більшости наших владик. їх головна слабість це т. зв. «парафіяльність», себто нездібність дивитися на проблеми нашої Церкви, як цілости, а тільки тенденція оцінювати всі справи з точки бачення своєї єпархії. До такого розпорошення наших церковних сил змагала від багатьох років церковна політика Східньої Конґреґації, і вона дала свої негативні для нас наслідки. Від цієї «парафіяльности» треба нам усім відвернутися, а плекати почуття єдности Києво-Галицької Церкви-Матері та її Дочок у діяспорі. Це почуття єдности цілої Української Церкви причиниться до нашої сили на церковному відтинку з одного боку, а з другого викличе пошану до нашої Церкви в цілому католицькому світі, головно ж у Римській Курії.
Незважаючи на деякі тіні, що зависли над цим синодом українських владик, треба підкреслити, що він пройшов краще ніж цього дехто сподівався. Отже його балянс має й позитивні риси. Папа Іван Павло II пригадав усім владикам у своїх промовах, що цей синод був «скликаний за моєю волею і бажанням», значить він підкреслив вагу синодального правління в нашій Церкві та обов’язок усіх владик брати в ньому участь. (Один з владик висловив недавно думку, що єпископи не мусять обов’язково прибути на синод, коли його скликує Блаженніший. Слова Папи поставили справу зовсім ясно). Брати участь у синоді, це брати участь у відповідальності за долю нашої Церкви. А це великий і святий обов’язок.
Важним і конечним рішенням синоду було торжественне осудження т. зв. львівського «собору» в 1946 p., яким зліквідовано Українську Католицьку Церкву в Галичині при допомозі совєтської влади і Російської Православної Церкви. На синоді наші владики заявили, що «собору чи синоду нашої Церкви, на якому наша Церква зривала б свій святий зв’язок з Апостольським Римським Престолом, ніколи не було та що т. зв. «Львівський Собор 1946 року» не мав і не має нічого спільного з нашою Українською Церквою». Це осудження це історичний акт великої ваги.
У понеділок 1 грудня відбулися дві авдієнції у. Святішого Отця, який перше прийняв цілий наш Єпископат на чолі з Патріярхом Йосифом, опісля до єпископату долучилася ціла римська українська громада в залі «Дель Коністоро». В часі авдієнції, після промови Блаженнішого, Святіший Отець зійшов з трону, підійшов до Блаженнішого і дуже щиро обняв його. Це була зворушлива сцена, бо це був наглядний доказ пошани, з якою Папа відноситься до нашого Ісповідника. З цього повинні чогось навчитися всі ті, що ставляться холодно, а часом і вороже до Глави нашої Церкви.
В неділю 30 листопада, під час обіду в приміщеннях Українського Католицького Університету, підписаний мав нагоду сказати коротке слово в приявності всіх владик. Він привітав синод від УПСО та УПТ-ва в ЗСА і підкреслив справи, що турбують мирян, а саме: потребу відчуття єдности УКЦ, конечність продовжувати церковну лінію Патріярха Йосифа та сподівання, що синод вибрав таких кандидатів до єпископського служіння, які стояли б близько вірних і мали з ними тісний, батьківський зв’язок.
Справа конфлікту між владикою та вірними в Англії не була порушена на синоді за рішенням Святішого Отця, який вишле туди візитатора, щоб той провірив справу і склав звіт. Представник Патріярхального Товариства з Лондону, п. І. Дмитрів, привіз до Риму 9000 підписів та прохання, щоб теперішнього владику перенести куди інде. Треба сподіватися, що прохання стільки тисяч вірних не пройде незамітно серед ватиканських кругів та що ця справа буде розв’язана так, як цього вимагає добро людських душ.
На закінчення синоду Патріярх звернувся до всіх владик такими зворушливими словами: «Для Вас, Дорогі Владики, повторяю ще раз те, що сказав на початку цього Синоду, вживаючи слів святого Павла: Будьте моїми послідовниками! Бережіть спадщину, яку я одержав від моїх світлих попередників. Бережіть її. Не віддавайте її в руки лукавих людей! Не сплямте її чужиною! Перенесіть її ненарушеною у вільну нашу Церкву, у вільну нашу Україну». Чи можна не послухати тих глибоких слів?
Незважаючи на деякі тіні цього осіннього синоду над ним витало ясне світло: приявність і слова Патріярха Йосифа. Він знає, чого хоче, він старається правильно унапрямнити українську церковну думку, він постійно пригадує всім, що маємо творити одну цілість, маємо бути об’єднані в одній Українській Церкві, а через неї у Вселенській. Один високий ватиканський достойник так недавно висловився про Блаженнішого: «Кардинал Сліпий це символ, а символи не вмирають; вони живуть століттями».
