Здається, що під сучасну пору найбільшу увагу мирян притягає будучий Синод владик Помісної Української Католицької Церкви, що його після директив самого Папи Павла Івана II має право скликати Блаженніший Патріярх Йосиф. Вже на цю тему починає розписуватися деяка українська преса, дехто заторкує це у промовах з нагоди святкувань на пошану Блаженнішого Патріярха Йосифа. Є і такі, що вже вспіли оприлюднити свої конкретні побажання до синоду для упорядкування наболілих справ, бо є переконані, що наша Церква має багато важних і нерозв’язаних проблем, а їхнє відкладання чи неполагоджування наносить тільки шкоду нашій Церкві і послаблює релігійне життя. Є проблеми, що вже досить довго існують, і ані попередні римські папи, ані Секретаріят Стану, ані Конґреґація для Східніх Церков їх не полагодили. Можна б лоґічно заключати і бажати, щоб ці всі наболілі і пекучі проблеми були полагоджені синодом українських владик у проводі з Блаженнішим Патріярхом Йосифом Сліпим. Останньо були поширені вістки, що синод владик пляновано на червень (кажуть, що так бажали собі у Ватикані), інша вістка підтверджує плян Блаженнішого Патріярха найперше солідно підготовити синод так, щоб його відбуття запевнило успіх, а винесені рішення були корисними для Церкви і народу!
Думки, віщування і передбачування про успіхи найближчого синоду є досить виразно поділені: одні є оптимістами, бо навіяні «духом успіху» Надзвичайного Синоду, другі є радше песимістами у висліді минулих дій Римської Курії, Конґреґації для Східніх Церков, зокрема наших владик і треті, це деякі духовні і миряни, які не піддержували концепції патріярхату і змагання за його утвердження. Були і такі, що навіть активно ангажувались у проти-патріярхальній дії. Та якби до цієї справи не підходити, в одному всі ми повинні бути згідні, а саме, що слідуючий синод буде іспитом зрілости наших владик. Синод буде іспитом їхнього уміння самостійно думати, вирішувати і діяти в користь своєї Церкви і народу та відчуття великої відповідальности. Найближчий синод покаже, наскільки наші владики трактують проблему самоуправи нашої Церкви поважно і чи вони є здібні управляти Нею, виносити розумні та корисні рішення. Синод владик стане барометром їхньої спроможності самостійно плянувати і діяти, бо до тепер в більшості їм підказували явно або секретно із Конґреґації для Східніх Церков. Добра воля і праця владик на синоді ясно покаже, котрі владики потрактують на них наложений обов’язок серйозно, а котрі ні, і захочуть дальше тупцювати давньою утертою стежкою до Східньої Конґреґації по директиви.
Нерозв’язаних проблематичних питань у нашій Українській Церкві є досить багато. Церква жива, життя творить проблеми і вимагає їх полагодження. Тут можна назвати дію владики Горняка і його всечеснішого і всесвітлішого канцлера в Анґлії, яка є диктаторська безоглядна наскрізь нехристиянська, а то і не гуманна та компромітуюча такою дією єп. Горняк компромітує владичий сан. Якщо такі владики мають нести відповідальність за спасіння людських душ, то було б корисніше число українських владик зменшити принайменше на половину і в той спосіб оминути власної компромітації перед християнським світом. Якщо синод не розв’яже проблеми єп. Горняка, то він буде дальше затроювати цілий організм нашої Церкви.
На цьому синоді владики повинні продискутувати і вирішити справу видання «Історії Мучеництва Української Католицької Церкви в Україні». Понад тридцять літ пройшло, а по-сьогодні ще не має джерельного, солідно опрацьованого видання про цей так важний період нового мучеництва Української Церкви і народу. Багато свідків того часу вже покинуло цей світ. Чи їхні свідчення є десь записані? Якщо цього не зроблено, це велика шкода. Якщо цеї сумної правди не здійсниться завчасу то хто це зробить пізніше? На це апробати Ватикану не потрібно. Детантові ледви чи це пошкодить! Таке видання,— це наша християнська повинність супроти тих, що віддали своє життя в обороні нашої Церкви.
Вже перекладено деякі церковні книжки на українську мову. Це гарно і похвально. Варто дальше продовжувати. Однак із цих перекладів треба нам усім користати. Не вільно окремим священикам і то навіть отцям канцлерам друкувати і поширювати по парафіях свої «власні» переклади, бо цим уводиться анархію. Явної апробати на «власні» переклади не має Важко повірити, що про цей вилом владики-ординарії не знають? Переклади треба робити доброю, літературною українською мовою. Архаїзмів і старославянських слів не слід мішати із літературною мовою. На цю тему появляються критичні завваги.
Можна надіятися, що єпископами будуть вибрані ті, що на ці пости будуть якнайкраще надаватися. Кваліфікаційні вимоги збільшуються із кожнім роком. Всякі «доброзичливі», тайні поручення чи поради із Східньої Конґреґації чи від місцевих римокатолицьких єпископів не повинні мати впливу на вибір. Задовільне богословське і загальне образування, здорова особовість-характер, як людини, працьовитість, уміння самостійно думати і діяти, любов до рідньої Церкви відчуття приналежности до українського народу і української культури, мужність і відвага обороняти права Української Церкви без уваги де зайде конечність, це ті вимоги-кваліфікації, що при виборі повинні бути брані до уваги.
Українські миряни бажають бачити згоду між владиками на синоді, як також співпрацю усіх владик із Блаженнішим Патріярхом Йосифом. Усіх молодших владик чейже зобов’язує моральне право послуху і пошани свойому Провідникові. Блаженніший Патріярх Йосиф багато натерпівся за рідну Церкву, треба Його пошанувати і також не розбазарювати того, що Він вже придбав. Взаїмна пошана і любов між самими владиками буде тільки зобов’язуючим прикладом для духовенства і мирян. Вже найвищий час покінчити з міжусобицями в церковно-релігійному житті мирян. Наш єпископат повинен стати моральною силою, яку б усі шанували і респектували. Інакше і не може бути. Ми всі повинні собі здати справу з нашого сучасного положення у світі і діяти розумно у згоді, взаїмній пошані і довір’ю, щоб зберегти в першу чергу себе самих перед моральним розкладом і національною самоліквідацією. Це конечна вимога часу для нашого дальшого релігійного і національного буття.
