Упродовж трьох років «Патріярхат» знайомить своїх читачів із гербами єпископів та єпархій УГКЦ і подає коротке тлумачення їх символіки. Цього разу редакція хоче запропонувати дещо ґрунтовніше висвітлення цієї теми, надавши слово Устимові Хаварівському – членові Українського геральдичного товариства, спеціалісту з церковної геральдики. Термін «геральдика» походить від латинського heraldus («оповісник») та означає гербознавство або мистецтво зображення й опису гербів. Геральдика як наука є допоміжною історичною дисципліною, що вивчає герби осіб, родів чи спільнот, а також традиції та практику їх використання. Герби відрізняються від емблем, оскільки їх побудова, використання та правовий статус відповідають особливим правилам, які склалися історично.
Початки геральдики пов’язані з виникненням гербів у Західній Європі в першій половині ХІІ ст. Вважається, що герби з’явилися у 1120 – 1150 рр. у північній Франції, Прирейнській Німеччині, Англії, Швейцарії і Північній Італії в середовищі військових як засіб розрізнення союзників та ворогів у бою. Згодом ці герби перетворилися з індивідуальних знаків на сімейні (родові), допомагаючи визначати особу в роді, а рід – у цілій соціальній системі. Поява геральдики збіглася із поширенням прізвищ і була однією з нових форм самоідентифікації західноєвропейського середньовічного суспільства. У ХІІІ ст. герби використовували як знаки ідентифікації на печатках, як позначки власності на майні, як орнаментальні мотиви у мистецтві тощо. В середньовіччі знавці геральдики – герольди реєстрували герби у спеціальних збірниках (геральдичних сувоях) з метою кодифікування усього розмаїття тогочасних геральдичних знаків. Із середини XVII до середини XVIII ст. геральдика отримала бурхливий розвиток в Італії, Австрії та Південній Німеччині, збагатившись різноманітними формами під впливом барокового мистецтва. Звідти гербовий «бум» потрапив до Речі Посполитої, Гетьманщини і Російської імперії, в складі яких перебували українські землі.
Кожен герб складається з групи двох основних елементів – щита (щитового поля), у якому розміщують гербові фігури на тлі символічних кольорів, і позащитових елементів (корона, шолом, намет, вінок/бурелет, нашоломник, капелюх зі шнурівками та китицями, митра, хрест, жезл, щитотримачі, база/постамент, мантія, девіз та ін.). В церковній геральдиці елементи поза щитом ще називають інсигніями (український відповідник – клейноди), зовнішніми ознаками влади, сану, знаками розрізнення санів духовенства.
Щоби правильно читати герб, слід пам’ятати, що в геральдиці правий-лівий бік щита визначають не з позиції людини, яка дивиться на щит (глядача), а з позиції людини, яка стоїть за щитом і тримає його в руці. Отож, лівий бік щита відповідає правому боку воїна, на якого дивимося, і навпаки.
Церковна геральдика – окремий розділ геральдики, що займається гербами та системою ідентифікації духовенства, інституцій, організаційних структур, адміністративних територій Церкви. Найбільше поширення отримала в лоні Католицької Церкви, де більшість єпископів, включаючи Папу Римського, мають персональні герби. Складовою католицького гербознавства є геральдика Східних Католицьких Церков, частиною яких є Українська Греко-Католицька Церква.
Розвиткові традиції створення церковних гербів передував обов’язок використання печаток, який накладався церковними правилами. Єпископські печатки застосовували для завірення документів та інших предметів (наприклад, мощей, оригінальність і автентичність яких має бути потверджена єпископом). Печатку з гербом архиєрея виготовляли ретельно й неповторно, щоб можна було легко ідентифікувати власника. Часто такі сфрагістичні (від грец. σφραγις – печатка) мініатюри були справжніми художніми шедеврами. Ранні церковні печатки мали овальну форму, щоб їх можна було відрізнити від круглих «світських», та відображали персону власника або святого, його покровителя. Використання геральдичних знаків духовенством було пов’язане й із феодальними правами, які належали Церкві.
Первісно герби компонували тільки зі щита без додаткового орнаменту. Клейноди, що мали ідентифікувати статус і сан власника, додавали поступово впродовж феодального періоду та під впливом традицій. Позащитові елементи, які згодом зображували на гербах (жезл, митра тощо), не були загалом предметом партикулярного законодавства Святого Престолу, а стали результатом локальних традицій різних країн протягом певних історичних періодів. Деякі елементи на гербах запозичували зі світської геральдики і застосовували для єрархії церковних гідностей.
Ще з часів середньовіччя церковна влада кодифікувала герби духовенства і вносила певні правила щодо їх вигляду.
З ХІV ст. кардинали увінчували свої щити на гербах червоним капелюхом зі шнурівками та китицями того ж кольору. Папа Інокентій Х в апостольській конституції Militantis Ecclesiae від 19 грудня 1644 року заборонив використовувати як позащитові елементи на печатках і гербах корони та інші атрибути, які мали світське походження, залишивши єдиною інсигнією червоний капелюх, «що ясніє шляхетним кольором дорогоцінної крові Христової».
У XVII ст. французький геральдист П’єр Палліо впровадив систему церковних капелюхів на гербах духовенства.
У декреті Конгрегації консисторії від 15 січня 1915 року Папа Бенедикт XV заборонив єпископам і прелатам розміщувати ордени на ланцюгах під щитом, якими вони були нагоро‑ джені світською владою (окрім відзнак двох лицарських орденів – святого Івана Єрусалимського та Гробу Господнього).
12 травня 1951 року Папа Пій ХІІ декретом Консисторії заборонив вживати світські шляхетські титули у єпископських титулах і гербах (княжі та графські корони, гербові мантії, мечі та інші світські ознаки).
У меморандумі Державного секретаріату Апостольської Столиці від 7 січня 1956 року, сформульованому на потребу Британської геральдичної колегії, регламентувалися питання використання гербів єпископами та прелатами Католицької Церкви. У ньому, зокрема, не заборонялося розміщення митри і жезла над щитом, оскільки це вказувало на єпископський характер герба (хоч згадані клейноди не були у загальному вжитку в Римській Церкві).
В інструкції Державного секретаріату від 31 березня 1969 року Папа Павло VI дозволив кардиналам і єпископам вживати родові герби на єпископських. Передбачалося, що вигляд герба повинен відповідати засадам геральдичного мистецтва, має бути простий і красномовний (добре читабельний). Водночас із гербів вилучили пасторалі (жезли) й інфули (митри), а єдиними інсигніями залишилися хрест і капелюх зі шнурівками та китицями відповідного кольору.
Герби владик УГКЦ відрізняються від гербів римо-католицьких архипастирів наявністю митри, жезла та мантії, а між собою суттєво різняться наповненням гербового щита, символи якого відображають певні особисті характеристики єпархій та єпископів. Основні позащитові елементи є практично однаковими. Йдеться про такі символи:
Митра – головний убір архиєрея, прототипом якого є кидар (головний убір старозавітних первосвящеників, який надягали при звершенні богослужінь в особливо урочистих офіційних випадках). Митра є символом тернового вінка, покладеного на го‑ лову Ісуса Христа. Походження цього елемента вбрання архиєреїв сягає сивої давнини. За переданням, ще в І ст. святий Іван Богослов і апостол Яків, перший єпископ Єрусалимський, ймовірно, за прикладом старозавітних первосвящеників носили на своїх головах золоті пов’язки.
Архиєрейська митра (її ще називають «візантійська» або «східна») увінчана зверху хрестиком. У Греко-Католицькій Церкві митра дається й деяким протоєреям за особливо ревне та віддане служіння (вони називаються митрофорними протоєреями), але на відміну від єпископської не має зверху хрестика. На гербах владик УГКЦ митра може бути розміщена безпосередньо над гербовим щитом або ж над мантією.
Жезл – посох, палиця. Дається архиєреям як знак верховної влади в Церкві (архипастирської та батьківської). Вгорі жезл оздоблений кулею та хрестом на ній, а трохи нижче його обвивають два змії. Хрест – символ перемоги над ворогами вчення Христового. Куля – символ Всесвіту, володарем якого є Господь Ісус. Два змії – це і символ архипастирської мудрості, і зброя для ураження ворогів учення Христа. На жезлі змії мають позитивний ха‑ рактер. Медицина і Церква запозичують цей символ із біблійної оповіді про мідного змія, піднесеного в пустелі задля зцілення вкушених гадюками ізраїльтян. Цей знак є символом оздоровлення, а також мудрості, про яку говорив Христос, висилаючи учнів на місійну працю. З іншого погляду Христос, новий Адам, смертю на хресті перемагає гріх-диявола, уособленням якого є змій.
На гербах зображали жезли (посохи) різних форм:
– у вигляді палиці зі зміями зверху;
– чернечий посох давньої форми з поперечиною у вигляді дуги або літери Т (такий посох нагадує перевернутий якір і походить з VI ст. );
– у вигляді палиці з рукотримачем.
Хрест – це символ визнання архиєреєм віри в розіп’ятого Христа – спасителя світу та символ його служіння, що має бути взірцем для віруючих у несенні їхнього хреста. Традиційне розміщення хреста на гербі – скісно над щитом зліва (справа при огляді) від митри.
На гербовому процесійному хресті архиєпископів митрополитів є верхня поперечина, трохи коротша за ту, що підтримує розіп’ятого Христа, – двораменний хрест (так званий архиєпископський хрест). Походження меншої верхньої поперечини пов’язане з табличкою на хресті, на якій була абревіатура I. N. R. I. – Iesus Nazarenus Rex Iudaeorum (Ісус Назарянин, Цар юдеїв). Використання такого виду хреста як інсигнії митрополита архиєпископа походить з 1232 року, тобто з часів Папи Григорія ІХ. Цей хрест використовують виключно архиєпископи. Єпископи не мали права ходити з процесійним хрестом, проте з плином часу почали розміщувати на гербах простий (одинарний, з однією поперечиною) хрест як інсигнію.
На гербах єпископату УГКЦ ранньоунійного періоду (кінець ХVI – ХVIІ ст. ) спочатку зображували біля митри простий хрест, однак згодом його замінили мечем або жезлом. Подвійний хрест залишився на гербах тільки київських та галицьких архиєпископів митрополитів. Відновилося зображення хрестів з однією поперечиною на гербах єпископів УГКЦ у ХІХ ст.
Меч – ознака церковного єрарха, що здійснює водночас світську владу. В минулому деякі церковні уряди через феодальне право були пов’язані з територіальним володінням, а відтак із владними обов’язками та привілеями. Ці правові стремління символізував меч. Говорилося про «право меча», тобто право присудження та виконання смертних вироків як найвищої форми сповнення адміністративної влади. Цю владу мали міста, а також деякі церковні уряди. Небагато єпископів мали привілей розміщувати меч навскіс із жезлом за щитом як символ найвищої світської влади, наданої власнику герба. Меч часто зображали на гербах київських унійних митрополитів ХVIІ – ХVIІІ ст.
Мантія – у східній традиції є одягом усіх монахів, які мають церковний сан (архиєреї, архимандрити, єромонахи тощо), простих монахів, а також архиєреїв, які не є монахами. Це довга (до землі) накидка-плащ без рукавів, що символізує відречення монахів від світу, а також силу Божу, яка все покриває. Згодом, коли встановилася практика обрання архиєреїв з монашого духовенства, мантія стала і єпископським вбранням. В архимандритів та інших монахів мантія чорного кольору. Владики УГКЦ використовують пурпурові (фіолетові, червоні) мантії незалежно від титулу архиєрея; верховний архиєпископ часто вдягає мантію чорного кольору. Єпископська мантія оздоблена поперечними смугами в три ряди – золотими (грецька традиція) або потрійними білочервоно-білими. Ці паси називаються джерелами або потоками і символізують вчення, що випливає зі Старого й Нового завітів і плине з уст єпископа-проповідника. Всі мантії єпископів мають скрижалі – прямокутні нашивки з кольорової тканини, оздоблені хрестом, символами євангелистів чи серафимів (дві зверху і дві знизу). Скрижалі на мантії означають те, що єпископ, управляючи церквою, мусить керуватися Божими заповідями. На архиєрейських гербах зображають пурпурову мантію, підбиту хутром горностая.
Стрічка з девізом єпископа розташована під гербовим щитом. Девіз (або гасло) відображає провідну ідею, ідеал, програму носія герба і може бути виконаний різними мовами (українською, латинською, англійською, португальською, німецькою, церковнослов’янською та ін). Для давньої традиції характерні написи латинською. Часто на стрічці трапляються написи двома мовами, що є символом мовного і культурного багатства. Стрічки можуть мати різні вигини та кольори, які переважають на гербі.
Капелюх – елемент церковного герба, притаманний римському обряду, але трапляється й на гербах східних католицьких владик. Цей капелюх належить до виду galero – широкополих паломницьких капелюхів з двома китицями на полах та певною кількістю китиць, що звисають з боків на шнурівках. До 1870 року такі капелюхи вище духовенство одягало на поважні зібрання з Папою. Тепер galero не носять, але й далі зображають на гербах кардиналів, патріархів (верховних архиєпископів), архиєпископів та єпископів. Колір капелюха і кількість китиць вказують на сан. Кожен сан має не тільки відповідний колір капелюха: червоний є традиційним символом кардинала (звідси вислів «отримати червоного капелюха»); зелений відповідає сану патріарха; верховного архиєпископа, архиєпископа, єпископа; пурпуровий (фіолетовий) – папському прелату, але й має усталену кількість китиць: 12 зелених – ознака єпископа; 20 зелених – ознака архиєпископа митрополита; 30 – ознака верховного архиєпископа/патріарха (китиці зеленого кольору), кардинала (китиці червоного кольору). Звичай увінчувати герби архиєпископів і єпископів зеленим капелюхом сягає ХV ст. Зелений колір символізує добрих пастирів, які ведуть своїх овець на зелені пасовиська. Відтак зелень є символом істинного вчення, яким добрий пастир має годувати ввірену йому отару. Натомість червоний є символом Христової крові, якою людство викуплене з-під влади диявола.
Геральдична мова специфічна – тільки зацікавлені розуміють її. Можливо, нині геральдика, зокрема церковна, не є справою якогось практичного спрямування, але завдяки їй зберігається зв’язок з минулим, продовжується творення особливої культури концентрування у невеликих символах певної глибини смислів.
