У язичницькому Римі імператор вважався верховним жерцем (pontifex maximus) і формально богом. Імператор Константин, виказуючи свою прихильність до християнства, спочатку намагався відсторонитись від цього сану, позиціонувати себе як простого парафіянина, але серед церковників виявилось чимало охочих впливати на імператора та його наступників. Єпископ на боці цісаря став звичним явищем для християнського Риму, Візантії, середньовічної Європи. Та й у наші дні таке ще можна бачити.
Такий стан речей завжди був бажаним для більшості представників Церкви, і не тільки тому, що при дворі краще годували і більше платили. Будувати церкви та монастирі, засновувати школи та бібліотеки, започатковувати різні гарні проекти та боротись проти утисків завжди легше, коли король прихильний до слів клирика. Проте такий стан речей несе дві великі спокуси: перша – король може не лише прислухатись до порад клириків, але й сам давати їм поради, і поради ці можуть плавно перейти в накази; друга –представники Церкви можуть не лише просити в короля допомоги у справі місіонерства чи просвітництва, але й захопитись грою у велику політику. Прикладом останнього може слугувати історія Католицької Церкви в середньовічній Європі: вона спочатку навертала язичників до Христа, згодом боролась за свободу від зазіхань сильних світу цього, а ще згодом сама почала бавитись у політику. А от у сусідній Візантії Церква опинилась у зовсім іншому становищі.
Починалося все красиво. Спочатку Константин почав відверто симпатизувати Християнам, потім ініціював Нікейський Собор, в якому брав участь особисто. Потім імператор Феодосій проголосив християнство єдиною дозволеною релігією в імперії, заборонив відправу язичницьких культів (привласнивши скарби античних храмів). І ось імператор стає головним покровителем Церкви та водночас гонителем язичників і єретиків-аріан. Варто згадати уривок з його наказу проти єретиків: «Згідно з Нашим наказом усі народи, які є під управлінням Нашої Милості, мають сповідувати віру, яку передав римлянам апостол Петро…».
Наступники Феодосія (Аркадій, Гонорій, Феодосій Молодший) продовжували політику попередника, запроваджуючи нові привілеї для Церкви і нові репресії для єретиків та підвищуючи таким чином свій престиж у Церкві, а імператор Лев І навіть запровадив церковне вінчання на царство і отримав від Церкви офіційне право втручатись у вирішення церковних суперечок. Слід пам’ятати, що V і VI століття були добою запеклих теологічних суперечок (недарма цей час називають «доба Вселенських Соборів»), і суперечки ці часто дивним чином збігалися в часі із повстаннями в провінціях. Тож коли імператорові дали право вирішувати релігійний спір одним державницьким словом, духовенству стало легше навертати єретиків, а імператорам («захисникам віри») – приборкувати бунтівні провінції. Єдність Церкви – єдність держави. Імператорів тут легко зрозуміти. Річ у тім, що Східна Церква в цьому випадку в обмін на державну підтримку погодилась узяти на себе функцію державозміцнювальної машини. Згадаймо, що в той самий час учитель Західної Церкви святий Августин у своєму «Місті Божому» писав, що не треба прив’язуватись до імперій, бо християнин має бути перш за все членом Церкви, а королі-царі – то все тимчасове, і взагалі нести у світ мир, добро та злагоду повинна Церква, а не держава. А ось Східна Церква, чи то в гонитві за царською милістю, чи то від щирого бажання урятувати імперію від розпаду, погодилася.
Найяскравіше це проявилося за часів імператора Юстиніана – одного з найвидатніших правителів Візантії, який увійшов в історію і як великий завойовник, і як будівничий Софійського собору, і як покровитель Церкви, і як автор відомого кодексу законів, у якому про Церкву сказано так: «…найбільші блага, які дарувала людям милість Божа, є священство і царство. Перше дбає про Божі справи, друге керує і турбується про людські, і обидва вони, походячи від єдиного джерела, є прикрасою людського життя. Тому ніщо не лежить так на серці в царів, як честь священиків, які, зі свого боку, служать їм, молячись за них до Бога. І якщо священство буде в усьому влаштоване і угодне Богові, а влада буде по правді правити державою, то буде повна згода (від грецьк. –Evpowvia) між ними в усьому. Тому ми докладаємо великих зусиль для збереження правдивих догматів Божих і честі священства, намагаючись отримати через це великі блага від Бога…».
Звучить гарно, але, як визнає сам Юстиніан, повна «симфонія» настає тоді, коли і священство живе за Божими заповідями, і держава править по правді. Проблема в тому, що таке трапляється відносно рідко… Сам Юстиніан «прославився» тим, що осліпив свого найкращого полководця Велізарія, який не раз рятував його від заколотників, а підтримка імператором Церкви вилилась, зі слів літописця Прокопія Кесарійського, у ось що: «в християнській вірі він був твердий, але і це обернулось погибеллю для його підданих. Він дозволяв священнослужителям безкарно утискати сусідів, і коли вони захоплювали землі, суміжні з їхніми, він розділяв їхню радість, вважаючи, що так проявляє своє благочестя».
Тобто цар опікується Церквою, а Церква звеличує царя. Красномовна пам’ятка такої «симфонії» – Софійський собор (не так храм, як символ величі й престижу імператора). І ні до чого доброго це не призводить. У своєму кодексі законів Юстиніан визнає, що робить усе від нього залежне для «збереження правдивих догматів Божих», тобто адміністративними чи навіть силовими методами переслідує єретиків і підтримує «правильну» Церкву – знову ж таки за допомоги адмінресурсу. Саме Юстиніанові належать сумнозвісні слова про те, що «справедливо позбавити земних благ тих, що неправильно поклоняються Богові», і «з єретиків досить того, що вони живуть». Як наслідок Церква потрапляє в цілковиту залежність – від прихильності імператора. Звідси виходить перший закон спонсора – хто платить, той і музику замовляє. Вінценосний спонсор і покровитель рано чи пізно попросить урочисто похвалити його чи підтримати «правильний партійний курс». Цар спочатку де-факто, а потім і де-юре стає главою Церкви. Протягом історії Візантії імператори з імператрицями офіційно підтримують ту чи ту партію в церкві, палять чи захищають ікони, ставлять чи скидають патріархів та єпископів. І що цікаво, на всіх візантійських фресках, мозаїках імператорів зображають з німбами – як святих. Не тому, що ромейські василевси були прикладом благочестя – ні. Серед них узагалі важко знайти персонажа, який би не вбив попередника або конкурента. Просто імператор, глава і покровитель Церкви, завдяки своєму сану вважався істотою в теологічному значенні вищою. Типовий приклад – хрестоматійна історія з імператором Михаїлом, який у ІХ столітті скинув патріарха Ігнатія і поставив замість нього Фотія. Церква звикла в усьому залежати від царя і тому перестала бути самостійною силою, стала нездатною самотужки вирішувати зовнішні чи внутрішні проблеми. Великий філософ Володимир Соловйов констатував цей факт ось так: «Византийская иерархия находилась в постоянной зависимости от императоров. Государственная Церковь, окончательно порабощенная светской властью и существующая только по доброй ее милости, тем самым отрекается от своего духовного могущества».
Подібно описував це й Микола Бердяєв: «Восток признал царя земным заместителем Христа, и человека этого почти обоготворили».
На жаль, така нездорова модель відносин Церкви і держави притаманна не лише Візантії. Коли в 1517 році у Європі почалася епоха Реформації, молоді протестантські конфесії швидко потрапили в залежність від своїх вінценосних покровителів. Недарма після довготривалих релігійних воєн католики і протестанти ділили землі за принципом cujus regio ejus religio (чия влада – того й віра). Недарма у Англії і в наші дні главою Церкви офіційно вважається королева (та й загалом у більшості протестантських країн застосовується те саме правило). Однак це не лише стосується протестантів – у католицькій Франції під гаслом винищення єресі захищали цілісність країни від «сепаратистів» протестантського півдня, а католицька Іспанія під гаслом захисту істинної віри переслідувала мусульман та євреїв, у яких вбачала загрозу цілісності країни, і воювала проти повсталих Нідерландів. Але принаймні католики у своїх гріхах урочисто покаялися, хоча й відбулося це аж у 2000 році.
Ну а після падіння Візантії найкращим прикладом державно-церковної «симфонії» стала Росія (від часів Івана III до наших днів). Перейнявши поганий приклад від Візантії, московські митрополити робили все, аби сакралізувати постать великого князя, зробивши з нього наступника візантійських василевсів. Православні історики стверджують, що на це у них була причина – об’єднати росіян у єдиний народ, давши їм національну ідею, і тим самим захистити від татар та інших сусідів-супостатів. Можливо, певна рація в цьому є, але почалось усе це з брехні, а завершилось досить сумно. У XVI столітті з’являються легенди про походження московських князів від римського імператора Августа, про коронування імператором Константином Мономахом Володимира Мономаха і про те, що Москва є Третім Римом, головним острівцем істинної віри в морі Єресей. Потім був Петро I, який за допомоги Феофана Прокоповича офіційно проголосив себе главою Церкви і розігнав Патріархат, був Костянтин Победоносцев, який вважав головною місією Церкви захист самодержав’я. Тому зараз і маємо РПЦ, яка вголос каже про візантійську «симфонію» як про ідеал відносин між державою та Церквою. Sat sapienti…
Своєрідною реакцію на таке «здержавлення» Церкви були ченці у Візантії чи меноніти у Європі XVI-XVІІ століть, російські старообрядці чи пустельники, але на загальну систему вплинути вони не могли.
На тлі всіх тих церковних негараздів цікавою є доля українських греко-католиків. Протягом усієї своєї історії наша Церква позиціонувала себе як національна Церква русинів-українців. Саме унійні священики і єпископи підтримували чи навіть ініціювали народне просвітництво і національне відродження в Західній Україні від Іпатія Потія до Андрея Шептицького. Можна сказати, що як Православна Церква у Візантії чи в Росії погодилась стати цементом, який зміцнює державу, так і УГКЦ свідомо стала цементом, який почав скріплювати українців Галичини в націю, за що й отримала і гоніння в СРСР, і нагінки від пропагандистів усіх мастей. Звісно, ця тема заслуговує окремого дослідження, але варто зазначити декілька речей. По-перше, греко-католики ніколи не переслідували інакодумців, навіть священиків-москвофілів не позбавляли сану, а по-друге, доки у Візантії чи в Росії Церква орієнтувалась на монарха і стала частиною державного апарату, ГКЦ завжди намагалася бути Церквою не держави, а суспільства. Не те щоб це було виключно наслідком великої мудрості чи героїчних чеснот наших єрархів – просто в українців своєї повноцінної держави не було з XIV століття, тож ми не мали царів, яких могли б сакралізувати в обмін на тепле місце біля світського престолу. Бог урятував нас від цієї спокуси…
Віктор Заславський – історик, співробітник Жовківського музею, публіцист
