Надмір інформації, збільшення кількості емоційних подразників виснажують людину. Фрагментована свідомість, яка є наслідком цього, може заважати зосередитись чи заглибитись там, де цього вимагає ситуація. Така свідомість лише ковзає по поверхні інформації, подій і явищ. Тож небезпека для духовного життя, яке вимагає неабиякої зосередженості, тут очевидна. Існує ризик, що літургія може стати для такої фрагментованої свідомості лише однією з картинок (і то не найяскравішою) в калейдоскопі подій тижня. Чи такі небезпеки справді існують? Що можна зробити сьогодні в сфері літургійного оновлення, аби уникнути цих небезпек? Відповісти на ці та інші запитання ми попросили заступника голови Патріаршої літургійної комісії УГКЦ священика Василя Рудейка.
– Сучасний світ перенасичений різними технологіями. Людину «бомбардують» інформацією з різних боків. Реклама, телебачення, інтернет все це дуже емоційне. І якщо ми відмотаємо плівку історії назад і прочитаємо, що посли від князя Володимира, коли прийшли до собору в Константинополі, були вражені його естетичною красою, то чи були б вони вражені красою нашого богослужіння нині? Чи літургія в сьогоднішньому світі й далі витримує конкуренцію з емоціями та красою?
– Думаю, що Константинополь вражав не так перформансом, як естетичністю. І це те, що вражає людей завжди. Завжди, коли з’являється автентичне виконання якогось твору чи будь-що інше, але автентичне. Воно може поступатися інформаційному навантаженню, видовищності, але залишатись при цьому вражаючим. Не треба думати, що посли князя Володимира прийшли з якогось заґумінка чи чогось подібного, адже на Русі була культура з давніми коренями трипільська, скіфська. Просто це було інше культурне середовище, яке зіткнулося з християнством в його імперському вияві, і воно було вражаючим. Гадаю, вони були б вражені і в інших головних катедрах тогочасного світу, наприклад, у Римі. Константинополь – імператорське місто, і богослужіння там відбувалося імперським чином. Воно в цей імперський спосіб було автентичним. Саме це й захопило послів і до певної міри переконало. Як на мене, в сучасному світі можна також це знайти де-не-де.
– То ми таки справді не можемо витримувати конкуренцію із сучасним високотехнологічним світом?
– Ну, в такому вигляді і в такій пасторальній схемі, яка пропонується, ми не можемо конкурувати. Це не тільки проблема греко-католиків, а всіх Церков, бо ми пішли шляхом сходження до людини. Дивимося, як нам вписатися в «загальний краєвид», а до цього часу релігії такого ніколи не робили. Релігії завжди ставили собі за мету показати «інакшість» світу, який вони презентують. Суть полягала якраз у тому, щоби не вписуватися в «загальний краєвид». Коли подивитися на храм святої Софії в Константинополі, яким були вражені наші посли, то він був чимось абсолютно іншим від решти будівель. Собор Воскресіння у Києві ми намагалися вписати у модерний стиль довколишніх споруд, а колись мислили по-іншому – не так, що коли храм будують біля вокзалу, то він мав би бути схожим на вагон. Повинно бути навпаки: храм повинен показувати, що ось тут є світ, а тут – інша реальність. І храм – це світ, яким би він мав бути, до якого мав би прямувати. Це як модель оновленого світу і матерії входженням у історію Христа, перетвореного Христом. Це ідеал для церковної архітектури, ідеал для музики. Ось, скажімо, ікона. Це не малюночок для того, аби передати зовнішність. Ікона є перспективою іншого світу. Так довго, як ми не будемо прагнути перспективи, якогось кращого світу, ми будемо в мінусах, бо цим почнуть займатися інші і вони будуть подавати, на мою думку, спотворений образ. Образ, який не є просвітлений Христом, буде тільки відтінком. Автентичність повинна бути тим, що ми можемо зараз пропонувати в усьому світі як християни.
– Тож зараз перед нами постала проблема, що зображати цю «інакшість» чи автентичність?
– Так, ми якраз не показуємо цієї «інакшості». Це те, про що я говорив. Ми хочемо спуститися до людей і зробити літургію доступною для них, якийсь досвід зробити доступним для них, а цього не передбачає ні Євангеліє, ні традиція. Коли Христос казав про те, що, аби спастися, треба їсти Його Тіло і пити Його Кров, то ті, що слухали, сказали: «Важка ця мова, хто може її слухати?». І багато з них відійшло. Христос не намагався переформулювати свій меседж. Апостолів Він теж не тримав біля себе: «Якщо хочете можете йти». До духовного треба доростати. Жоден письменник, пишучи свій твір, не думає про те, як зробити свою лексику доступною для тракториста. Він захоплений ідеєю, спогляданням, він пише і все. He можна використовувати якийсь «совковий» підхід до мистецтва: ось тут це забери, а ось тут додай. Митець є тим, хто дивиться на «інакшість» і намагається її представити. Якщо він почне задумуватися над тим, як це сприйме дитина чи людина, яка закінчила вищі студії, то він ніколи не створить картини. Він передає те, що відчуває, без фанатизму, звичайно. Тому, на мій погляд, саме «пасторалізм» вбиває свідчення «інакшості».
– Що означає тут «пасторалізм»?
– Ось хороший приклад – наш, греко-католицький Молитвослов. Він доступний усім, кожен собі може його придбати. Але те, що зробив Молитвослов… боляче думати. Всю красу поетичної мови просто знищив, викинув, мінімалізував усі синонімічні ряди для того, щоб його всі могли зрозуміти. Це скорочення «меседжу», самої суті, а не форми. Бо неможливо передати «Іліаду» Гомера есемескою. Такі допоміжні речі мають бути, бо людина повинна поступово зростати духовно, і вони мали б їй допомогти. Але те головне, що є свідченням «інакшості», повинно бути «топом», найвищого ґатунку, тим, до чого ми рухаємося, доростаємо. Древні це розуміли, тому кондаки Романа Сладкопівця не були доступні середньостатистичному візантійцеві. Щоби їх розуміти, треба було бути обізнаним зі Святим Письмом, традиціями. Пасторалізмом я називаю творення з традиції чогось такого, що має бути доступне людині, яка прийшла «з вулиці». Натомість творець, а в давнину і перекладач літургійних текстів не орієнтувався на людину «з вулиці». Він орієнтувався на тих, що живуть Святим Письмом, розуміють традицію.
– А чи може теперішня людина бути так добре підготовлена?
– Людині можливо це все пізнавати. Це як мозаїка: її кладуть камінець за камінцем, і візерунок утворюється поступово. Толкіна ж теж не всі розуміють, однак його книги задля цього не спрощують.
– Але в літургії є речі непроминальні, які стосуються суті, а є щось таке, що притаманне певній добі, деякі естетичні коди, які люди відчитували в конкретному культурному середовищі. Ми зараз маємо мультикультурне середовище, в якому різні групи людей можуть жити, маючи цілком різні «кодові системи». Як бути з літургією в цьому мультикультурному середовищі?
– А чи в давнину все було монокультурним? У Львові з ХІV століття православні, вірмени, римо-католики на Успіння мали храмове свято, i всі вони по-своєму святкували, в різних ризах, різними мовами, в різних обрядах. Подібно було й у Антіохії, звідки бере початок візантійський обряд. В Константинополі було і монастирське богослужіння, і богослужіння імператорського собору, і богослужіння десь у малій церковці на околиці. Мультикультуралізм завжди був присутнім, натомість літургійна однозгідність не була визначальним чинником для людей, які творили те, що ми сьогодні називаємо візантійським обрядом. Всі розуміли, що фелон, єпитрахиль чи спосіб співу це умовності, які народжуються з традиції, що необов’язково мусить бути монокультурною. Вона всотувала все, що було довкола. Це природний розвиток, яким рухає певна ідея. До сьогодні священик одягає єпитрахиль не тому, що вона гарна чи є частиною імператорського одягу, а тому, що це символ слів Ісуса Христа: «Ярмо моє любе і тягар мій легкий». Люди з нею ототожнюють певну духовну дійсність, яку хочуть передавати далі. Вона символічна, сьогодні виглядає так, а завтра може змінитися. Ризи, які тепер носимо, чи ікони, які тепер малюємо, не мають штампованої тяглості. Вони змінюються. Галицька ікона ХIV і XVII століть це і не «візантійщина» вже, і ще не зовсім бароко. На неї мала вплив наша місцева культура. Гірше, що пізніше, у ХVІІІ-XІX століттях, традиція почала костеніти і витворилося поняття незмінності традиції. Це радше ненормальний стан.
– А як змінюються традиції? Зрозуміло, що не за одне покоління. Що на це впливає?
Якщо Церква сильна і харизматична, вона починає впливати на сакральне мистецтво чи навіть просто на мистецтво і на сприйняття його людьми. Якщо ж Церква квола, тоді відбувається зворотний процес. Все залежить від періоду. Іноді світська архітектура диктує моду церковній, а іноді навпаки. Щодо того, куди буде рухатися церковна традиція, визначальним завжди буде Євангеліє і те, як його сприймають в той чи той час.
– Я бачу, що традиція змінюється, але дуже часто якось незрозуміло. Люди привносять у неї іноді просто вульгарні речі. До прикладу, Кузьма Скрябін зображений… як Іван Хреститель. Це, на мою думку, ненормально.
– Мусить бути відсіювання. Церква повинна постійно повертатися до своїх джерел, до євангельської простоти, з якої народжується традиційна складність. Євангельська простота це не простацтво. Євангелій є чотири і вони різняться між собою, хоч говорять про одне й те ж. Але кожне по-своєму цінне. Всі вони з різних боків розкривають розуміння досвіду Христа. У 30-их роках минулого століття відбулося декілька єпископських конференцій, на яких були розроблені кілька основних принципів, на основі яких можна оцінювати традицію і накреслювати собі вектори розвитку.
– А якими є ці принципи?
– Вони відображені у твоpi Кирила Королевського «Рим і обрядово-літургічні дискусії у дискусії у Патріаршій Київській Вселенській Церкві між двома Світовими війнами». Наприклад, для того, щоб оновити наше благочестя, треба дивитися на те, як Церква молилася чи функціонувала в доберестейський період, бо після нього з’явилися латинські нашарування. Якщо там не знаходите відповіді – треба повертатися до часів хрещення Русі. Дивитися на свої джерела – геніальний принцип реформування церковного життя. Інший принцип, запропонований владиками, – намагатися зберегти ті основні елементи, які є спільними для багатьох Церков тієї самої традиції. Це означає, що саме той елемент був початковим, основоположним. Оцінка повинна відбуватися на тлі віри, Євангелія. Це єдиний правильний шлях. Треба перевіряти, як ти молишся, як сприймаєш тексти літургії, як сприймаєш світ, як на тебе впливає мистецтво, через призму Святого Письма.
– Переглядаючи матеріали Патріаршого Собору, я натрапив на слова отця Петра Галадзи про те, що якщо ми не переосмислимо нашу літургійну традицію, не втра- чаючи автентичної суті, в тому вигляді, в якому ми її зараз пропонуємо вірним, то втратимо молодих працюючих людей. Тобто йдеться про те, що молода особа не встигатиме за ритмом богослужінь візантійської традиції. Що тут мається на увазі і що можна змінити?
– Сучасна візантійська традиція насправді є однією з версій монашого богослужіння у ХVІ столітті на горі Афон. Її для нас надрукували, і ми її передаємо з покоління в покоління. Нею користуються у Церкві всі: і контемплятивні монахи, і ті, що займаються активною діяльністю, і миряни. Існує певна зрівнялівка. Типик отця Ізидора Дольницького не передбачає, що існує робочий ритм сучасної людини. Якщо монахи можуть святкувати пам’ять Івана Дамаскина посеред тижня з усіма належними моліннями, то пересічний вірний цього не може собі дозволити. По-іншому є, наприклад, у вірмен: вони донині живуть за змінним календарем. Для них не існує точної дати кожного свята. Вони часто переносять свята на суботу чи неділю, тобто на дні, коли людям зручно прийти до церкви і помолитися. Якщо велике свято випадає у робочий день, треба якось так влаштовувати богослужіння, щоби вірні могли прийти. Це можуть бути, наприклад, вечірні літургії. Мають бути різні способи служіння в межах однієї обрядової традиції. Єпископський храм може дозволити собі більше, аніж звичайна парохіяльна церква, контемплятивний монастир – щось більше, аніж діяльний. Якщо цю істину собі усвідомити і намагатися відповідно до цього будувати літургійне життя, тоді виходи є, і вони можливі. І не слід переживати, що хтось «недомолиться». Краще, щоб людина прийшла в суботу чи в неділю і пережила з цілою спільнотою свято Непорочного Зачаття, аніж цілий день працювала, а потім бігла і шукала якийсь храм, до якого встигне на літургію. Приклад Вірменської Церкви можемо прийняти. А чому ні? В монастирі свято можуть святкувати в той день, на який воно припадає, а в парохіяльній церкві перенести на суботу. Це не проблема. Людина собі знає, що вона спокійно піде помолиться святкову літургію. Було 6 добре, якби люди різних станів мали різні можливості для молитви. Бо якщо ми скажемо: ось встановлюємо свято і будемо його непорушно дотримуватися саме в той, а не в інший день, то обманюємо себе, бо не всі зможуть бути на богослужіннях. Як літургійний історик, можу сказати, що у візантійській традиції було щось подібне до того, що тепер маємо у Вірменській Церкві. Понад те, навіть у наших монаших середовищах якщо був монастир-лавра, то монахи не сходилися серед тижня на спільну молитву. Тому ми під час Великого посту переносимо свята Теодора Тирона, Івана Ліствичника чи Марії Єгипетської на суботу або неділю. І таким чином ми не вірменізуємося і не латинізуємося цілком в дусі нашої традиції. За цим принципом можна проводити реформу. Тим паче що в нас уже був такий досвід: літургійні свята в колишній Австрійській імперії святкували за григоріанським календарем, а греко-католики мусили переносити свої свята на суботи і неділі, бо для них ніхто не робив винятків у панівній традиції.
– Наші вірні, звичайно, зна- йомі з Божественною літургією, з молебнями, з акафістами, а от на Утрені, Вечірні або на Часи в них нема можливості ходити, і вони ніби поступово відмирають… Як із цим дати раду? Як знайти баланс, щоб ці богослужіння не стали даниною минулому, не залишилися тільки в книжках?
– Важке питання… На нього однозначної відповіді нема… Треба виробити різні способи подання людям можливості брати участь в молитві Церкви. Мусить бути Вечірня, яка триває півгодини, Вечірня на годину і Вечірня на півтори години. Є різні категорії вірних, і вони цього потребують. Людина повинна знати, що, приміром, у храмі святого Михаїла служать Вечірню півтори години, в храмі священномученика Климентія годину, а в храмі Пресвятої Євхаристії – півгодини. Людина може вибрати те, що їй підходить. Тоді вона від початку до кінця буде на богослужінні, охопить все, і її сумління буде спокійним, що вона не пішла швидше, бо має якусь роботу. Це не так складно зробити, просто треба фахівців, які б за це взялися. Але спершу мусить бути поставлене завдання щодо цього. Молитвослов, який зараз молимося, теж є лише частиною всього того, що насправді маємо в традиції.
Друге і, мабуть, набагато важливіше за створення цих альтернативних уставів є те, що в нас завдяки мавпуванню римо-католиків розвинулася євхаристійна монокультура. Вона в головах духовенства, і так просто це не зміниш. Євхаристійна монокультура полягає у тому, що на прикладі схоластичної моде лі сприйняття богослужінь, у якій Євхаристія була центральним богослужінням, всі інші на психологічному рівні почали сприйматися як менш важливі. Тобто таїнства найважливіші, богослужіння свят важливі, а богослужіння добового кола неважливі. Люди хочуть мінімуму, в якому вони беруть участь. І цей мінімум священики прагнуть помножити, бо хтось може прийти на той мінімум увечері, а хтось на десяту ранку. Тому на день п’ять літургій і жодної Вечірні. І для них теж важливіше взяти участь в літургії, ніж у Вечірні. Це спотворене сприйняття літургійної молитви Церкви. Римо-католики вже зрозуміли це і самі про це тепер пишуть. Саме вони констатують, що втратили величезний пласт своєї традиції, бо люди, крім меси, іншого богослужіння не знають. А потреба в неєвхаристійних богослужіннях у вірних є. Адже з’являються «Святі години», «Дев’ятниці» і так далі. Вони очікують, що Церква запропонує їм щось для щоденної молитви, а Церква якось цей момент упустила, хоча можна було б запропонувати й Молитвослов. Його просто треба адаптувати з контемплятивно-монашого до «нормального» християнина. Є приклади в Грецькій, Російській Церкві, які роблять такі Молитвослови для мирян. Програмного запиту підго- тувати щось подібне, що уміщало б повноту традиції, ще не було. Грубо кажучи, «матеріал» лежить на складі і ніхто ним не користується, бо навіть не знає, що він там є.
Третє – це відсутність якісних перекладів богослужбових текстів. Рідко в якій іншій традиції естетика відіграє таку важливу роль, як у візантійській. Не можна «відмовити» Вечірню треба знайти час її проспівати, бо інакше буде так, наче окремо слухаємо слова і музику пісні. Це не буде сприйматися, це як рецитувати «Ще не вмерла Україна». «Світло тихе» не розкриється, якщо його тільки прочитати. Це піснеспів, його співають. Богослужіння ми навчилися сприймати через призму догматики, бо в богослужінні віра Церкви, і ми стараємося там нічого не змінити. Але незмінні догмати Церкви в літургії постають саме як її жива віра. Вона мусить з’явитися в центрі спільноти, яка святкує, і тоді можна побачити, що гарно відтворені текст і мелодія «працюють», вражають автентичністю так, як вразили послів Володимира.
І наостанок слід сказати, що у нас все ще не відбулося переосмислення Конституції про літургію Другого Ватиканського Собору. Собору. Це перше, з чого треба починати. Богословський пласт цього документа стосується нас на всі сто. Він свідчить про наявність Христа в цілості церковної літургії, не тільки в Тілі й Крові у Євхаристії, а й у співі, в особі священика, в таїнствах. На Вечірні, беручи участь у співі, людина єднається з Христом у Його вічній молитві, яка є Його життям перед лицем Отця Небесного. Хто про це знає? Всі думають, що Христос – тільки на Службі Божій, а вся решта так собі, додатки. У світлі Конституції про літургію слід переглянути і зміст деяких наших богослужінь. Необхідно усунути псалми, що містять прокляття, чи ті літургійні тексти, які не співвідносяться з біблійним богослов’ям. Позбутися легендарності, наприклад, про святого Миколая, який у трирічному віці не ссав грудей матері в середу і в п’ятницю, бо постив. Перед Різдвом та Богоявленням маємо прекрасне богослужіння Велике Повечір’я з литією. Дві третини його тексту не мають нічого спільного з цими святами. Тож ця вся сфера ще очікує реформування.
– Єзуїт Карл Ранер часто писав, що в майбутньому відпаде багато чого з традиції Церкви – залишиться лише зустріч з Христом і тільки на неї нанизуватиметься все інше. У нього є такі слова, що в майбутньому не буде культів на кшталт статуї дитятка Ісуса з Праги, що важливість матимуть тільки сам Христос, тільки ключові точки одкровення, а не різноманітні побожні практики. Як це корелюється з літургійним життям? Чи людина спершу повинна пережити цю зустріч з Христом, і лише тоді літургія матиме для неї сенс, чи така передумова не є необхідною, і людина цю зустріч переживатиме в процесі самого літургійного життя?
– Я би не протиставляв цього, оскільки Христос може людину зустріти будь-де. Не треба звужувати тих шляхів. І не робив би визначником, що тільки той, хто ходить на літургію, зустріне Христа. Способи цієї зустрічі різноманітні, і справжній християнин зустрічається з Господом щомиті. Як каже Конституція Другого Ватиканського Собору про Святу літургію, Христос, щоби спасти світ, пообіцяв апостолам бути присутнім у цьому світі. І Він є присутнім передусім у літургійних богослужіннях. Він присутній у священикові, у слові, у таїнствах, бо Христос хрестить, Христос миропомазує, Христос відпускає гріхи. Він присутній у співі Церкви і Він нікуди не зникає після нашого виходу з храму, а є з нами, коли чинимо діла милосердя і тому подібне. Літургія ж є місцем Богоявлення більш явного, вона для того призначена, щоб у священикові побачити Господа, у Євангелії – почути, у таїнствах – пережити, у співі разом вклинитися у Його вічний піснеспів, який є суттю існування Христа (йдеться про оспівування Небесного Отця).
Христос все наповняє і не обмежує себе. Люди по-різному до Нього приходять, і це чітко видно на прикладі святих. Парохія включає й харитативну діяльність, і проповідування, і участь в богослужіннях. Це щось ніби різне, але об’єднане. В цьому й уся ідея «живої парохії – місця зустрічі з Христом».
– А як повинна виглядати літургійно ця жива парохія?
– Літургійне життя живої парохії природно мало б бути її осердям, бо саме в літургії Церкви ми зустрічаємо Христа в унікальний спосіб, недоступний жодному іншому діянню Церкви. Я б порівняв літургійне життя парохії з подією Преображення. Христос бере зі собою учнів на гору, де являється їм у особливий спосіб – таким, яким він є у всій Його славі. Він робить це не для того, щоби учні втекли від світу, побудували собі гарні намети і жили видінням слави Преображеного. Суть преображення в тому, щоб апостоли зійшли з гори і свідчили Христа світові тоді, коли його слава стане «невидимою» на хресті. Літургійне життя парохії у всій його повноті (не лише євхаристійна літургія, але й усе різноманіття інших літургійних богослужінь) слугує саме цим видінням Преображеного. Суть літургійного життя в тому, щоби давати вірним силу для «літургії після літургії». Входження у храм на молитву необхідне для того, щоби вийти з храму для служіння і проповідування Євангелія. Без живого досвіду Христа у літургійних богослужіннях не може бути живого служіння йому в харитативній чи Євангелізаційній ділянках церковного життя. Натомість парохія, у храмі якої пульсує літургійна молитва, є ознакою того, що й інші ділянки її діяльності принесуть життєдайні плоди.
Розмовляв Анатолій Бабинський
